«Благослови, душе моя, Господа, і все нутро моє святе Ймення Його! Благослови, душе моя, Господа, і не забувай за всі добродійства Його! Всі провини Твої Він прощає, всі недуги твої вздоровляє.» (Книга Псалмів 102:1-3)

Квіти просто квітнуть

Щодня

Одного вченого і шанованого всіма рабина попросили прочитати лекцію про вихід Ізраїлю з Єгипту у найбільшому культурному осередку міста. Слухачі були освічені та підготовлені, уважно слухали лекцію.

Рабин так описав події, що стосувалися небесної манни: «Господь послав на землю Свій хліб, що був смачний, наче медівник, і котрого вистачало на один день. Його не можна було зберігати до наступного дня, за винятком п’ятниці. Коли сонце починало пригрівати, манна топилася … »

Один слухач перервав його: «Яка нераціональність! Чому лише на один день? Чи не краще було б послати запаси, яких стало б на рік? Це було б розумніше і потребувало б менших зусиль».

Рабин за своєю звичкою відповів притчею.

«Один великий цар мав сина. Той був іще дитиною, але колись мав уступити на престол, і його освіта була справою державної ваги. За законом цар міг бачити сина лише раз на рік. Він дуже любив його, а малий царевич – свого татуся. Прагнули бути разом трохи довше. Та закон був невблаганним. І так помалу стали чужими один одному». Рабин продовжив лекцію: «Тому Бог посилав Свій дар щодня».

Тому також молимося щодня.…

Дуб і Троянда

У саду поміж деревами, кущами і квітниками росли Дуб і Троянда. Дуб був деревом величним, а його могутнє гілля здавалося короною, що владно нависала над скромними квітами в саду.

Троянда мала лише стебло з кількома зеленими листочками і гострими колючками. Виглядала кволою, наче от-от зів’яне.

Міцний Дуб кепкував з неї, зневажливо кажучи: «Ти – лише нікчемна колюча галузка!»

Коли віяв вітер, Дуб ворушив своїми незліченими листками, творив шум, дивовижний свист і чудові гармонійні звуки.

Через це Дуб дуже пишався собою.

«Наповнюю небо чудовими симфоніями! Я наче оркестр! Я не такий, як той нещасний прутик, який не вміє нічого! Навіщо взагалі потрібна троянда?»

Несмілива Троянда перелякано мовчала.

Коли настало літо, зацвіла.

Цілий сад аплодував їй довго, щиро і палко.

Дехто вдає зі себе кращого, сильнішого, аніж є насправді. Боїться бути собою.
Квіти просто квітнуть.

Братик

Одна молода мати очікувала народження другої дитини. Довідавшись, що то – дівчинка, навчила свого первістка, синочка Михайлика, аби він, поклавши голову на її живіт, разом із нею співав колискової маляті, яке мало народитись. Пісенька, що починалася словами: «Зірочко, зіронько, вже ніч близенько ...» дуже подобалась хлоп’яті. Співав її часто.

Пологи були передчасні й тяжкі. Малесеньку дівчинку поклали в інкубатор, де вона перебувала під постійною лікарською опікую. Перелякані батьки були готові до найгіршого: їхня донечка мала малі шанси вижити. Малий Михайлик благав їх: «Хочу її побачити! Конче мушу її побачити!»

За тиждень дитині погіршало. Тоді мати вирішила привести Михайлика у відділення інтенсивної терапії. Медсестра намагалася перешкодити цьому, але мати рішуче підвела хлопчика до ліжечка сестрички, яка була приєднана до численних апаратів, що утримували її при житті.

Наблизившись до інкубатора, Михайлик за звичкою почав тихенько співати: «Зірочко, зіронько, вже ніч близенько …».

Дівчинка одразу відреагувала. Почала дихати рівно, без задишки.

Мати, схвильовано до сліз, попросила: «Співай, співай далі, Михайлику! »

І Михайлик співав.

Дівчинка почала ворушити маленькими ручками.

Мати й батько то плакали, то сміялись. Медсестра зачудовано спостерігала, не вірячи власним очам.

За кілька днів батьки змогли забрати малечу додому. Радости Михайлика не було меж.

Лікарі, здивовані покращення стану новонародженої, намагалися науково пояснити цю подію. Мати і батько знали, що це - диво. Диво любови братика до сестрички, яку він так чекав!

Можемо жити лише тоді, коли знаємо, що нас хтось чекає.
Одна з найчудовіших обіцянок Ісуса: «Іду-бо напоготовити вам місце (…), щоб і ви були там, де Я» (Йо. 14, 2-3).

Двоє лицарів

Двоє сміливих лицарів брали участь у турнірах, ризикованих пригодах, наражаючись на небезпеку. Служили багатьом володарям.

Котрогось вечора один із них, споглядаючи захід сонця, мовив: «мені залишається остання пригода».

- Яка?
- Хочу зійти на гору, на якій живе Бог!
- Навіщо?
- Щоби довідатись, чому так нас обтяжує і примушує пораювати ціле життя та й далі вимагає щораз більше, замість того, щоб допомагати нам хоча б іноді, - відповів з гіркотою перший лицар.
- Піду з тобою! Однак вважаю, що Бог знає, що чинить, - ствердив другий.

Подорож була тривалою і нелегкою. Добулися гори Бога. Сходили мовчки, йдучи поруч з кіньми, бо стежка була стрімка й труднопрохідна.

Вже було видно вершину в імлі, та зненацька з гори почули голос: «Візьміть із собою всі камені, що лежать на стежині».

- Ось бачиш? – запротестував перший лицар. – Завжди те саме. Після всіх цих зусиль Бог хоче нас додатково обтяжити. На це не погоджуся!

І повернув назад.

Другий лицар виконав те, що наказав голос Бога.

Потратив на це багато часу і зусиль. Та із першими сонячними променями каміння у торбинах на коні й те, що було у зранених руках побожного лицаря, чудово засяло.

Перемінилося на коштовні діаманти небаченої краси.

Господи, ставлю набагато більше запитань, аніж Ти.

У числовому співвідношенні це виглядає як десять до одного.

Запитую:

- Чому допускаєш страждання?
- Як довго маю страждати?
- Яка мета цього?
- Чи Ти забув про Своє милосердя?
- Втомився?
- Покинув мене?
- Коли я втратив Твій провід?
- Чому я розгублений?
- Чи не бачиш мого великого розпачу?

Ти мене лише запитуєш, чи я вірю Тобі?

Замерзлий ставок

Одного разу двоє друзів-хлоп’ят каталися на ковзанах на малому замерзлому ставку. Був похмурий холодний вечір. Діти їздили обережно, але раптом лід проламався і один із хлопчиків упав у воду.

Ставок був не глибокий, але вода в ополонці почала замерзати, закриваючи отвір.

Другий хлопчик повернувся на берег, узяв найбільший камінь, якого вдалося знайти, і побіг туди, де провалився його малий друг. Почав щосили вдаряти каменем об лід, аж врешті-решт розбив його. Схопивши друга за руку, допоміг йому вибратися з води …

Коли прийшли рятувальники і побачили, що сталося здивувалися: «Як це йому вдалося? Як хлопчик зміг розбити такий грубий і щільний шар льоду?»

