«Провадь мене, Господи, в правді Своїй задля моїх ворогів, і вирівняй передо мною дорогу Свою, бо в їхніх устах нема правди, нутро їхнє приносить нещастя, гріб відкритий їхнє горло ...» (Книга Псалмів 5:9-10)

Лагідний подув

Господь сказав йому: Вийди, і станеш на горі перед Господнім лицем. Аж ось переходитиме Господь, а перед Господнім лицем вітер великий та міцний, що зриває гори та скелі ламає. Та не в вітрі Господь. А по вітрі трус землі, та не в трусі Господь. А по трусі огонь, і не в огні Господь. А по огні тихий лагідний голос. І сталося, як почув це Ілля, то закрив своє обличчя плащем своїм … 1 Цар. 19, 11-13

Моїм "героєм" завжди є Бог або Ісус, без огляду на те, яким чином Він з’являється в казці або як проявляється Його таємнича дія в житті людини. Часом казка замальовує той фрагмент життя християнина, який є його відповіддю на прагнення Бога, пов’язане з нашим остаточним щастям.

Писати ці казки було для мене справжньою радістю, і я сподіваюся, що читач також відчує радість. А якщо, до то ж, читання подарує йому не тільки приємність, але й принесе користь, то моя радість буде ще більшою. (Ніл Ґвілемент)

У кожного – власна дорога …

Усі люди мають доступ до Бога, але кожен по іншому. (Martin Buber, The way of Man)

Юн мав заледве 19 років, коли успадкував від батька маленький бар. Цей заклад ніколи особливо не процвітав, але був розташований у дуже доброму місці – в самому центрі торгової частини міста. Однак батько Юна не дуже дбав про свій бізнес. Цей старий побожний чоловік уважав, що, присвячуючи занадто багато уваги комерції, замало уваги приділятиме Богові. Коли він мав поганий настрій, повторював: "Я помилився у виборі покликання, треба було стати священиком". Протягом останніх років він щоразу більше замикався в собі й щоразу менше приділяв уваги клієнтам. А вони, відчуваючи, що власник чимось пригнічений, розмовляли пошепки й виходили з бару, щойно закінчивши їсти. Багато хто з них більше не приходив сюди.

Саме такою була ситуація, коли Юн отримав бар. Коли помер батько, Юн якраз закінчив коледж і не мав конкретних планів на майбутнє. Отож, він вирішив, що деякий час працюватиме в барі. І не тому, що його особливо цікавив цей бізнес. Однак відчував, що це його борг перед батьком, принаймні, поки не вибере собі професію.

Кожен звичайний 19-річний юнак перейнявся би викликом, що мусить перетворити занепалий бар на прибутковий бізнес. Однак Юн не був звичайним юнаком. Разом із баром він успадкував від батька й побожність. Юн прагнув знайти Бога. Від дитячих літ це бажання було для нього найважливішим, але він старанно приховував його, проводячись безтурботно й зухвало. Отож, після похорону батька, коли Юн знову відкрив бар, то почувався певною мірою так, начебто зрадив Бога. Справді, чи може хтось присвятити все своє життя єдиній Істоті яка, врешті-решт, є найважливішою, подаючи їжу юрбам пересічних голодних клієнтів?

Минуло три роки. Три роки, протягом яких Юн без внутрішнього переконання й натхнення займався бізнесом. Він не був задоволений своїм життям. Прагнув частіше молитися, ніж міг це робити, хотів більше часу присвячувати читанню духовної літератури або ж роздумувати протягом дня над фрагментами Біблії – так, як це робив батько. Однак люди, дізнавшись про зміни, які відбулися в барі, почали юрбами приходити сюди, і Юн був занятий від світанку до глибокої ночі. Такий стан справ викликав у Юна відчуття, наче він розривається між ідеалом споглядального життя і обов’язками, пов’язаними з працею в барі.

Не дивно, що після трьох років праці в барі юнак вирішив, що попри обставини, настав його час шукати Бога. І, без сумніву, він продав би бар, якби не парох, старий мудрий священик, який, здогадуючись, що Юн перебуває на роздоріжжі, переконав його відмовитись від своїх намірів. Отож, Юн здав бар в оренду на п’ять років своєму кузенові. Після цього він вирушив у дорогу, щоби нарешті знайти Бога, незважаючи на те, яку ціну його доведеться заплатити за це.

Найперше він постукав у ворота сусіднього монастиря отців-трапістів, відомого своїми строгими правилами. Своє життя ченці присвячували постам і молитві, а також важкій фізичній праці. Такий спосіб життя влаштовував Юна. "Де ж, як не в такому монастирі, можна знайти Бога?" - думав він, вирішив стати ченцем.

Однак через певні причини Юн не знайшов Бога в цьому монастирі. Інші ченці, як здавалося, знайшли Бога, адже було видно, що вони почувалися щасливими, випромінюють спокій і сповнені незвичайної любови до ближнього. Однак Юн у їхньому товаристві ніколи не почувався так, як удома, і через деякий час почав хворіти. І йому, і ченцям, які вважали його справді милим і приємним юнаком, було дуже прикро, що він мусив покинути монастир і облишити думку про споглядальне життя.

Далі Юн попрямував до семінарії. "Безперечно, - думав, - життя священика на парохії активніше, і це саме те, чого я потребую. Знайду Бога, вивчаючи Його Слово і проповідуючи Євангеліє, вділяючи святі таїнства і даючи свідчення віри". Відтак почав вивчати богослов’я, що тривало цілих два роки. Однак знову, незважаючи на те, що, з огляду на свою привабливу особистість, здобув велику популярність серед товаришів, учителів та вихователів, ніколи не почувався у своїй тарілці. Все вказувало на те, що інші семінаристи знайшли Бога, сенс життя й щастя, а в його душі не було спокою. Його молитва й надалі залишалася сухою та порожньою. Навчання перестало цікавити Юна, хоча він і далі сильно прагнув пізнати Бога. Не міг спекатися думок про те, що дні минали й не мали для нього жодного значення. Врешті, його здоров’я, яке поліпшилося після того, як юнак покинув монастир, знову почало погіршуватися через постійні сумніви і вагання. Треба було покинути семінарію й шукати Бога деінде.

Втретє Юн розпочав пошуки свого покликання й Бога розважливіше. Досвід двох попередніх разів дозволив йому зрозуміти, що священиче чи чернече життя – це не його покликання. "Дуже добре, - думав він, - стану світською людиною. А Бога шукатиму, присвячуючи весь свій час і силу служінню вбогим і переслідуваним". Так і вчинив. Два роки Юн працював як соціальний працівник, розділивши своє життя з бездомними. Був дуже відданий своїй праці, адже його надихала світла мета – суспільна справедливість. Усім серцем служив бідним, однак Бога не знайшов. Це стало зрозуміло тоді, коли знову проявилися колишні симптоми: втрата ваги, безсоння, нервовість, нездатність молитися, глибоке почуття незадоволення життям. Відтак, хоч як це не було прикро для нього та всіх тих, які цінували його любляче серце й покірну працю, юнак зробив висновок, що цей спосіб життя не приведе його до Бога, - хоча колеги були переконані, що Юн на своєму місці.

Минуло п’ять років відтоді, як Юн покинув дім. А оскільки невдовзі закінчувався термін оренди бару, і водночас Юн наразі не мав жодних ідей щодо свого майбутнього, то він вирішив, що не буде нічого поганого в тому , якщо він повернеться до рідного міста й знову займеться бізнесом, успадкованим від батька принаймні, на деякий час. Отож, повернувся й почав керувати баром, як це робив раніше.

І дивна річ, його пригніченого настрою наче й не бувало, а різноманітні спроби знайти Бога, до яких він вдавався в минулому, немов ще більше посилили його духовний запал. Єдине, що, при всій любові до Бога непокоїло Юна і створювало певні труднощі, полягало в тому що він зовсім не знав, що має робити зі своїм життям і одержимістю пошуками Бога. Юнак хотів би поміркувати про минуле і, врешті, зрозуміти, ким є для нього Бог. Однак, на жаль, треба було обслуговувати клієнтів, які чекали, поповнювати запаси, дотримуватися встановленого ритму праці. Тому вирішив усілякі глибокі роздуми відкласти на пізніше й зайнятися нагальнішими справами.

Отож, усю свою увагу Юн зосередив на праці в барі. Протягом п’яти років, проведених поза домом, навчився одного – як християнин він зобов’язаний брати участь у житті ближніх, поділяючи їхні турботи, радощі та страждання. Тому тепер більше цікавився проблемами своїх гостей. Особливо тоді, коли не треба було поспішати, а хтось із присутніх клієнтів саме потребував, щоби його вислухали, Юн сідав за столик гостя й заохочував його поділитися своїми переживаннями. Сам при цьому майже нічого не говорив, відчуваючи, що найважливіше у цей момент – дозволити співрозмовникові відкритися й висловити всі почуття, які мучать його. Часто ці розмови мали добрий результат, адже дарували клієнтам почуття спокою й робили їх здатними до боротьби з проблемами. Юн також почав молитися за тих, хто страждав а в особливо важких випадках до молитви долучав піст і милостиню. З часом стало звичним, що гості приходили до нього зі своїми проблемами, впевнені, що знайдуть тут розуміння й підтримку. Тактовно й непомітно Юн допомагав їм знайти вихід із важких ситуацій або, принаймні, спосіб по-християнське погодитися з тим, що виправити вже було неможливо.

Певна річ, все це не прийшло відразу. Треба було багато років, щоби Юн доріс до своєї ролі, а люди оцінили її. Протягом цього часу не раз його спокушала думка, щоби продати бар і знову вирушити на пошуки Бога. Однак завжди виникали перешкоди, що унеможливлювали цей крок. А крім того, Юн справді не мав поняття, що він міг би зробити задля здіснення своєї мрії. Відтак усе залишалося без змін – займався бізнесом і був до послуг кожного, хто потребував поради, підтримки, підбадьорення. Отож, не дивно, що люди щоразу частіше бодай на хвилю затримувалися в нього на розмову. Відтак бар був переповнений людьми, які насамперед приходили туди, щоб побачити й послухати Юна.

Це почало інтригувати його. Невже люди приходять до бару тільки для того, щоби порозмовляти з ним? Аж нарешті одного дня, коли він був особливо занятий обслуговуванням клієнтів, зізнався одному зі своїх гостей:

- Знаєш, Фреде, справді не розумію, чому так багато людей приходять до мене зі своїми проблемами. Адже я не священик. Я лише звичайний християнин.

Той глянув на нього з неприхованим подивом і відповів:

- Здається, для них очевидно, що ти знайшов Бога.

Дивний конкурс

… І незначне світу та погорджене Бог вибрав, і те, чого не було, щоб знівечити те, що було, щоб жодне тіло не величалося перед Богом.

Тієї ночі солодощі в кондитерській крамниці "Під Максом" мали справжній бал. Усі були у своєму найліпшому вбрані. Увагу привертали фруктові пироги, торти, пампушки, пиріжки й тістечка, а також усе, що мало хоча б щонайменшу вартість у світі кондитерських виробів. І як це часто буває на таких зустрічах, кожен намагався перевершити іншого своїм виглядом.

У певний момент організаторка цього бенкету-товста Шоколадна Паличка, схильна надто серйозно сприймати себе, оголосила, що за мить розпочнеться особливий конкурс.

- Так, пані й панове, - розпочала вона, - для того, щоби підвищити культурний і духовний рівень нашої зустрічі … У цей момент група неотесаних солодких булочок вибухнула нестримним сміхом у відповідь на помпезний стиль промови Шоколадної Палички.

- Ми, члени організаційного комітету, подумали, що добре було би цієї ночі провести для гостей інтелектуальний турнір. А оскільки останнім часом стали популярними релігійні теми, то ми вирішили, що найвідповіднішою темою інтелектуального турніру могло би бути запитання: "Чому Бог мене створив?" (звісно внаслідок прохань натхненного кухаря). Цього разу вишукане тістечко, яке по-французьки називають Vol-au-vent, поблажливо захихотіло, почувши таке дотепне формування.

- Кожен учасник змагань повинен буде продемонструвати свої інтелектуальні здібності, - продовжувала Шоколадна Паличка, - а для цього йому доведеться переконати гостей у тому, що його релігійна роль у плані спасіння важливіша за своїм значенням від ролі всіх присутніх тут. Тобто кожен муситиме продемонструвати, що Бог мав вищу й далекосяжнішу мету, створюючи саме його, а не інших членів кондитерської спільноти. Чи все зрозуміло, пані й панове?

Всі гості словом або жестом дали знати, що дуже добре зрозуміли правила гри.

- Якщо так, - додала на закінчення Шоколадна Паличка, - то оголошую конкурс відкритим. Хто першим хоче взяти слово й, скористатися нагодою, розповісти, чому на його думку, Бог створив його та в якому сенсі його існування з релігійного погляду важливішим, ніж будь-кого іншого зі світу кондитерських виробів?

За хвилю, після того, як затихли вигуки й коментарі з приводу несподіваного перебігу зустрічі, на сцену вийшов Ангел – тістечко з формами і розпочав турнір. Одразу ж розмови стихли, й усі спрямували свої погляди на солодкого Ангела. А він почав вагатися, немов його терзали різні почуття.

- Дорогі солодощі, - сказав він, - усі ми знаємо про ті спустошення у світі, які від незапам’ятних часів спричиняв матеріалізм.

Далі Ангел широко розвинув цю тезу й проілюстрував її прикладами.

- Через те, що люди надмірно турбуються матеріальним справами, - продовжував Ангел, - Бог вирішив піднести людський розум до вершини духовного життя. Для цього Він створив мене. Як ви добре знаєте, я дуже легкий, пухнастий і білий. Мене не зробили з важкого травного жиру чи жовтків. Усе в моїй субстанції вказує на летючі властивості духа: прозорість, легкість, свободу. Чи ж відтак не я є з-поміж солодощів найсильнішою зброєю Бога в Його постійній боротьбі проти пасток матеріалізму?

Публіка зустріла цей виступ оплесками сповненими щирої поваги. Ангел, безперечно, був дуже переконливим, і багато солодощів схилялися до думки, що жоден із наступних учасників не перевершить його в красномовстві. Хто ж із кондитерських виробів міг би мати важливішу функцію в плані спасіння, ніж той хто підносив людський розум до вершин духовного життя?

Наступним учасником змагань був Пампух який завжди говорив по-діловому й конкретно. Він розпочав виступати без жодного вступу.

- У людському серці є порожнина, - промовив до притихлих слухачів, - і зроблено це задумом Божим. Згідно з Його споконвічним планом спасіння, люди не можуть насититися тимчасовим: грошима, владою, приємностями, почуттям безпеки чи приятелями. Та порожнина має залишатися вільною. Для одних вона може стати джерелом страху або нудьги, якщо залишиться бездонною прірвою, для інших джерелом тривалої радости, якщо її заповнить Бог. Одно слово, людина схожа на пампушок. Пампух – це не пампух, якщо він не порожній усередині. Хтось міг би також сказати, що пампушок не реалізував себе, якщо дозволив, щоби порожнеча залишилася заячою прірвою. Натомість він виконає своє призначення, якщо його вхопить голодна дитина й заповнить цю порожнечу своїм пальцем.

Усі слухали з хвилюванням, здивованні, що Пампух здатний на такі глибокі роздуми.

- А отже, - продовжував промовець, - Бог створив мене, щоби нагадати людям про їхнє основне покликання. Так, пані й панове, кажу це з гордістю й, оцінивши всі "за" і "проти", моє покликання як пампуха перевищує місію кожного з вас, бо є нічим іншим, як образом найглибшої туги людини за тим, що одного дня її заповнить палець Божий.

Після цього сильного виступу залунали бурхливі оплески. Багато прихильників Ангела під впливом такої переконливої аргументації змінили думку й перейшли на бік Пампуха. Дійсно, який ще вид солодощів міг би похвалитися важливішою роллю, ніж ця, в якій втілилося фундаментальне покликання людини?

Третім учасником змагань був Дамський Пальчик, який вирізнявся лагідною мовою. Він одраз прихилив на свій бік серця присутніх делікатністю й скромністю.