Дідусь, який проходив поблизу, сказав:

- Знаю, як він це зробив!
- Як? – спитала вони.

Дідусь відповів:

- Не було поруч нікого, хто б застеріг: «Це тобі не вдасться …»

Маємо дивовижні сили, але так легко забуваємо про них!

Важлива справа

- Татку, скільки тобі платять за одну годину праці?
- Сорок євро.
- Ось 40 євро. Купую одну годину твого часу. Для себе!


Я запросив її в ресторан і в театр. Я спізнювався та ще й зачепив колесом машини хідник. Через мить я побачив свою кохану, котра чекала на мене. Вийшовши з машини, я передусім глянув, чи не пошкодив колесо. Та, на щастя, нічого не сталося. Коли, усміхнений, я обернувся до неї, вона розгнівано відвернулась. Була, наче лід. Цілий вечір дорікала мені, що колесо моєї машини для мене важливіше за неї …

Один чоловік

Незалежно від обставин чоловік завжди дорікав дружині: «Ти зовсім нічого не розумієш!» Дружина не мала вищої освіти, а лише середню освіту, не цікавилася політикою, не читала газет. Лише опікувалася дітьми, прала, куховарила, доглядала курей, працювала на взуттєвій фабриці.

Якщо виникала дискусія у родині, чоловік одразу, не вважаючи за доцільне будь-що з нею обговорювати, стверджував6 «Ти нічого не розумієш!»

Коли дружина намагалася спільно з ним вирішити важливі питання, що стосувалися грошових витрат, канікул дітей чи успішності їхнього навчання, відповідь чоловіка завжди була тією самою, категоричною: «Ти нічого не розумієш!»

Одного вечора, коли транслювали важливий футбольний матч, згасло світло. Чоловік, як завжди, почав бурчати, а потім вирішив піти у потемках у підвал, що перевірити, чи, бува, не треба замінити запобіжники.

«Візьми свічку!» - порадили дружина. Чоловік за своїм звичаєм відповів: «Ти нічого не розумієш! Добре знаю дорогу!» Однак того вечора не пощастило. Він послизнувся і, падаючи, вдарився головою об стіну. Закривавлений, із багатьма переломами, був у тяжкому стані. Після інтенсивного лікування невдаху врятували від смерти.

Коли нарешті, через чотири дні, прийшов до тями, побачив біля себе заплакану та стурбовану дружину. Увесь цей час вона не відходила від нього ні на мить. Удень і вночі була біля свого чоловіка, сповнена любови, молилася за його одужання.

Через два тижні перебування в лікарні, коли чоловік нарешті зміг прошепотіти кілька слів, зі сльозами на очах мовив: «Я справді дурний. Ніколи не вірив, що ти мене так сильно кохаєш!»

А вона зі своєю доброю усмішкою відповіла: «Ти зовсім нічого не розумієш!»

Одна 74-літня жінка розповіла, що в 65 років отримала першого любовного листа від свого чоловіка.

«Уперше поїхав надовго у службових справах. Досі я завжди їздила з ним. Зайшов у кафе і написав листа, який починався так: «Ми подружжя вже 30 років, і нині я усвідомив, що ніколи не казав тобі про свою любов до Тебе …».

Рахунок

Одному чоловікові, якого турбував сенс його життя і те, яким буде останній день його життя, а передусім – Страшний суд, перед яким рано чи пізно постане, приснився сон.

Снилося йому, що по смерті наблизився, сповнений страху, до величезної брами, яка була входом у Дім Бога. Постукав, і усміхнений ангел відчинив йому. Запросив його до приймальні Раю.

Приміщення виглядало непривітно. Нагадувало судову залу.

Чоловік чекав, щораз більше хвилюючись.

Ангел незабаром повернувся з аркушем у руках. На нього було написано: «Рахунок». Чоловік узяв аркуш і почав читати:

«За світло сонця і шелест листя, за сніг і вітер, за політ птахів і траву, за повітря, яким ти дихав, і за милування зірками, за вечори і за ночі …»

Перелік був дуже довгий.

Чоловік продовжував читати: «… За дитячий сміх, дівочі очі, за свіжу воду, за руки й ноги, за червінь помідорів, за пестощі, за пісок на пляжі, за перші слова твоєї дитини, за підвечірок на березі гірського озера, за поцілунки онука, за морські хвилі …». Читаючи далі, чоловік щораз непокоївся.

Якою буде сума рахунку? Як зможе заплатити за все те, що отримав?

Коли читав із завмирання серця, саме надійшов Бог.

«Усе це Я дарую, - мовив, усміхаючись, - аж до кінця світу. Маю від цього велике задоволення!»

Бог знає лише одне формулювання: «Безкоштовно».

Троє діток

Коли його прийняли на посаду редактором авторитетного журналу, вважав, що спіймав Бога за бороду. Зателефонував до батьків і, звичайно ж, до коханої Мирослави, якій просто сказав: «Отримав роботу! Можемо побратися!»

Стали подружжям, й упродовж кількох років нарадилося троє діток: Мар’ян, Марта й Віктор.

Шість років тривало щастя, а далі журнал змушений був припинити свою діяльність. Молодий батько влаштувався редактором у тижневик. Однак ця газета теж перестала виходити. Цього разу пошуки праці були вкрай важкими. Щовечора молода матуся і троє діток дивились на батька, який ставав щораз більше заклопотаним.

Одного разу під час вечері чоловік зізнався з гіркотою: «Усі зусилля даремні! Не можу зайти жодної роботи за фахом! Усюди скорочують штат працівників або всіх звільняють …».

Мирослава підбадьорювала його, нагадувала про його мрії, здібності, обнадіювала …

Наступного дня, коли батько вранці прокинувся, діти вже пішли в школу. Пригнічений, випив горнятко кави і підійшов до стола, за яким зазвичай працював. Глянув у смітник, що стояв поруч.

Великі шматки червоної порцеляни привернула його увагу. Це були уламки трьох червоних свинок, до яких діти складали свої заощадження. А на його столі лежала купка монет, переважно копійок, а також декілька гривень і позолочених ґудзиків. Під цим скарбом побачив записку, яку написали діти: «Любий татку, ми всі віримо в Тебе: Мар’ян, Марта й Віктор».

Сльози підступали до очей, погані думки стерлися, а відвага та рішучість знову повернулись. Молодий батько стиснув кулаки й присягнув: «Я вас не розчарую!»

Нині на столі одного з найвідоміших видавців у Європі стоїть картка у срібні рамці. Видавець показує її, гордо кажучи: «Це таємниця моєї сили!» То вже дещо вицвіла картка, на якій дитячою рукою виведено:

«Любий татку, ми всі віримо в Тебе!»

«Вірю в тебе» - це набагато більше, ніж казати, що любиш. Це найчистіша сила. Тому Ісус казав: «Якби ви мали віру, як зерно гірчичне, сказали б цій шовковиці: вирвися з корінням і посадися в морі, - і вона б послухала вас» (Лк. 17,6).

Найубогіший

Колись давно існувало село в якому всі мешканці були вбогі. Зима у тих краях дуже сурова, і всі непокоїлися за вбогого дідуся: не мав у що вбратися, ходив у лахмітті. Потребував теплого светра. Та ніхто у цьому селі не мав двох светрів і також ніхто не мав грошей, щоби допомогти старенькому.