- Я ніколи, з огляду на досвід двох моїх попередників, не насмілився би взяти слово, - промовив він дзвінким голосом, - якби мав говорити лише від свого імени. Однак це не так Як Дамський Пальчик я переставляю сьогодні Нашу Пані, як Її всі називають. Я упевнений що ніхто не піддасть сумніву Її головну роль в історії спасіння. Безперечно, - солодко усміхнувся Дамський Пальчик до слухачів, - можна нагадати загальновідому істину, що відколи існував Божий план, "Вона встромила палець у кожний фруктовий пиріг". Як Божа Мати Вона почала передавати світові Божу благодать. Чи ж може бути більше покликання? А все це відображається на мені – Дамському Пальчикові.

Він зробив паузу, і на мить немовби відчув докори сумління через брак покори:

- Без сумніву, скажете, що мій звичайнісінький вигляд ледве чи пасує до такого високого покликання. Я згоден із вами. Однак факт залишається фактом: Бог створив мене, щоби підтримувати в людських серцях відповідну побожність до Нашої Пані, найбільшої зі всіх створінь, які коли-небудь існували.

І знову залунали гарячі оплески як нагорода за ці слова, і всі присутні зрозуміли, що вже тепер дуже важко було б вибрати з-поміж Ангела, Пампушка й Дамського Пальчика та вирішити, хто з них виконує найвеличнішу місію. Однак їхня невизначеність з часом мала ще більше посилитися, адже до кінця змагань ще далеко, а чергові суперечки були такі ж сильні, як перші три, якщо не ліпші. Відтак слухачі мали ще оцінити ґрунтовність тверджень галяретки, вершків, булочок, коржика, еклера, бабки та багатьох інших мешканців кулінарної крамниці "Під Максом".

Минуло багато часу. Виступили всі, крім мовчазної постаті, яка скромно трималася осторонь. Це була звичайна буханка хліба. Коли колеги зауважили, що з-поміж усіх зібраних тільки вона не брала слова, наполягли, щоби виступила.

Неохоче, що було дуже помітно, Хлібина погодилася на їхні вмовляння.

- Чому Бог створив мене? – запитала замислено. – Що ж, думаю, що в Його планах було створити дуже звичайне й просте, що можна було би легко спекти й дешево купити. У цю мить Хлібина усміхнулася, з подивом дивлячись на своїх слухачів.

- Однак, - продовжувала, коли Бог визначився, ви всі вже були, такі пишні зі своїми смачними прикрасами. Ви були занадто гарні й незвичайні для Його задуму. Відтак Він створив мене, найменший і найнезначніший кондитерський виріб з-поміж усіх, щоби я ставав тілом Його Сина під час Євхаристії. – Потім, немов перепрошуючи, додав. – Безперечно, якщо Бог замислив би щось ще звичайніше й простіше, то створив би дещо інше.

Хлібина зійшла вниз, не наголошуючи, як це робили інші, на своїй винятково важливій ролі в історії спасіння. Зрештою, і не мусила його робити. Всі присутні й без цього зрозуміли, що її функція була, без сумніву, найважливішою за всі можливі. Запанувала гнітюча тиша, бо всім учасникам змагань стало соромно, що звичайний хліб виявися найліпшим. Однак незважаючи на свої почуття, привітали Хлібину щирими оплесками й, вигукуючи привітання вручили їй першу нагороду. Врешті, солодощі теж мають своє розуміння fair play (чесної гри).

Однак, відчуваючи загальне збентеження Шоколадна Паличка швиденько перейшла до наступного пункту програми. Вона не була до кінця впевнена, чи врешті-решт, ці змагання були доброю ідеєю, але мала надію, що продовження вечора дозволить швидко забути про турнір красномовства.

- У всякому разі, - прошепотіли вершки, які любили попліткувати, своєму сусідові, - хліб завжди є хлібом, без огляду на те, чи їдять його під час Тайної Вечері, чи ні.

Вершки висловили думки багатьох інших солодощів, які потаємно тішилися, що є більшим, аніж звичайний хліб, попри те, євхаристійний він чи ні.

Так вони собі думали. Що ж, не треба цьому дивуватися, адже ми всі знаємо, що солодощі загалом – марнославні. А якою була б їхня зарозумілість, якби Ісус обрав когось із них своїм тілом! Вибір хліба справді був мудрим.

У цій Істрії – наука для всіх нас. Якщо коли-небудь нам випаде відіграти значну роль в історії спасіння, то це буде можливо тому, що ми є звичайним і простим матеріалом, нічим не ліпшим від звичайного хліба. Ця думка отвережує. Чи не так?

Досконалий дурень

Ми нерозумні Христа ради …(1 Кор 4,10).

Ніхто ніколи не міг подумати, що Ема – розумна дівчина. Справді, зі своєю солодкою, щирою усмішкою, було якнайбільше сповненою простоти істотою, яку будь-коли створив Бог. Вона не була дурною, навпаки – їй було до цього далеко. Просто володіла вродженим даром відкритості серця й щирости – рисами, які помилково вважають наївністю. У серці Ема залишалася дитиною, а для цього певна річ, їй не могли пробачити.

Коли Емі випросилося 18 років, вона покинула рідні краї й переселилася до міста, де найнялася служницею до багатої родини Гарбріелів. Працедавці були снобами, що не шанували своїх працівників. Фамільярність, з якою трактували їх, не знала меж. Господарі не лише не знали імен своїх працівників, але й ставилися до них так, наче ті були лише трохи важливішим, ніж меблі. Емі було важко погодитися з цим, бо від народження мала добре серце. Однак вона не мала вибору. І незважаючи на всі зусилля, яких дівчина докладала, щоби бути милою й увічливою, Габріелі нібито не помічали її. У їхніх очах вона була тільки служницею тобто, іншими словами, - знаряддям. А хто хотів би потоваришувати зі знаряддям?

Одним із багатьох обов’язків Еми було супроводжувати до храму стару матрону з роду Габріелі, апатичну стареньку пані, яка ніколи не мала ні для кого зі свого оточення жодного доброго слова. Родина, однак, терпіла її пихатість, оскільки старенька була власницею цілого родинного маєтку, хоча сама ним не керувала. Ема, як могла, старалася уприємнювати час нестерпній вдові під час щоденної дороги до храму, та єдиним її "досягненням" були нові настирливі зауваження старої пані, яку дратував простий підхід дівчини до людей.

Незважаючи на їдку вдачу своєї пані, Ема полюбила ці щоденні походи. Насправді то була єдина можливість вирватися з лабетів численних обов’язків. Оскільки дівчина болісно переживала, що не має освіти, вирішила якнайуважніше слухати літургію, сподіваючись, що засвоїть дещо з мудрості Святого Письма. Одного разу її особливо зворушило повчання Ісуса про те, що треба стати малим, як дитина. Так само й наука апостола Павла, викладена в листах, глибоко врізалися їй у пам'ять, - християнин з огляду на Христа, мусить стати дурнем і так звану мудрість світу трактувати як дурниці. Дивним чином ці думки полонили Ему, і вона розмірковувала над ними по дорозі до храму й назад. Єдина проблема полягала в тому, що Ема не знала, чи коли-небудь зможе жити за цим ідеалами.

Одного дня господиня (не стара пані Габріель, а її донька й теперішня хазяйка дому) зауважила, що бракує одного персня. Це спричинило страшне заворушення. Кожен отримав наказ шукати перстень, але всі зусилля пішли намарно – його не знайшли. Взагалі, з’ясувати, куди пропав перстень, було дуже просто. Юзефіна, одна з доньок-підлітків пані, потайки взяла перстень на прийом, аби похизуватися ним. На нещастя, загубила його. Потім, побоюючись покарання, нічого не розповіла матері про неприємну пригоду. Ема зовсім випадково дізналася про це.

Зрозуміло, що після наполегливих, але безрезультатних пошуків господиня почала підозрювати, що хтось із прислуги вкрав її прикрасу. Оскільки Ема була останньою, кого прийняли на роботу, а до того нічого подібного не траплялося, то відразу ж підозра впала на неї. Господиня обшукала кімнату Еми, коли та була зі старою панею в костелі. Після повернення Ема помітила, що її речі обшукали, і не треба було бути дуже кмітливою, щоби здогадатися в тому річ. Що ж вона мала робити? Захистити свою репутацію, розповісти господині, хто є справжнім винуватцем у цій справі? Поговорити з Юзефіною і переконати дівчину, щоби зізналася у всьому матері? Звільнитися з роботи поки її формально не звинуватили й не вигнали?