Нарешті одна жінка запропонувала:

«Якщо кожен з мешканців села витягне зі свого светра одну нитку, зберемо достатньо вовни для того, щоби сплести з неї светр, який подаруємо старенькому. І ніхто не постраждає! »

Усі згодились. Кожен приніс по вовняній нитці. Усі нитки зв’язали і зробили з них клубки. Одна добра жінка трудилася багато днів і сплела гарний кольоровий светр.

На початку зимі всі разом занесли його вбогому старенькому чоловікові.

Старенький зі сльозами на очах прийняв дарунок. Отож у цю морозну зиму ніхто з мешканців не мерз Убогий дідусь, безперечно, був убраний найелегантніше.

Любов – єдиний скарб, який після поділу збільшується!

Розп’яття

У старій церкві дуже високо висіло величезне срібне розп’яття. Дві особливості вирізняли його. Перша – це терновий вінець на голові Ісуса: був із золота, викладений коштовними рубінами.

Друга особливість - права рука Ісуса: не була прибити до хреста, а дещо відхилена вперед.

Одна історія пояснює причину цього.

Якось у ночі злодій, що не боявся висоти, замислив украсти чудовий золотий вінець і щосили почав його підважувати. Повторював спроби раз у раз, пітніючи і важко дихаючи. Лезо зламалося, а мотузка через надмірний натяг обірвалася …

Злодій загинув би, упавши додолу, але рука на розп’ятті ворухнулась і втримала його від падіння.

У ранці служителі храму знайшли його там угорі, цілого й неушкодженого. Тримав його розіп’ятий Ісус міцно і з любов’ю.

«Бувши з ними у світі (…) Я їх стеріг, і ніхто з них не пропав» (Йоан 17,12).

Слухай

Одного юнака, якого приятель запросив на своє весілля, здивувало, як багато осіб вітало молодят.

Зауважив, що гості й родичі молодих вітали одне одного механічно, навіть не слухаючи сказане.

Став у чергу, а коли опинився перед одним із родичів, мовив спокійно, з усмішкою:

- Нині померла моя дружина.

У відповідь почув:

- Дуже вам дякую!

Повторив те саме іншому родичу, а той відповів йому:

- Щиро дякую!

Нарешті сказав те саме молодятам.

Цього разу відповідь була такою:

- Дякуємо! Тепер твоя черга, друже!

Давній біблійний вислів справджується нині поміж людьми: «Мають очі, та не бачать, мають вуха, та не чують».

Треба жити так, як підказує наша природа: уста можуть закриватися, але вуха ніколи!

Чому кричимо?

Одного разу вчитель спитав своїх учнів:

- Чому розгнівані люди кричать?
- Кричать, бо втрачають терпіння, відповів один з учнів.
- Але чому кричать до тих, хто поруч? – знову спитав учитель.
- Кричать, бо хочуть, щоб їх почули, пролунала відповідь.

Учитель спитав:

- Отож, неможливо спокійно розмовляти?
Було чимало інших відповідей, але жодна не задовольнила вчителя.

Тоді він сказав:

- Знаєте, чому розгнівана людина кричить на інших? Отож, коли двоє сваряться, їхні серця дуже віддаляються одне від одного. Щоби здолати ту віддаль, треба кричати – тоді тебе почують. Що більше люди розгнівані, то голосніше змушені кричати, щоб почути одне одного. А що буває, коли двоє закохані? Вони не кричать, а шепочуть. Чому? Бо їхні серця дуже близько. Віддаль між ними така маленька, що їхні серця розмовляють пошепки. А коли любов дуже сильна, не потрібен навіть шепіт – достатньо лише погляду. Їхні серця дуже добре розуміють одне одного. Так буває, коли двоє людей закохані.

Наостанку вчитель додав:

- Якщо сперечаєтесь, не дозволяйте вашим серцям віддалятися, не кажіть слів, які б іще більше їх віддалили. Віддаль може стати такою великою, що серця вже ніколи не знайдуть зворотної дороги.

Є надійний спосіб, за допомогою якого можна припинити сварку: сваріться, міцно обіймаючись!

Небо за бали

Одна добра християнка опинилась перед дверима до Неба. Була стривожена. Святий Петро ласкаво прийняв її, але мовив: «Щоби ввійти до Раю, треба набрати сто балів».

Жінка почала перелічувати: «Я була вірною дружиною ціле життя. Намагалась виховати по-християнськи своїх дітей. Не вповні вдалося це мені, але я зробила все, що змогла. У продовж 22 років була катехиткою. Працювала на користь місії, допомагала благодійній організації. Завжди намагалась добре ставитись до всіх, з ким мала справу – особливо до священика і моїх сусідів …».

Коли зупинилась, що перевести подих, святий Петро сказав їй: «Маєш два з половиною бали».

Для жінки це було тяжким ударом.

Тоді знову взялася перелічувати: «Опікувалась своїми старими батьками, пробачала сестрі, яка сварилась зі мною за спадщину. Ніколи не пропустила недільну Службу Божу, за винятком днів, коли народжувала дітей. Брала участь у богослужіннях і реколекціях під час Великого Посту … Щодня молилася …».

Святий Петро сказав їй: «Маєш три бали».

Жінка впала у відчай. Як зможе набрати 100 потрібних балів? Перелічила вже найважливіше. Важко буде знайти ще щось. Плачучи, тремтячим голосом сказала: «Якщо так, то можу лише покладатися на Боже милосердя!»

«Оце сто балів!» - вигукнув святий Петро.

«Благослови, душа моя, Господа
і не забувай усіх добродійств Його ніколи. (…)
Бо як високо небо над землею,
така велика Його милість
над тими, що Його бояться. (…)
Як батько милосердиться над синами,
так милосердиться Господь над тими,
що Його бояться.
Він знає, з чого ми зліплені,
Він пам’ятає, що ми – порох. (…)» (Пс. 103).

Ангел

Авраам був дуже старий. Одного вечора, коли заходило сонце, сидів перед наметом, радів прохолодою і раптом удалині у тремтінні повітря побачив Ангела, котрий наближався до нього.

Авраам вже недобачав, але відразу здогадався, що Ангел, котрий ішов до нього, був Ангелом Смерти.

- Господь з тобою, Аврааме, - мовив Ангел.

Авраам похмуро спитав його:

- Ангеле Смерти, чи можливо, аби приятель бажав смерти приятелеві?

Ангел усміхнувся:

- А чи можливо, щоб той, хто любить, не хотів би з’єднатися з тим, кого любить?

Авраам відповів:

- Ангеле Смерти, забери мене з собою!

Коли я народився, люди були щасливими та усміхалися.
Лише я плакав.
Коли я помер, люди були сумними і плакали.
Лише я був щасливий та усміхався!

Ярмарок диявола

Одного разу диявол влаштував ярмарок, щоб продати свою зброю та найвишуканіші інструменти для спокушання людей.

У продовж багатьох днів його підлеглі встановлювали павільйони та освітлення, стелили доріжки й килими, влаштовуючи якнайспокусливішу демонстрацію сучасних диявольських винаходів. Було організовано виставку, що стосувалася всіх категорій гріха, особливо семи головних: розкішну марноту, щоб посилювала гординю, скупість, непоміркованість, гнів, розпусту, заздрість, лінивство.

Окрім експонатів, приготували стоси каталогів, відео і т.д. Звичайно ж, були спокусливі дияволиці. Ціни зі спеціальною знижкою було добре видно, як на будь-яких важливих торгах.

У великому гарному павільйоні було таємниче місце. Там лежав маленький позолочений ключ на оксамитовій подушечці. Це була єдина річ, що мала замість звичного цінника картку з написом: «Не продається».

Один із відвідувачів, показуючи золоту кредитку, хотів неодмінно довідатися, від чого цей ключ, і кричав, що готовий заплатити за нього будь-яку ціну. Наполягав так, що покликали директора. Довелося довго чекати, аж прийшов диявол, якому передував запах сірки. Із фальшивою ввічливістю сказав вельми зацікавленому чоловікові, що ключ цей надзвичайний, а радше, безцінний. Дияволу він був дуже потрібен. Бо за його допомогою міг зайти у кожну людську душу світську, священику, чернечу, а також у душу єпископа та кардинала. Незалежно від ступеня віри, святости, віку, цей чарівний ключ завжди діє.

Чоловік був такий наполегливий, що врешті-решт диявол, попри свою хитрість, розкрив таємницю, сказав тихо: «Цей ключ – розчарування!»

Розчарована людина мучить і ненавидить не лише себе, а й інших, бо зранена. Розчарування є протилежністю вірі. «Коли Бог за нас, хто проти нас?» (Рм. 8,31).

Запитання

Знаний філософ щодня намагався збагнути сенс життя. Присвятив розгадуванню цієї загадки найкращі літа свого життя. Радився зі славетними мудрецями людства, та не знайшов жодної задовільної відповіді.

Одного вечора відпочивав у своєму саду. Узяв на руки п’ятирічну донечку, яка весело гралася, і спитав її:

«Доню, для чого ти живеш на цій землі?»

Дівчинка відповіла, усміхаючись: «Щоби тебе любити, татку!»

Треба було б видати важливий документ:
«Життя належить усім,
Дане безкоштовно,
Дароване з любов’ю.
Є головним даром: любов існує повсюдно,
обіймає кожного, триває довше за життя».

Дуже просто

Один чоловік не міг спати, бо діймав його якийсь жах. Щойно лягав, здавалося йому, що якесь страховисько ворушилося під ліжком. Просиджував ніч, прислухаючись, паралізований страхом.

Лікар спробував промовити до його здорового глузду. Приписав сильне снодійне. Проте жах не полишав чоловіка.

«Нині вночі якесь чудовисько, спрагле крові, ховалося під моїм ліжком!»

Відомий професор порадив йому курс голкотерапії та коштовне гомеопатичне лікування.

Усе марно. Муки не припинялися.

Привели його до відомого психоаналітика, який призначив 20 сеансів найефективнішого гіпнозу.

Почалося лікування.

Після двох візитів пацієнт більше не прийшов до психоаналітика.

Що трапилось? Чи можливо, щоб допомогли лише два сеанси?

Професор відшукав пацієнта і спитав про здоров’я.

Чоловік спокійно відповів: «Одного вечора, коли муки стали нестерпними, я розповів про це священикові. Вислухавши мене, він порадив відпиляти ніжки ліжка, тоді матрац лежатиме на підлозі. Я так вчинив і повернув собі сон і спокій».

Одна старенька згорблена жінка, спираючись на ціпок, ввійшла, кульгаючи, у кабінет лікаря. Через п’ять хвилин вийшла швидким кроком і випростана.

Юнак, що сидів у приймальні, запитав здивовано: «Що зробив лікар? Результат дивовижний!»

Жінка відповіла: «Дав мені довший ціпок».

Цариця

Коли помер цар, молодий принц, дещо непокоячись, готувався зайняти його місце. Мудрий старий вихователь сказав юнакові: «Тобі потрібна допомога. Перш ніж вступити на престол, обери собі майбутню дружину, але вважай: це має бути дівчина, котрій можеш повністю довіряти. Запроси всіх дівчат, які прагнуть стати царицею. Я поясню тобі, як знайти гідну». Наймолодша з посудомийок на царській кухні була таємно закохана у принца. Вирішила теж згодитися.

«Знаю, що ніколи не виберуть мене, але це буде єдина нагода опинитися поруч із принцом, принаймні на мить, і від цього буду щасливою», - подумала.

У призначений час усі найвродливіші дівчата у чудових сукнях і найкоштовніших прикрасах прибули до палацу.

У присутності всього двору принц повідомив їм, у чому полягатиме змагання: «Кожній з вас дам по одній насінині. Та, котра виплекає з неї найкращу квітку за шість місяців, стане царицею».

Дочекавшись свої черги, дівчина-посудомийка взяла насінину, маленьке темне зернятко, віднесла його додому, загорнувши в хустинку.

Поклала його у горщик, наповнений вологою землею. Не була вправним садівником, але доглядала свою рослинку дуже старанно і з великою любов’ю. Щоранку з тривогою вдивлялась у темну землю, з котрої мала з’явитися квітка.

Минуло шість місяців, але в її горщику нічого не виросло.

Настав вирішальний день. Прийшовши до палацу зі своїм горщиком, у якому була лише земля, побачила, що всі інші дівчата досягли чудових результатів. Принц розглядав усі горщики дуже уважно. Підійшов до кожної. Квіти були чудові. Глянув також на посудомийку, яка боялась підвести очі і мало не ховала свій горщик без квітів.

Оглянувши всі горщики принц став посередині та оголосив результат конкурсу: «Новою царицею, моєю дружиною, буде ось ця дівчина!»

У тиші було чути удари сердець. Не вагаючись, принц узяв за руку молоденьку посудомийку.

Потім пояснив причину такого вибору.

«Лише ця дівчина виростила квітку чесноти і тому гідна стати царицею! Усі насінини, які я вам дав, були пофарбовані шматочки деревини, тому аж ніяк з них не могла вирости квітка!»

Звичайно, це лише казка. Нині важко було б знайти царицю. Усі ми забули, як вирощувати квіти чесности.

Казка про хліб

У далекій країні одна вбога вдова заробляла на життя, працюючи у заможної таємничої пані, котра жила самотньо у понурій, сховані у лісі віллі. Вдова виконувала свою роботу чесно й добре тому одного разу пані подарувала їй чарівний перстень.

«Обертаючи перстень двічі навколо пальця, - сказала пані, - зможеш перетворитися на будь-кого».

Вдова не звертала на це особливої уваги, але, коли був великий голод у країні, згадала про перстень.

Обернувши перстень двічі навколо пальця, перетворилася на чудового сокола з гострими крилами. Вирішила полетіти на пошуки місця на землі, де б можна було прогодувати сина й сусідів.

Летіла, скільки стало сил, а відтак повернулася додому сумна. Голод охопив ціле царство. Не обминав нікого.

Проте жінка не впала у відчай. Знову, обернувши перстень двічі, перетворилася на велику духмяну паляницю.