Всі ці й багато інших запитань клубочилося в її голові до кінця дня. Виконуючи свої обов’язки, вона молилася про спокійний плин думок, чого ніколи раніше не робила. Проте її розум був, наче спаралізований. Вона не могла думати ні про що інше, адже якщо стане відомо, що винна Юзефіна, яка мовчала протягом усього часу безладдя, що запанувало в родині і на багато днів зруйнувало звичайний ритм життя, то це може спричинити кризу в стосунках дівчини з матір’ю. Мати, яка й так ніколи не була близькою з Юзефіною, без сумніву, розгнівалася би через лицемір’я доньки, а це свою чергою значно погіршило б їхні, і без цього не надто добрі, стосунки. Це означало би ще один поділ у родині, якій завжди бракувало справжньої єдности. Роздумуючи про все, Ема того вечора вирішила, що мовчатиме, - і нехай діється, що завгодно.

Наступного ранку під час бурхливої розмови господиня різким тоном повідомила Емі, що підозрює її в крадіжці персня.

- Що можеш сказати на свій захист?

- Нічого, прошу пані, - спокійно відповіла Ема. А потім, спокійно дивлячись жінці просто у вічі, додала. – Можу тільки сказати, що я ніколи в житті нічого не вкрала.

Очевидна щирість, яка проявлялася в поведінці й цілій поставі Еми під час цього допиту, будь-кого переконала б у її невинності. Господиню ж це трохи зворушило, але не переконало. Однак вона вирішила не виганяти дівчину, сподіваючись, що, врешті Ема сама видасть себе й приведе до того місця, де сховала перстень. Розмова закінчилася тим, що дівчині було наказано повертатися до своїх обов’язків і надалі бути обережнішою.

Інцидент з перснем став початком нового етапу в житті Еми. Якщо дотепер усі мешканці дому більше або менше ігнорували її як особу, що не заслуговує на увагу, то тепер до неї ставилися з неприхованою зверхністю. А оскільки на погорду Ема, зазвичай, відповідала милою усмішкою, то її почали сприймати як дурненьку. А хто ж міг співчувати дурненькій?

Така ситуація зберігалася протягом багатьох тижнів. Тижні згодом перетворилися на місяці. А останні, врешті, розтягнулися на довгі 17 років. Увесь цей час Ема була цапом-відбувайлом і мішенню для насмішок та глузувань від усіх мешканців дому, навіть сусідів. І як би вона не старалася, виглядало, що Ема нікого не може задовольнити і нічого доброго зробити. Від ранку до вечора вона була змушена терпіти буркотіння господині, ворожість Юзефівни (яка завжди боялась, що Ема може видати таємницю), а також приниження від інших домочадців, включно з водієм і кур’єром. Це були важкі роки для Еми. Вона часто думала про те щоби знайти роботу деінде. Однак здоровий глузд підказував, що якщо ти є лише слугою, то немає значення, хто господиня: все одно в очах останньої залишишся тільки служницею – або іншими словами – знаряддям праці.

Проте ці важкі роки значно вплинули на внутрішнє життя. Ніде й ні в чому не знаходячи розради, вона весь свій вільний час присвоїла читанню Євангелія й роздумів над ним особливо над страстями Господніми. Захоплена Святим Письмом, під час виконання домашніх обов’язків уявляла собі, що присутня на суді Ісуса. Відтак перед нею поставала сцена в преторії, де Ісус стояв, на посміховисько зодягнений у червоні шати, а вояки глумилися з Нього. Або ж бачила сцену, коли Ірод насміхався з Ісуса. Зрозуміло, що у своїй простоті ніколи не подумала би про те, щоби порівняти себе з Ісусом. Однак відчувала, що існує невидимий зв'язок між Ним і нею, і ця думка була для Еми втіхою в її недолі.

Хто зна, скільки ще тривала би ця ситуація. Та певного трагічного грудневого вечора служба Еми несподівано закінчилася. Дорогою додому, після молитовної зустрічі, на неї напав озброєний хуліган, жорстоко побив і покинув непритомною в рові. Наступного ранку її знайшли без свідомості й у критичному стані відвезли до шпиталю. Через кілька днів Ема опритомніла на кілька хвилин – цього часу їй вистачило, щоби прошепотіти медсестрі, яка опікувалася нею, що від усього серця пробачає своєму нападникові. Тієї ж ночі, після короткої агонії, Ема померла.

Господиня, дізнавшись, що сталося з її колишньою служницею, висловила лише одне зауваження:

- Бідна Ема, ніколи не мала й крихти поваги до себе. Та смішна дівчина дала бандитові себе вбити і смиренно вибачила йому, замість того, щоби послати його до пекла. Просто божевільна!

Господиня повністю мала рацію: Ема була божевільною. Тим часом ця божевільна дівчина тепер переживала чудовий час, прогулюючись у небесних сферах у товаристві Франциска, Домініка, Терези й усіх інших Божих безумців.

Потреба чекання

І знялася хуртовина, ще й з вітром, і хвилі линули у човен, отож уже наповнювався. А він на кормі, - спав на подушці. (Мр. 4, 37-38)

Ізабелла запізнювалася. Вона завжди запізнювалася. І, як завжди, протягом решти дня "наздоганяла час". Найперше мусила догнати автобус, щоби заїхати на роботу, а, поспішаючи, часто сідала не в той, що треба, й укотре запізнювалася в контору. Потім, після невдалих перегонів із годинником, щоби опинитися за письмовим столом до того, як з’явиться керівник, намагається впоратися з купою листів. Але й тоді, поспішаючи, знову зробила стільки помилок, що половину записів треба переписувати. Одно слово, розпочався черговий стандартний день у життя Ізабелли. День страшенного поспіху, перегонів без перепочинку й справ, які вона робила пізніше, ніж треба. Змарнований день. А оскільки такі дні стали правилом можна б, узагальнюючи, сказати, що вона марнувала життя.

Без сумніву, це могло тривати безконечно. Однак сталося те, що мало радикально змінити життя Ізабели. Одного дня вона, поспішаючи, переходила вулицю і потрапила під машину знепритомніла, і її відвезли до найближчої лікарні. Коли дівчину заносили в лікарню, вона на мить отямилася й зрозуміла, де вона є. Досить було зауважити написи на дверях: "Вхід до лікарні швидкої допомоги", "Приймальний покій", "Реєстратура", "Аптека" тощо. З невідомих причин перші два написи закарбувалися у пам’яті, і дівчині здавалося, що вона чує голоси, які повторюють їх, наче рефен: вхід до лікарні швидкої допомоги … швидка допомога… поспіх … приймальний покій … чекати на прийом … очікування … чекати … необхідність чекання… треба чекати … Потім Ізабелла провалилася в кому.

У комі її свідомість перебувала на межі життя й смерти – у стані, який сучасна медицина й психологія щойно розпочали досліджувати.

Дівчина раптово опинилася в дивній країні не з цього світу, де здавалося, все немов укрите пеленою. Могла, наче крізь імлу, бачити ліс або, виразніше, - галявину, освітлену надприродним світлом, яскравість якого приглушувала напівпрозора мла. Однак, на відміну від цього невиразного тла, дві постаті було добре видно. Однією з них був Поспіх, який, як здавалося, цілий час почувався неспокійно. Саме у цей момент він ходив туди-сюди, розмахуючи руками, щось вигукуючи й вибухаючи час від часу нестримним сміхом. Друга постать спокійно спостерігала за дивною поведінкою Поспіху. То був Спокій. Це ім’я дуже пасувало йому, адже його обличчя віддзеркалювало свого роду величний спокій, який справив на Ізабеллу найбільше враження. Обидві особи розмовляли.

- Добре, добре, добре, - говорив Поспіх з ноткою тріумфу у своєму високому, металевому голосі, - я запровадив цю дівчину туди, куди хотів: на лікарняне ліжко, - закривавлену, травмовану й пригнічену. Ах, у житті бувають солодкі хвилини й у нас, чортів. – Тоді з іронічним хихотінням звернувся до іншої постаті. - Чи погодишся зі мною, мій любий Спокою, що мені більше щастить з Ізабелою, ніж тобі? Подивись на неї – на цю людину, що зависла між життям і смертю, на цю жертву власного нерозважливого поспіху! Справді, мусиш визнати, що якщо протягом років постійно підганяти, то це приносить найліпший результат. І мушу сказати, вибач мені за щирість, що як ангел-хоронитель ти, без сумніву, програв.

Спокій із повагою слухав цю тираду. Та коли співрозмовник згадав про поразку, пов’язану з Ізабелою, на його вустах промайнула тінь посмішки.

- Можливо, Поспіху, твоя радість передчасна, - відповів лагідно. – Не забувай, що Ізабелла – інтелігентна дівчина. Раніше чи пізніше вона розкусить твої фокуси. У відповідь демон вибухнув гротесковим іржанням. Коли, збуджено жестикулюючи, він почав пояснювати, то пришвидшив нервові кроки.

- Ні, Спокою, не розраховуй на це. Дівчина перебуває від надто сильним моїм впливом, щоби побачити, що з нею діється. Завдяки моїм наполегливим заходам потреба поспіху вкоренилась в її свідомість ще в ранньому дитинстві. Поспіши, Ізабелло, поспіши! Швидше, Ізабелло, швидше! Не думай, Ізабелло, не плануй! Просто поспішай, поспішай, поспішай! А тепер, Спокою, дозволь тебе запитати: хто міг би встояти перед таким ідеально запланованим узалежненям?

Ці слова, проте не переконали Спокій:

- Погоджуюся, Поспіху, що ти проявив себе як найліпший фахівець, коли передавав моїй підопічній свою нетерплячість.

Коли прозвучало слово "нетерплячість", Поспіх, який нервово ходив і був повернений плечима до співрозмовника, зупинився на півкроку й обернувся, бо це слово його зачепило за живе.

- Нетерплячість? – повторив, займаючи оборонну позицію. – Звичайно, що я нетерплячий. Ми чорти, всі нетерплячі! І нема нічого дивного в тому, що ми такі. Хто не був би таким у нашій ситуації? Ми не такі, як ви. Ви маєте весь час у світі, ми – ні. Ви маєте цілу вічність, ми ж – лише ті рештки часу, які залишилися до Страшного Суду. І це час нашої свободи невблаганно спливає секунда за секундою. Потім повернемось до пекла. Хто не нервував би, думаючи про це?

- Тому твоя гра полягає в тому, щоби зробити людей такими ж нервовими, як ти?

Поспіх трохи розслабився. У його голосі коли відповідав, знову вчувалася зарозумілість.

- Звичайно, що так! Чим менше люди думають, тим ліпше для нас. Коли починають думати, дуже швидко приходять до висновку, що поспішати невигідно. Кожен повинен це знати. Їхня власна приказка говорить про це дуже чітко. Пам’ятаєш латинський вислів "Festina lente" - "Поспішай повільно" ? Светоній знав це вже дев’ятнадцять століть тому.

- Ти мав на увазі цезаря Августа? – неохоче виправив Спокій.

- Август … Светоній … яке значення? – нетерпляче відповів демон. – Зрештою, вже греки знали це ще до них і часто повторювали: "Speude bradeos". Усе це зводиться до одного. Роби все повільно, щоби швидше досягти бажаного, добре виконуючи працю. Це звичайний здоровий глузд.

Спокій посміхнувся.

- О? – запитав глузливо. - Тільки здоровий глузд?

Демон глянув збентежено, немов його спіймали на гарячому, коли він намагався виставити дурнем того, хто набагато розумніший за нього.

- Та добре вже, адже знаєш, що маю на гадці.

- Так, Поспіху, знаю, що маєш на думці, але було би значно чесніше, якщо б ти сам сказав, що думаєш. Ми говоримо з тобою тільки про здоровий глузд. Ти і я знаємо, що діється, коли люди трохи сповільнюють темп і на хвилю сходять зі своєї каруселі. Вони починають думати – а це вже щось, що, на твою думку, погане само в собі. До того ж, вони роблять значно більше або значно гірше, ніж думаєш ти. Вони присвячують різній діяльності, що живить їхні душі. Милуються заходом сонця, читають поезію, слухають справжню музику, подають руку другові, вдивляються в море й нюхають троянди …

- Коли роблять це, ти прекрасно знаєш, що відбувається, чи не так? Люди стають людянішими, ближчими до всього сотвореного, відкритішими до слів мого Вчителя …

- Так, так, - неввічливо перебив Поспіх. При кожній згадці про Бога він почувався не у своїй тарілці. – Але й надалі більшість людей занадто дурні, щоби зрозуміти це. Певна річ, - додав із задоволеною міною на обличчі, - перешкоджаємо їм побачити правду, наскільки лише можливо це зробити. З цього погляду, мій любий Спокою, мусиш визнати, що наш час, час гарячкового поспіху, є нашим особливим тріумфом. Люди більше не мають часу думати. Вони тільки поспішають або, як кажуть, "економлять час". Насправді ж часто прямують до власної загибелі, як це, без сумніву, станеться з Ізабелою, якщо вона продовжуватиме жити і такому темпі.

- Я на твоєму місці, Поспіху, завчасу не проголошував би перемогу. – Ангел замислився на хвилю і додав: - Одного дня Ізабелла додасть два до двох і зрозуміє, наскільки жалюгідною вона є зі своїм нетерплячим поспіхом. Або колись у рідкісну для неї хвилину відпочинку візьме до рук Біблію, перечитає Євангеліє і з подивом відкриє для себе, що Ісус ніколи не поспішав.

У цю мить Поспіх затремтів.

- Не промовляй цього слова! – верескнув.

- Якого слова: - запита Спокій.

- Маю на увазі те ім’я, те ім’я, яке навіює жах і паралізує нас щоразу, коли хтось вимовляє його.

- А! вигукну простодушно Спокій, маєш на увазі ім’я І…

- Так, перебив Поспіх, саме його. Не називай цього імени знову!

Спокій усміхнувся, кажучи:

- Ну, добре, пошкодую тебе. Та не забувай, що одного дня це ім’я стане знаком твоєї поразки.

- Знаю, знаю, знаю! – завив демон, - та поки що … - І в цю мить на його обличчі з’явилася щось подібне на посмішку, - наразі багато таких жінок, як Ізабелла, належать нам. Поки вони живуть у поспіху, ми можемо робити з ними все, що захочемо.

Спокій посерйознішав.

- Визнаю, - сказав, що наразі Ізабелла слухає тебе. Але повір мені, не завжди так буде. Хто знає? Можливо, цей серйозний випадок, який ти так уміло спровокував, обернеться проти тебе. Якщо Ізабелла бодай на кілька днів залишитися в лікарні, що дуже правдоподібно то матиме час для роздумів. І хто знає, що тоді станеться? Бабич, Поспіху, цього разу, ведучи гру, ти міг помилитися у своїх розрахунках. Провидіння мого Вчителя здатне використовувати навіть твої фокуси, щоби осягнути власну мету. Я не здивуюся, якщо Ізабелла незабаром відкриє для себе потребу очікування – очікування, думання, зосередження, пізнання. Пізнання дійсно важливих справ. Бог ніколи не поспішає, бо Віг завжди займається тільки вагомим і важливими справами.

Коли Ізабелла вийшла з коми, детально пам’ятала дивний діалог між Поспіхом і Спокоєм, який почула. У її голові продовжували звучати, як відлуння, два слова: "поспіх" і "очікування".

Коли через шість тижнів вона вийшла з лікарні, то біла вже іншою людиною. Жодного поспіху. Жодних запізнень на роботу. Жодного хаотичного писання й переписування. Завжди була спокійною, зорганізованою, зібраною, зосередженою , добре працювала. І, що найважливіше, була щасливою. Тепер час до часу, повертаючись з роботи, звикла спокійно сідати в автобус і молитись такими словами: "Дякую тобі, Спокою. Ти мав рацію. Коли зупиняюся й хвилю чекаю, замість поспішати до щоденних справ, здається мені, що віднаходжу Бога набагато легше. Справді, якщо дивлюся достатньо довго, то знаходжу його всюди!". Після цього часто додавала: "Ага, при нагоді скажи, будь ласка, Поспіхові, щоби пошукав собі іншу Ізабеллу. Бо ця більше не хоче знати його".

Суть справи

І багатьма такими притчами він проповідував їм слово, оскільки вони могли зрозуміти. Без притчі не говорив він їм … (Мр. 4, 33-34)

Коли отцеві Майо виповнилося сімдесят років, йому прислали вікарія, щоби допомагав душпастирювати на великій сільській парохії. Новий вікарій, отець Самсон, щойно закінчив семінарію і – як це часто буває з молодим священиком – мав багато напіобдуманих теорій та уявлень про душпастирську працю.