Коли її син повернувся додому і побачив величезну паляницю, почав її з апетитом їсти. Це був лише хліб, але чудово вгамовував голод. Раптом побачив сусіда. Почував до нього неприязнь, бо часто не могли порозумітися.

Спочатку вирішив не звертати на нього уваги, але за велінням серця запросив його і почастував куснем хліба. Довідалося ціле село, і позбігалися люди: дорослі й малі, молоді й старі, убогі й заможні, хворі й здорові, зневірені і перелякані.

Цього хліба наче не меншало. Не лише вгамовував голод, а й наповнював душевним спокоєм, злагодою, добротою, а також здоров’ям. Вороги мирилися між собою, а байдужі щиро усміхалися.

Уночі остання крихта хліба перетворилась на шляхетну вдову. Наступного ранку жінка знову стала великою духмяною паляницею, яка живила тіло й душу мешканців села.

Так було аж до нового врожаю. Того дня влаштували велике святкування, і, звичайно ж, була там вдова. Всі, хто підходив до неї, відчували аромат свіжого хліба, щойно вийнятого з печі.

«І коли вони їли, Ісус узяв хліб, благословив, розламав і дав їм, кажучи: «Беріть, це Моє тіло». (Мр. 14,22).

Кухар

Одна студентка передозувала наркотик. Приятелі не повідомили про це поліцію, а відвезли її до відповідної спільноти.

Священик, який провадив цю спільноту, людина освічена й обізнана, доктор богослов’я і психології, запросив її у свій кабінет.

Ось як він згадує про це: «Пересипала свою мову лайкою. Зізнаюся, тоді я подумав, що споживає їжу тими ж устами, якими так лихословить. Почала розповідати мені про свою «страшну подорож». Сказала, що якась гора мала її розчавити і що її «приятелі» хотіли їй допомогти».

Попри все бесіди продовжувались.

«Я був геть приголомшений її розповідями під час кожної зустрічі», згадував священик, який намагався переконати дівчину змінити свої погляди.

Коли у студентів почалися літні канікули припинилися зустрічі священика з дівчиною. Восени дівчина більше не прийшла.

Священик спитав її найкращу подругу, де вона тепер. «Ох! – відповіла подруга, - вона змінилася. Мешкає тепер в одній християнській спільноті на півночі країни і пише листи, як черниця!»

Священик подивувався. Не сподівався почути таке.

Минуло багато місяців, і одного дня дівчина повернулася, щоб побачитися з приятелями. Прийшла також до священика і передусім обійняла його. Зміна була разюча. Священик спитав її про причини такої зміни і про те, чи сприяли цьому його бесіди з нею. Відповіла: «О ні, ви поводилися зі мною надто м’яко. Кухар у піцерії, де я працювала влітку, вдався до іншого способу. Безліч разів голосно повторював: «Ти сумна, дівчино. Чому не дозволиш Ісусу Христу ввійти у твоє життя? Дозволь Ісусові зійти зі сторінок Святого Письма і ввійти у твоє серце і у твоє життя! »

Дівчина посміхнулась і продовжила: «Я відповіла йому: «Припини свої дурні проповіді!», але несподівано для себе почала читати Святе Письмо щовечора. Одного дня Ісус Христос насправді зійшов з цих сторінок і увійшов в моє життя». Священика-професора з його науковими титулами впевнено перевершив кухар з піцерії.

Це найкращий рецепт: дозволь Ісусові зійти зі сторінок Святого Письма і ввійти у твоє серце!

Непотрібний шнурочок

Був собі колись бавовняний шнурочок, який почувався непотрібним. «Я надто слабкий, щоб бути шнуром, - скаржився. – Я недостатньо гарний, щоб мене використати для створення гобелена чи навіть для гаптування. Ах! Якби я був золотою ниткою …, оздобив би одяг архієпископа. Я невдаха! Нікому я не потрібен. Нікому не подобаюсь, навіть самому собі!»

Зіщулившись на кріслі, слухав сумну музику і постійно почувався самотнім.

Одного дня почула його грудочка воску і сказала: «Не впадай у відчай, малий бавовняний шнурочку. Маю ідею: Зробимо щось разом! Звісно, не можемо стати великою свічею, яку поставлять на вівтарі або в залі. Ти надто короткий, я важу замало. Однак можемо стати свічечкою, що подарує трішки тепла й світла. Краще освітлювати й обігрівати хоча б трохи, аніж бути в темряві та скиглити».

Бавовняний шнурочок охоче погодився.

У поєднанні з вощиною став свічечкою, котра світила в темряві і дарувала дрібку тепла. Почувався щасливим!

Хто знає, скільки бавовняних, надто коротких шнурочків є у світі. Мають знайти грудочку воску, щоби стати щасливими.

Дороги

У першому світовому конгресі доріг брало участь багато офіційних представників мільйонів доріг, що перетинали країни світу по всіх паралелях і меридіанах.

Великі дороги і маленькі доріжки, гордовиті автостради з дванадцятьма смугами та стежини, що губляться у джунглях, гірські стежки й залізниці, тракти з бруківкою й царські дороги, тихі алеї та південоамириканські прибережні променади.

У перших рядах сиділи Strada dei Imperiali і Єлисейські поля, лісова стежка і величезна Avenida 9 de Julio у Буенос-Айресі, Аппієва дорога і Ramblas з Барселони, Wall Street і шлях через Дакар у пустелі Сахара, La Leoforos Venizelou в Атенах і російська вулиця Горького … Головувала ватиканська Via dell Conciliazione.

Розглянули найскладніші проблеми у даній царині – від способів асфальтування до зсувів ґрунту внаслідок меліоративних заходів у районах інтенсивного вуличного руху, від питань нічного освітлення до реформи вуличної сигналізації. Після трьох днів обміну думками, пишних обідів і розмов у барі, а також після ночей тяжких роздумів… нарешті настала довгоочікування мить – вибір найважливішої дороги світу!

Почалося звичне «полювання» на голоси, агітація, запеклі суперечки, спроби підкупу.

Після багатьох виступів у кінці зали взяла слово худенька тендітна бліденька делегатка, яка досі була заглиблена у молитовне мовчання. То була офіційна представниця «цвинтарних доріжок». Вона так, само, як і мільйони її малих сестричок, жила поміж двома рядками кипарисів, регулярно посипана гравієм смутку і просякнута слізьми.

- Любі сестри, - почала свою промову тоненьким, але рішучим голосочком, - ви біжите невтомно по світу, ніколи не затримуючись, щоби трохи поміркувати. Ви супроводжуєте людей, що простують вгору, додолу, вправо, вліво, не створюючи собі великих проблем. Та не забувайте ніколи: незалежно від того, чи ви багаті, чи бідні, важливі чи забуті, шляхетного чи плебейського роду, врешті-решт вам з усіма вашими користувачами неминуче доведеться пройти цвинтарною доріжкою. Це лише питання часу. Цього не уникнути. Нікому! Пам’ятайте про це, коли будете голосувати. Я веду до мети!

ЇЇ обрали одноголосно.

Є єдина дорога, якою йдуть усі.
Щодня просуваються на один крок.

Родина

У самому серці долини серед полів, луків і лісів, у двоповерховому будиночку мешкала щаслива родина. Складалася з трьох осіб: матусі, татуся, й шестирічного синочка.