Отець Майно – на відміну від деяких старих людей, які мають претензії до призначених їм помічників, оскільки присутність останніх нагадує їм про близьку старість і неміч – утішився приїздом молодого помічника. Привітав його дуже сердечно й оселив у найкращій кімнаті плебанії. Потім, за кілька днів, протягом яких було облаштовано помешкання, запросив юнака на оглядову поїздку пародією. Оскільки старий отець запланував кілька візитів, то саме випала нагода, щоби познайомити нового сот рудника з деякими парохіянами. Отець Самсон охоче прийняв запрошення, хоча був трохи здивований поведінкою свого настоятеля. "Як на такого старого гриба, - подумав зневажливо, - він, дійсно, досить пристойний". Відтак вони вирушили з плебанії стареньким пошарпаним фольксвагеном отця Майо.

Насамперед зупинилися на маленькій фермі, власниками якої були Март і Анжі. Добре зичливі молоді люди прийняли їх дуже щиро. Після традиційного обміну люб’язностями Март звернувся до отця Майо з виразним збентеженням у голосі:

- Отче, Анжі і я наслухався нових теорій про виховання дітей у наш час. Дехто каже, що треба поважати спонтанність дитячого віку й тільки пізніше навчати їх самодисципліни або навіть залишити цю справу школі, Церкві чи самому життю. Що Ви, отче, думаєте з цього приводу?

Слухаючи це, отець Самсон подумав, що старий священик міг би процитувати сповнений мудрий біблійний фрагмент із книги Сираха: "Хто ж випещує сина – той і рани його перев’яже … Випестиш сина, а він тебе розчарує, гратимешся з ним, а він тебе засмутить" (Сир. 30, 7 і 9).

Замість цього отець Майо, на хвилю глибоко замислившись, сказав:

- Знаєш, Марте, пригадую собі, як господарюють фермери, коли вже минули жнива й на фермі достатньо попрацювали тільки півдня, щоби впоратися з усім. Деякі господарі, жертвують своїм сном, устають удосвіта і виконують усю роботу ще до спекотного полудня, і тільки потім відпочивають. Для них усе, що починається починається в праці, закінчується в радості. Інші фермери відпочивають вранці, а працюють пополудні, під час найгіршої спеки. Для них усе, що починається в радості, закінчується тяжкою працею. Думаю, що подібно є й з вихованням дітей. Деякі батьки всю свою турботу й увагу присвячують тому, щоби добре виховувати дітей, коли ті ще малі. Це означає багато проблем і клопотів, але, зрештою, діти виростуть чудовими християнами. Інші батьки завжди уникають труднощів, пов’язаних із цим важким завданням, відтак їхні діти стають розпещеними. На жаль, такі діти не знаходять щастя й руйнують спокій своїх батьків.

Март і Анжі уважно прислухалися до слів отця Майо. Коли він закінчив говорити, погодилися з ним. Таке просте порівняння праці на фермі з вихованням дітей багато чого пояснило їм. Тепер чинитимуть за порадою священика.

Після цього двоє священиків покинули Господарів ферми й вирушили далі. Наступна зупинка була коло будинку Тіма. Це був просторий дім для великої родини. Шестеро їхніх дітей були в школі але Тім та його дружина Соня люб’язно привітала гостей. Після жартів на тему "Вічної молодости" отця Майо розмова набула серезности. Знову з’явилися проблеми пов’язані з виховання дітей.

- Бачите, отче, - звернулася Соня до старого душпастиря, - Тім і я не завжди знаємо, як поводитися з нашими підлітками. Вони бачать навколо стільки поганих прикладів.

- Саме так, - підтвердив Тім, на доброчесному обличчі якого виразно було видно глибоке занепокоєння. – Ми хотіли би пояснити їм різні справи, розповісти, як вони мають чинити, Одначе, коли це робимо, здається, вони не надто зважають на ці поради. Що в тій ситуації маємо робити, отче?

Обидва священики знали відповідь на це запитання. Молодь не зважатиме на те, чого ти її навчаєш, якщо сам цього не робитимеш. Для молодих один добрий приклад набагато цінніший за тисячі слів, так само, зрештою, я к і для дорослих. У цей момент отець Самсон очікував, що його настоятель зацитує біблійні тексти, в яких викладено цю правду, наприклад, думку з Першого послання апостола Петра: "Власне, на це ви покликані, бо й Христос страждав за вас також, лишивши вам приклад, щоб ви йшли його слідами" (1 Пт. 2, 21). Але старий парох знову здивував його.

- Тіме, - звернувся отець Майо до фермера, - якщо хочеш, щоби твій буйвіл кудись пішов, чи підштовхуєш його заду? Певна річ, ні. Якби ти так зробив, буйвіл опирався би, не знаючи, куди податися. З допомогою упряжі, яка обплутує його морду, тягнеш тварину й ведеш туди, куди сам ідеш. Буйвіл ітиме за тобою так довго, як довго ти крокуватимеш перед ним. Подібно й з молоддю. Тут не допоможуть постійні нагадування. Тільки особистий приклад, учинки, згідні з тим, у що справді віриш, дадуть неймовірний результат. Я впевнений, ви знаєте, що маю на увазі.

Тім і Соня розуміли. Одночасно усвідомлювали, чого ця правда вимагає від їхнього життя: робити важче, ніж говорити. Мали про що думати після від’їзду обох священиків.

Під кінець дня душ пастирі завітали на скромну ферму Юліуса й Кармен Санчесів, немолодого подружжя, що мало кілька дітей. Усі вони виросли порядними людьми, за винятком Барні. Він або сидів у в’язниці або щойно виходив із неї. Попереднього місяця його вбили в перестрілці з поліцією. Отець Майо дорогою до ферми Санчесів розповів цю історію молодому колезі.

Юліус і Кармен утішилися, коли побачили священиків, тим паче, що їм здавалося, ніби після смерті Барні люди оминають їхню домівку – ймовірно, почуваючись ніяково й не знаючи, що сказати в такій ситуації. В отця Майо не було таких проблем. Він знав, що такі люди як Санчеси потребують усілякої підтримки, навіть висловленої незграбно. Отож, вирішив відвідувати їх часто.

До цього часу батьки Барні в розмовах зі старим священиком старанно уникали згадки про сина, навіть не називали його імени, а він з повагою ставився до їхньої мовчанки. Однак цього для було інакше. У певний момент, коли запанувала мовчанка, Юліус звернувся до отця Майо:

- Отче, ви знаєте, що ми з Кармен, наскільки могли, старалися якнайліпше виховувати всіх наших дітей. Що ж, можна сказати, що нам це непогано вдалося - за винятком Барні. – Старий фермер замовк, бо не міг висловити болю який відчував при згадці про померлого сина За хвилю знову почав говорити, серйозно дивлячись священикові у вічі. - Кармен і я ставили собі питання, що зробили не так? Чи не упустили щось важливе, виховуючи його? Де допустили помилку? Ми почувалися б не такими нещасними, якби знайшли відповіді на ці запитання.

Отець Самсон згадав про Ісуса Христа та невдачу з Юдою. Чи настоятель скаже згорьованим батькам, що навіть Ісус мусив боротися з людською волею, і коли йдеться про людське серце, немає гарантії доброго результату, без огляду на те, наскільки сильно хтось намагається допомогти людині?

Отець Майо хвилю мовчав, роздумуючи про одвічно драму людини. Врешті, звів очі й сказав:

- Я не думаю, що у вас є причини звинувачувати себе за те, що сталося. Врешті-решт, виховання дітей дуже подібне до засівання поля. Знаєте, як то буває з урожаєм. Стараєшся, як тільки можеш, а все ж ніколи не отримуєш ідеального врожаю. Одного року забагато опадів, і частина врожаю зігниє в землі. Наступного – замало дощу, і все не може вирости достатньо великим. А ще іншого – заявляються шкідники або сарана. Чи ви тоді почувається винними? Звичайно, що ні. Подібно є й з вашими дітьми. Робите, що можете, а потім у надії очікуєте на найліпші плоди, хоча вони стають вільними у своїх діях. Не можете за них прожити життя. Крім того, - додав із заохочувальною усмішкою, - навіть якщо діти зійдуть на манівці, все одно залишаються в Божих руках.