Долиною протікав веселий і бурхливий струмочок.

Будиночок стояв віддалік села, і тому в неділю родина сідала в маленький автомобіль та їхала на Службу Божу в парохіяльну церкву.

Увечері перед сном усі разом молилися. Один із Господніх ангелів щовечора забирав молитви й відносив їх на Небо.

Якось восени багато днів поспіль падав дощ. Струмочок наповнився каламутною водою. Вода почала заливати долину.

Татусь розбудив матусю й синочка. Були перелякані, бо вода заливала перший поверх будиночка. І далі прибувала. Щораз темніша й щораз швидше.

«Підемо на дах!» - сказав татусь. Узяв синочка й зійшов на горище, а звідти – на дах. Матуся пішла за ними.

На даху почувалися, як пасажири затонулого корабля на острівці, який ставав дедалі меншим.

Вода невпинно піднімалась і дійшла вже до колін татуся.

Татусь, стоячи на даху, обійняв дружину і сказав: «Стань на моїх плечах і постав синочка на свої плечі. Не бійся. Що б не сталося, я вас не покину!»

Матуся поцілувала синочка і сказала: «Стань на моїх плечах і не бійся. Що б не сталося, не покину тебе!»

Вода далі піднімається. Затопила татуся і його плечі, на яких стояла матуся. Потім затопила матусю, яка тримала синочка. Татусь тримав матусю, а вода далі піднімалась. Дійшла до рота дитини … її очей … чола …

Господній ангел, який прилетів, щоби забрати вечірні молитви, побачив лише пасмо світлого волоссячка а каламутній воді.

Схопив це пасмо й потягнув … З’явився хлопчик, далі – його матуся, а за нею - татусь. Усі міцно трималися разом.

Ангел злетів з ними й поклав той людський ланцюг на найвищому пагорбі, куди вода не доходила. Татусь, матуся й синочок лягали на траву та почали обіймати одне одного, радіючи.

Замість молитви того вечора ангел відніс на Небо їх любов. Усі небесні сили раділи цьому.

«Що б не трапилось, Я тебе не покину!» – каже Бог у Святому Письмі.

Дзеркало

На мальовничому екзотичному гамірному базарі в одному місті на Сході заможна американська туристка побачила дзеркало у срібні оправі.

Однак його ціна була високою, надто високою. Коли вони торгувалися, продавець сказав, що дзеркало має чарівну силу – у цілому світі такого немає. Дивлячись у дзеркало, треба було легенько торкатися дзеркальної поверхні вказівним пальцем правої руки. Тоді поруч з відображенням людини у дзеркалі з’являвся напис, зрозумілий будь-якою мовою, який відкривав найглибшу правду про цю людину.

Була це єдина і надзвичайна нагода досягти успіху. Не можна було її втратити! Мати дзеркало, «яке каже правду про все і всіх», було напрочуд спокусливо!

Американка не стрималась і відразу перевірила його: побачила своє чітке відображення і водячи вказівним пальцем по поверхні, помітила внизу дзеркала напис англійською мовою: «Заможна жінка з Техасу, начинена грошима».

Відразу, вже не торгуючись, заплатила названу суму та квапливо забрала дзеркало. Належним чином його запакувавши, відіслала літаком у Техас.

Заможна жінка була переконана, що завдяки цій покупці приверне до себе увагу можновладців міста.

Однак дзеркало стало для неї причиною великих проблем.

Передусім утратила кількох своїх найкращих подруг. Спочатку розглядали себе у дзеркалі, жартуючи, але невдовзі з’явилися слова: «Поцупила в супермаркеті білизну, яку має на собі» (слова стосувалися першої жінки), «Дуже заздрісна та обмовляє двох інших» (про третю жінку).

Присоромлені подруги швидко попрощалися.

Потім у дзеркало подивився чоловік мільйонерки. З’явився напис: «Зраджує дружину». Посварилися, виникла потреба у послугах адвокатів.

Звичайно, пішов розголос по місту. Невдовзі ніхто вже не заходив до мільйонерки.

Ця східна річ спричинила порожнечу навколо жінки. Розчарована і розсерджена багатійка з Техасу одного разу розбила молотком дзеркало.

Перш ніж дзеркало розсипалося на уламки, з’явився великий напис, наче заповіт: «І ти також, немудра жінко, боїшся правди!»

Правда чинить нас вільними. Проте платити за це потрібно високу ціну.

Фініш

Один чоловік по смерті добувся до Бога. Господь прийняв його, радо усміхаючись, та водночас уважно дивився поза нього.

Усмішка Бога стала сумною. Запитав чоловіка:

«Але … ти прийшов сам ? ..»

Чоловік, його кінь і його пес ішли дорогою, коли в них влучила блискавка. Не знали, що ступили на останню стежину свого життя.

Вона вела вгору, сонце припікало, тому відчували спрагу. На повороті зауважили гарну мармурову браму перед золотистим майданом. Посередині майдану стояв фонтан з кришталевою водою.

Подорожній запитав сторожа біля входу:

- Що то за місце?
- Це Небо.
- О, як чудово, що ми дійшли до Неба, дуже хочемо пити!

Сторож вказав на фонтан:

- Можеш туди підійти і напитися досхочу.
- Мій кінь і мій пес теж хочуть пити.
- Мені дуже прикро, - мовив сторож, - але сюди не можна входити з тваринами.

Подорожній дуже засмутився, бо відчував велику спрагу, але ніколи не зміг би напитися лише сам. Подякував сторожу, і всі рушили далі. Після довгої мандрівки через долину подорожній і звірі прийшли до старої брами. За нею виднілася стежка поміж деревами.

- Доброго дня, привітався подорожній зі сторожем. – Я, мої кінь і пес дуже хочемо пити.
- Джерело знайдеш між каменями, сказав сторож, показуючи дорогу. – Можеш напитися досхочу.

Чоловік, кінь і пес підійшли до джерела і вгамували спрагу.

Подорожній повернувся, подякував сторожу і спитав:

- Як називається це місце?
- Це Небо.
- Небо? Але сторож біля мармурової брами твердив, що там теж Небо!
- Там немає Неба, там – пекло!

Подорожній заклопотано мовив:

- Вам треба заборонити їм вживати вашу назву! Адже ця неправдива інформація, мабуть, спричиняє непорозуміння?
- Аж ніяк. Насправді роблять нам велику послугу. Адже там залишаються всі ті, хто, не вагаючись, полишає найкращих друзів.

Сумна казка

Перший Посланець, який зійшов на землю, перебував на ній недовго. Щойно люди почули початок його Послання, почали кричати і , кидати каміння, примусили його піти.

Проте потім замислилися й відчули страх. Щоби задобрити Небо, звели колону на ринку.

Небо поставилося з розумінням і замість покарати послало на землю другого Посланця. Його Послання було палке, але жорстоке, безжальне.

Другий Посланець казав правду.

Однак люди не хотіли чути правду. Схопили палиці й вигнали другого Посланця.

Знову люди почали боятися небесної кари і, що б загладити свою провину, звели на ринку другу колону. Ці дві колони накрили дахом, створивши мале святилище, щоби вшанувати Небо.