Юліус і Кармен глянули одне на одного. Видно було, що той погляд на справу, який пропонував їм отець Майо, був для них цілком новим. Його сова надовго закарбувалися в їхній пам’яті й, урешті, принесли спокій, якого вони так потребували.

Коли обидва священики повернулися до автомобіля й вирушили назад до плебанії, отець Самсон був заінтригований. Протягом кількох хвилин він слухав, як старий священик розповідав йому про різні ферми, повз які вони проїжджали. Однак думки постійно кружляли довкола їхніх відвідин. Врешті, він вирішив висловити їх уголос старому отцеві.

- Отче Майо, - сказав, - мушу визнати, що я був здивований, що ви жодного разу не покладалися на Святе Письмо, коли старалися відповісти на всі запитання й пояснити людям їхні проблеми.

Старий чоловік, зосереджений на керуванні автомобілем, відповів здивовано:

- Біблія? Що? А, знаю, що ти маєш на увазі. – Замислився на хвилю. – Ну, що ж, - промовив задумано, 0 напевне, я міг би зацитувати книгу Сираха або Перше послання апостола Петра, або навести приклад Ісуса з Юдою. Так, звичайно, я міг би це зробити.

Замислився й мовчав. Отець Самсон був здивований. Адже виглядало, ніби отець Майо читав його думки й точно знав. Які фрагменти Біблії спали йому на думку! Одне було зрозуміло: його настоятель не через неуцтво не цитував Святого Письма. "Очко для старого гриба", - подумав молодий священик з подивом, який усе зростав.

- Так, - продовжував отець Майо, - може, я погано роблю, що не посилаюсь на святе Письмо, розмовляючи з цими бідними фермерами. Але знаєш, - додав, усміхаючись до свого колеги, - Ісус не надто часто посилався на Писання, розмовляючи з палестинськими селянами. Приберіг ці посилання для зустрічей зі знавцями Письма й фарисеями. А до селян промовляв, покликаючись на їхнє щоденне життя й досвід. Розповідав їм притчі про врожай і зерно, ґрунт і зростання рослин. А прецінь дуже добре знав писання. Більше того, знав його ліпше, ніж будь-хто інший. Однак надавав перевагу притчам. Як думаєш, чому?

Молодий священик не уявляв, чому але йому було дуже цікаво, як відповість на своє запитання отець Майо.

- Що ж, - продовжував старий священик замислено, - може, тому, що притчі випливають зі серця. І якщо молишся й роздумуєш над Святим Письмом достатньо довго, думаю, що воно проростає в тобі корінням і згодом розцвітає притчами. Отець Майо задоволено засміявся, ніби щойно зробив відкриття:

- Немає в цьому нічого дивного. Врешті квіти теж виростають із насіння. Але вони набагато гарніші, чи не так, отче?

Отець Самсон мусив визнати, що старий священик дійшов суті справи. Адже нема нічого ліпшого від доброї притчі, особливо, якщо вона випливає зі серця.

Рекламне агентство "Щира правда"

"Але він – голий, сказала дитина". Г.Х. Андерсен, "Голий король"

Нашим покликанням … є чинити те, що зробила дитина, і повторювати, що король – голий. Томас Мертон


Редні виконував чорну роботу у великому рекламному агентстві, тобто від восьмої години ранку до п’ятої пополудні писав звичайні пропагандистські дурниці, які, зазвичай, називають рекламою. Писав про все починаючи від канцелярських кнопок і закінчуючи навколосвітніми рейсами. Щоправда, він мав письменницьку жилку й розумів вагу слова. Відтак можна було собі тільки уявити, наскільки був розчарований фальшивим світом реклами, у якому практично все, що блищить, не є золотом. Отак він, інтелігентний молодий чоловік, якому виповнилося двадцять вісім років, марнував своє життя, вихваляючи нудні мила, малопоетичні мастила й несмачні тістечка – все це, зрозуміло, мусив вихваляти ефективними словами й влучними фразами, які привертали б увагу. Як це отуплює – використовувати всю свою енергію на те, щоби довести що одне мило ліпше за всі інші на світі! Більше того, по понеділках Ренді мусив переконувати потенційних клієнтів, що "Блиск" - найліпший гігієнічний засіб на ринку, по вівторках – що "Чистота" тощо. Слова, слова, слова – без жодного зв’язку з правдою. Зрештою, не йшлося про те, щоби говорити правду, бо треба було продати продукт й переконати клієнтів купити його, без огляду на справжню якість товару.

Ренді не знав, що робити, й був близький до відчаю, коли одного дня з ним сталося дещо дивне. Хоча він майже не ходив до церкви, того дня вирішив піти на Службу Божу, щоби догодити своїй новій дівчині. Аби вбити час – оскільки не дуже цікавився ти, що відбувалося коло вівтаря, - розгорнув молитовник, який лежав на лавці. Натрапив на драматичну сцену суду над Ісусом, а саме на словах, коли Ісус каже до Пилата: "Я на те уродився і прийшов у світ на те, щоб свідчити істину. Кожен від істини, слухає голос мій". А Пилат на те запитав: "Що таке – істина?" (див. Йо. 18, 37-38). Не відомо, чому ця сцена закарбувалася в пам’яті Ренді. Справді, чим, по суті, є істина? В одному не було сумніву. Небагато правди було у відшліфованих рекламних оголошеннях, які дюжинами продукував він щотижня. Проста, безпосередня постава Ісуса говорила про зовсім інше. Вона відкривала світ, у якому слова служили тому, щоби говорити про те, що справді є –й ні про що інше.

Мимоволі почав думати і говорити про це колегам під час обідньої перерви або за кавою.

- Як добре було би, - роздумував нераз, - якби ми могли говорити людям щиру правду! Замість, рекламуючи: "Слухайте, невігласи й простаки, це найліпший автомобіль у світі, повірте нам на слово. Ми розуміємося на цьому, бо нам платять, щоб говорити вам таке", ми могли б інформувати: "Цей автомобіль не поганий, але й не надто добрий. Він призначений для використання в місті й може прослужити від восьми до десяти років, якщо про нього відповідно дбати. Під час довгої подорожі, однак, споживає багато бензину. Якщо не можеш дозволити собі ліпшої машини, то виплачується купити цю. Однак уважай на коробку передач вона не дуже надійна". У таку рекламу я повірив би.

Колеги з фірми не могли стримати сміху від його щирости.

- Чи ти можеш собі уявити, - відповідали, - що фабрики платять за те, щоби ми говорили правду?

Та він уже звик розвіювати їхні сумніви.

- Фабрики, може, ні, але люди – так. Вони поважали б агентство, яке говорить правду, тільки правду і нічого, крім правди. Хто знає? Думаю, можна заробити більше грошей, говорячи правду, ніж напівправду, як це ми робимо тепер.

Зазвичай такі розмови закінчувалися цинічною реплікою, що світ змінити неможливо, або чимось подібним. Однак слова Ренді зацікавили двох його колег. Одного дня, коли вони втрьох зустрілися в барі за пивом, ті розповіли йому, що дуже не задоволені тим, що їх змушують писати, й що вважають такий вид діяльності безглуздям. Після цього вони разом почали напівжартома обговорювати власну ідею створення й відкриття маленького незалежного агентства, яке займалося би промоцією й давало вірогідну інформацію про всі продукти, що їх оцінювало би на замовлення різних організацій споживачів, - все за відповідну плату. Під час обговорення ця ідея почала видаватися їм щораз змістовнішою. Власне так було створено ТзОВ "Агентство "Щира правда".

Нове агентство змушене було розпочати свою діяльність дуже скромно. Та й існувало дуже скромно. Три письмові столи, які ледь умістились в одні кімнаті, один телефон і жодної секретарки. На стіні висіло мото: "Нічого, крім правди". І це було те, що треба. Їхній метод був простий. Якщо в них замовляли інформацію на продукт, вони насамперед збирали якнайточніші дані про нього, після чого подавали замовнику абсолютно об’єктивну інформацію, враховуючи і вади, і переваги цього продукту. Так і працювали. Спочатку, протягом перших важких місяців – для жменьки клієнтів. Пізніше, коли поширилася інформація про достовірність, їхніх оцінок, кількість клієнтів почала збільшуватися. Врешті, вони були змушені переїхати в ліпше приміщення. Бізнес "трьох мушкетерів" комерційної правди дійсно розвивався добре.