Прийшов третій Посланець. Говорив ще краще за другого, лікував немічних, грався з дітьми, втішав старих. Пояснював усім, чому хворі є нещасними, діти – наляканими, а старі - самотніми. Його слова доходили до сердець. Однак люди не хотіли його більше слухати. Напали на третього Посланця з мечем й рушницями та й вигнали за мури міста.

Цього разу, коли почали шкодувати, були дуже перелякані. Доєднали ще колони у святилищі і вибудували гарний фасад, оздоблений золотом і мармуром. Усередині порозвішували ікони, поставили статуї та свічники з палаючими свічками. Так з’явився пречудовий храм. Назвали його Домом Неба. Люди запитували себе: «Що ще можемо зробити?»

Небо не зіслало кару, але люди незабаром побачили, що для утримання чудової будівлі потрібні великі кошти. Замкнули її й передали Управлінню історичних пам’яток та музеїв. Замовили відповідну рекламу в туристичних бюро. Приїхали іноземці у кольорових автобусах з фотоапаратами. Щоби ввійти у Дім Неба, треба було придбати квиток. У такий спосіб з’явилися гроші на утримання споруди.

Четвертого Посланця з Неба не дочекалися. Не віднайшов дорогу? Ніхто його не зауважив? А може, не мав грошей, щоб купити вхідний квиток?

Люди вміють перетворювати Євангеліє на казку, а святині – на туристичні об’єкти.

Усмішка

Жила колись усмішка, яка мандрувала світом. Це була щира, радісна, приязна усмішка. Була щаслива так, як може бути щаслива усмішка, і час від часу наспівувала.

Одного дня прийшла у містечко, в якому рух був особливо напружений, мешканці також не знали спокою. Усмішка чемно стояла біля переходу, чекаючи на зелене світло, коли раптом дві машини зіткнулися. Різко загальмували біля краю хідника. Дверцята відчинилися, і з першої машини вибіг чоловік з грізним виглядом. Раптом усмішка з’явилась на його обличчі, і воно проясніло. Розгнівана жінка, яка вийшла з другої машини, зціпивши зуби, здивовано зупинилась. Потім також усміхнулась.

- Вибачте, то моя вина, - сказала.
- Нічого, буває, - відповів чоловік. – Вип’ємо разом кави?


Усмішка продовжила свою мандрівку.

Викликала солодку усмішку у працівниці на пошті, а люди в черзі почали розмовляти приязно.

Промайнула по обличчю вчителя, і учні почали його слухати.

Затрималась на обличчі професора в клініці, і хворі стали почувати себе краще.

Потім дійшла до керівника закладу, до касирки у супермаркеті, до чоловіка, котрий повертався додому, до двох хлопчиків, які ворогували між собою.

У вечері усмішка поїхала з містечка. Почувалася трохи втомленою, але містечко було щасливе.

Усмішка є світлом, яке проходить крізь вікно твого обличчя і каже людям, що твоє серце вдома.

Отож, усміхнися! Ще раз!

Показний і гарний плід, коли перестав усміхатися, перетворився на сушену сливку!

Сповідь Вовка

Одного разу, відчуваючи докори сумління, Вовк зайшов до церковці у горах і сказав священикові:

- Хочу висповідатись!
- Ти впевнений у цьому? – спитав добрий священик.
- Так, запевняю вас, що хочу сповідатись.
- Вклякни біля сповідальниці.
- Не можете собі уявити, - почав Вовк, - скільки я овечок задушив! Бідні звірята, спали так спокійно, а я … я їх з’їв …

Вовк заплакав.

- Я напав також на пастуха. Це жахливо! Я нікчемний грішник, підлий убивця…

Священик слухав його поблажливо, але помітив, що Вовк був неспокійний, крутився, наче хотів утекти.

Священик стривожено сказав вовкові:

- Принаймні під час сповіді поводься спокійно!
- Не лякайтесь, мій отче, але добре було б, щоби ви трохи поквапилися …
- Чому?
- Бо… чую дзвіночки на шиї овечок.

І не введи нас у спокусу!

Штани

Один бухгалтер повернувся додому в гарному настрою. В елегантній паперовій торбинці, червоній з жовтим бантом, приніс свою покупку: нові штани.

Побіг у кімнату, щоб одягнути їх і похвалитися перед родиною. Однак виявилося, що штани надто довгі.

- Нічого, - подумав чоловік, - удома є троє жінок, які вміють шити: дружина, дочка й теща. Попрошу котрусь із них, щоб укоротила штани.

Докладно виміряв, наскільки потрібно їх укоротити, та пішов у кухню до дружини.

- Люба, вкороти мені штани на 7 см …

Дружина невдоволено подивилася на нього й сказала:

- Не маю часу. До того ж я не служниця!

Чоловік не втрачав надію. У кімнаті перед телевізором сиділа теща.

- Чи ви могли б укоротити мені штани на 7 сантиметрів? - Не тепер. Хочу подивитись свій улюблений серіал, а потім маю зустріч у клубі «Третє століття».

Бухгалтер знайшов доньку. Вдавала, що вчиться, а сама телефонувала нареченому. Попросив її допомогти.

- Це неможливо! – відповіла, - через три дні маю іспит!

Нещасний чоловік поклав штани на крісло. Наступного дня пішов на роботу в старих штанях.

Дружина згодом подумала: «Шкода його, зле я вчинила!» Взяла штани та й укоротила їх.

Через кілька годин, побачивши штани на кріслі, теща подумала: «Вкорочу їх. Добре, що можу допомогти». І вкоротила їх на 10 см.

Через деякий час донька, побачивши штани, подумала: «Бідний тато, всі про нього забувають. Вкорочу йому штани. На скільки сантиметрів просив їх вкоротити?» На 7 чи 17? Вкорочу на 15 см». Відрізала і старанно обметала.

Коли задоволений чоловік поміряв штани, виявилося, що вони ледь сягають колін.

Неможливо виміряти цінність родинного дому метром ані виразити її в кілограмах, так само, як неможливо визначити межі весняного вітерця чи обчислити аромат троянди. Дім означає любов і турботу тих, хто в нього мешкає.

Якщо б я знав раніше

Одного дня Бог, зайшов до Раю і, на Своє велике здивування, побачив, що там ж всі. Жодну душу не відіслано до пекла. Трохи Його це занепокоїло. Адже має обов’язок пильнувати справедливість. Навіщо ж тоді пекло, якщо його не використовувати? Отож мовив до Архангела Гаврила: «Поклич усіх перед Мій престол і прочитай десять заповідей». Покликали всіх. Гавриїл прочитав першу заповідь. Тоді Бог сказав: «Усі, хто згрішив проти цієї заповіді, негайно мають піти до пекла». Кілька людей вийшли з натовпу й засмучено пішли до пекла. Так само було після прочитання другої заповіді… третьої… четвертої… п’ятої… За цей час присутніх у Раю відчутно поменшало. По тому, як була прочитана шоста заповідь, до пекла попрямували всі, за винятком товстого, старого і лисого пустельника.

Бог глянув на Гавриїла і спитав: «Це єдина душа, котра лишилася в Раю?»

- Так, - відповів Гавриїл.
- Гаразд, - мовив Бог. – Але він тут начебто покинутий, правда? Скажи всім, аби поверталися!

Грубий, старий і лисий пустельник, почувши, що Бог усім простив, обурився і дорікнув Богові: - Це несправедливо! Якщо б я знав раніше …

Є один секрет щастя: люби те, що робиш.

Ріка

Фульгензіо був добрим батьком і чоловіком, але одного сумного дня померла його молода дружина.

Величезний пекучий біль зранив його душу. Ніщо не могло його стишити. Даремно намагався знайти втіху у своїх дітях, які перелякано дивилися на нього. Їхні заплакані очі нагадували про кохану дружину.

Вже більше не наспівував, працюючи. Праця ї хліб стали гіркими й тяжкими.

Одного вечора, зщулився у ліжку, тихо плакав, щоб не розбудити дітей, аж раптом побачив, що не розбудити дітей, аж раптом побачив постать, яка вселяла надію, - взяла його за руку. Це була Скорботна Богородиця, Страждальна Мати.

- Ходімо зі мною, Фульгензіо, - мовила. – Заведу тебе до Ріки Спокою. Кожний, хто ввійде у неї, отримує втіху, якої шукає!

Довго мандрували вночі. Раптом Фульгензіо почув шум води. Він опинився перед великою рікою з прозорою водою.

- Увійди у Ріку Спокою, стражденний подорожній, - заохотила його Свята Діва. – Її води вгамують твій біль і розпач.

Фульгензіо занурився. Його тіло відчуло втіху, сповнену бальзамного спокою, який лікував його рани.

Після цього оздоровчого занурення він спитав Богородицю:

- Звідки тече ця чудесна Ріка?
- Творять її сльози світу, - відповіла Марія. – Усі сльози світу збираються у цій Ріці. Сльози гіркі, сльози страху, болю, розпачу, поразки, злости. Однак є і сльози солодкі, пролиті з любови під час повернення коханої людини, після уникнення небезпеки.

Фульгензіо почув зітхання й стогін усіх, хто пролив ці сльози, і зрозумів, що його сльози тепер також належать до спільного плачу, який пливе у водах цієї Ріки. Відчув повне єднання з болем і радістю цілого світу. У мить, коли Божа Мати розповіла йому про біль Свого Сина, Фульгензіо почув плач Ісуса Христа з приводу смерти Лазаря, плач у Гетсиманському саду, Її плач під хрестом.

Фульгензіо прокинувся зненацька. Подушка була ще мокра від сліз, але його огорнув глибокий спокій.

Ми – діти не болю, а співчуття.

Мовчання

«Досить! Маю їх направду досить!»

Усі в Небі затамували подих. Ніхто досі не бачив Ісуса таким розгніваним. Це Він громоподібним голосом виявив Свій Божий гнів.

«Упродовж 33 років Я був серед людей, казав їм не раз, що діла у тисячу разів важливіші за слова. Тому мене розіп’яли. Усіляко пояснював, що не за словами і не за обрядами можна пізнати моїх учнів, а за прояв любови. Однак майже ніхто цього не зрозумів! Виголошують палкі проповіді, співають величальні гимни, беруть участь у зворушливих богослужіннях, але чинять так мало!»

«Що зробиш, Ісусе?» - запитав несміливо один з ангелів.

«Відберу їм мову … Так, як було із Захарієм, батьком Йоана Хрестителя!» Так вирішив Ісус і забрав усім християнам дір мови. І раптом у цілому світі серед християн запанувало велике мовчання.

Спочатку люди дивувалися. Багато побігло до аптек, щоб купити сиропи й таблетки від захворювань горла. Попит на трави й мед також був великим. Потім вони почали непокоїтися, і врешті-решт людей охопила тривога. Як молитися без слів? Як могли сказати Ісусові й ближнім, що люблять їх? Великі богослови не могли вимовити навіть слова «Причастя», а оратори без слів почувалися безробітними. Прості люди не могли навіть сваритися, але, що ще гірше, не знали, як висловити солідарність, потіху, співчуття, спільність поглядів.

Поміркувавши, дійшли висновку: «Те, що не можемо сказати словами, можемо переказати за допомогою дій». Багато так вважало. Великі майстри слова стали безпосередніми й щирими, навчилися «говорити» поглядом, усмішкою, чуйністю, допомогою. У богословських університетах повідкривали їдальні й притулки для вбогих і безпритульних. Катехиза стала радісною, наче цікаве захоплення.

Багатьом було соромно згадувати, як легко брехати словами.

У деяких газетах з’явилися статті із заголовком: «Дивіться, як вони люблять одне одного!»

Щораз більше зростало зацікавлення цією вірою. Людей приваблював дух приязності, злагоди, справжньої гостинності, який був притаманний учням Ісуса.

Коли Ісус повернув їм дар мови, їх це майже засмутило.

Під час великого мовчання збагнули, як багато любови у християнській вірі.

«Дітоньки! Не любімо словами, ані язиком, лише – ділом і правдою» (1 Йо 3,18).

Нині тим паче …

Останні слова

В операційну університетської клініки внесли ноші. Лежав на них хворий, якому хірург пояснював, у чому полягатиме операція, що невдовзі мала розпочатися.

«У вас тяжка форма пухлини голосових зв'язок. Ми переконані, що зможемо її повністю видалити. Врятуємо вам життя, але, на жаль ви більше не зможете розмовляти… »

Лікар замовк, а потім продовжив: «Якщо ви хочете сказати останні у своєму житті слова, то можете це зробити зараз».

Хворий хвильку помовчав, а відтак виразно мовив: «Слава Ісусу Христу!»

Катехитка запитала дітей: «Чи хтось із вас може сказати, хто такий Ісус?»

Діти розгублено мовчали.

Нарешті хтось підняв руку і сказав: «Його ім’я згадує моя мама, коли мене б’є».

Дехто витатуйовує на собі ім’я коханої людини. Вірити – це носити ім’я Ісуса, закарбоване глибоко в душа.

Камінь у кишені

Один убогий просив у багатого кусень хліба. Багатий не лише відмовив йому, а ще й, побачивши, що той не йде, розгнівався та кинув у нього камінь.

Убогий підняв камінь і поклав у кишеню, кажучи собі: «Носитиму цей камінь до тих пір, коли зможу кинути його у багатого».

Ціле життя прожив із цим тягарем – каменем у кишені та в серці.

Нарешті прийшов час кинути каменя. Багачеві, котрий учинив злочин, відібрали все і посадили у в’язницю. Того дня убогий зустрів його на дорозі у в’язницю. Побачив людину, яка колись була багатою, а нині – у кайданах. Вийняв камінь з кишені, підняв руку, щоб кинути. Та забракло йому духу. Випустив камінь з руки, кажучи собі: «Нещасний! Був багатий і мав владу над іншими, але тепер мені його шкода! Чому я так довго носив цей камінь? Даремно!»

Господи, не дозволь мені ніколи змарнувати мій біль, бо …
якщо помилятися і не робити висновки,
не підводитися після падіння,
грішити, не каючись,
не пробачати образ,
не бути пильнішим після отримати ударів,
не ставати чутливішим, зазнавши страждань,
то страждання стає непотрібним, позбавленим сенсу …


(Історії взято з книги "Квіти просто квітнуть", автор Бруно Ферреро, видавництво "Свідчадо-2009")