Звичайно, твердження "Нічого, крім правди", більше личить для сфери правосуддя, але не дуже пасує середовищу бізнесу. Останнє спочатку поблажливо поставилось до фірми "Щира правда". Їхню ініціативу висміяли як безглузде донкіхотство. Та невдовзі деякі великі підприємства, продукти яких рекламувалися ліпше, ніж вони насправді того заслуговували, почали відчувати наслідки правди. Говорити "тільки правду" - це був шок для впливових корпорацій, які до цього часу завжди базували свій бізнес на Міхаї рекламних кампаній і привабливих упаковках. Відтак урешті агентство "Щира правда" отримало ввічливу, але зі завуальованою погрозою вимогу: "Живіть і дозвольте жити іншим". Потім розпочалися судові процеси за наклепи. На щастя, тести й дослідження продуктів, а також інформацію, зібрану на їх основі, акуратно й безпомилково задокументували в агентстві. Цей факт суди визнавали раз за разом, стверджуючи: "Справді, оцінка "Щирої правди" суттєво зашкодила репутації цього підприємства. Та оскільки агентство, подаючи інформацію про продукти, керувалося інтересами клієнта, не можна визнати її наклепом". Зрозуміло, що розголос у засобах масової інформації, викликаний судовими процесами, тільки у твердив репутацію фірми. Підпис агентства під будь-яким продуктом вважали професійним схваленням, яке своєю чергою дозволяло розбагатіти.

Отож, справи в Ренді йшли дуже добре. Врешті, сповнилася його мрія служити правді – голій правді, яку побачив у величі В’язня, що стояв пере Пилатом. Ще багато разів Ренді наново перечитував цей фрагмент після того дня, коли випадково зайшов до церкви, щоби догодити своїй дівчині. Ці слова завжди будили в його серці повагу. Він і надалі не надто часто ходив до церкви, але відчував, що певному сенсі став учнем Ісуса. Ніколи не зізнався б у цьому, але фактом було, що в міру своїх сил намагався бути вірним Євангелію. А деколи це було нелегко.

Одного дня Ренді мав особливу зустріч. До нього прийшли два добродії – представники фабрики косметичних виробів "Королівська краса", - і висловили досить незвичне, особливе прохання. Чи не погодився би він опублікувати схвальний відгук про їхній новий продукт, яким мав бути революційний крем, що усуває зморшки протягом шести днів, без згадки про можливі побічні дії від його використання? Ренді відразу відмовився, пояснивши, що їхнє прохання цілком неетичне й неприйнятне для його сумління, а також суперечить принципам агентства. Та пани наполягали. Їхній продукт, як вдалося до цього часу з’ясувати, не мав жодних негативних побічних дій. Однак якби незважаючи на це, "Щира правда" виявила бодай найдрібніші хиби, то чи не могла б вона цього разу не оприлюднювати інформації про них, а спочатку повідомити про це фабрику, щоби можна було їх виправити, а до того не доводити свого оцінювання до відома громадськості хоча б деякий час, скажімо шість місяців? Ренді знову відмовив відвідувачам. Тоді панове вийняли дуже товстий конверт, даючи зрозуміти, що його співпраця з ними може принести йому велике багатство, але якщо він відмовиться, то з ним може щось статися … Це було сказано х удаваним усміхом, під яким ховалася замаскована погроза. Ренді встав і ввічливо попросив їх вийти.

Упродовж наступних тижнів фірма "Королівська краса" надсилала Ренді сигнали, у яких витончено поєднала обіцянки з погрозами. Та Ренді був незворушний. Єдине, що він зробив то це поінформував своїх спільників про всю цю справу. Вони нічого не знали, адже представники фірми "Королівська краса" всі свої зусилля зосередили на Ренді, оскільки він був засновником і директором товариства "Щира правда". Ренді зробив ще одне. Таємно зібрав інформацію про "Королівську красу", роздобув зразки їхнього чудового крему й проаналізував їх. Він дійшовши до висновку, що крем дійсно усуває зморшки протягом шести днів, але водночас може викликати рак шкіри впродовж двох років. Відтак тішився, що відкинув пропозицію "Королівської краси".

Незабаром почали траплятися різні "випадки". Спочатку то були лише маленькі надокучливі неприємності: тричі протягом дня пробити шини, трохи понищено кузов автомобіля, невелика пожежа в гаражі. Потім почали ставатися серйозніші випадки. Пошкоджена коробка передач ледь не стала причиною аварії; через отруєний шоколад, надісланий поштою, Ренді тиждень хворів; навмисне влаштоване замикання електромережі спричинило знищення домашнього електрообладнання. До того ж, інтенсивність кампанії, до якої вдалася фірма "Королівська краса", весь час зростала. Обіцянки ставали щораз спокусливішими, а погрози –відвертішими. Врешті, справа дійшла до крайової межі, і Ренді змушений був вирішити її раз і назавжди: або піддатися тискові, що постійно зростав, або виразно дати зрозуміти фірмі "Королівська краса", що ніщо не змінить його думки. Вибрав другий шлях. Зустрівся з директором фабрики й рішуче заявив йому, що "Королівська краса" даремно витрачає час, оскільки він ніколи не продасть своєї чесної репутації.

Через тиждень після цього Ренді застрілив професійний кілер, коли він пізно ввечері виходив зі свого офісу. Вогнепальні рани були смертельними, але Ренді не помер одразу. Він ще кілька хвилин був при свідомості й чув сирени поліцейських авто та машини швидкої допомоги. Під час агонії Ренді ще раз побачив сцену суду Пилата над Ісусом. І тоді йому здалося, що Ісус звернувся до нього з такими словами:

- Ти - мій справжній учень, - сказав Ісус, - бо також свідчив істину. Сьогодні будеш зі мною в раю.

Ренді був здивований. Як можна заслужити вічне життя, лише служив правді в рекламному бізнесі? Ісус, немов читаючи його думки, усміхнувся до нього:

- Не дивуйся, - сказав, - правда неподільна. Правда про людські справи – це також правда про Божі справи, бо, по суті, справи людські й справи Божі є одним цілим. Правда єдина й становить неподільну цілість, як моя туніка без швів, зіткана від низу до верху. Свідчити про будь-яку правду, хоч би й маленьку, непоказну – означає свідчити про Мене. Ходи, благословенний мого Отця, й оселися в царстві приготованому для тебе.

Коли поліція прибула на місце злочину, знайшла тільки мертве тіло, як порожню шкарлупу. Ренді вже пішов до раю.

Перемога в поразці

Природа моральної людини є такою, що переможена вона почувається нещасною, але Святий (Бог), коли його перемагають, радіє.

Коли патріарх Яків був старий, йому приснився сон. Побачив себе набагато молодшого, а саме в тому віці, коли втік від свого тестя Лавана. Знову поставив намет над рікою Яббок. Була ніч, а він був сам. Дружини і діти вже переправилися через ріку.

Наново пережив той таємничий поєдинок з Богом – Богом в образі людини. Однак цього разу зустріч мала закінчитися по-іншому. Вони міцно обхопили один одного. Незнайомець його переважив, притиснувши собою до землі. Наприкінці поєдинку суперник звихнув Якову бедро й поблагословив його, не відповідаючи на запитання, як його звуть. До цього моменту сон точно відображав минуле. Але тут Яків у сні вчинив те, чого не робив, коли все відбувалося насправді. Вхопив Незнайомця за туніку, коли той уже хотів устати й піти. І запитав його:

- Перед тим, як підеш, Незнайомцю, прошу, кажи мені щось.

- Про що йдеться? –запитав Незнайомець. – Швидше кажи, що саме, бо я мушу піти звідси до світанку. Інакше ти можеш побачити моє обличчя – і тоді мусиш померти.

Тепер Яків зрозумів, що розмовляє з Богом, бо лише Бог міг таке сказати. Відчув, що тремтить усім своїм тілом, бо знав – його супротивник каже правду. Відтак ще більше захотів отримати відповідь на своє запитання. Продовжуючи тримати Незнайомця за одяг і наблизивши своє лице на відстані всього кількох сантиметрів від обличчя супротивника, хоча міг бачити лише його невиразні риси, запитав:

- Чому ти боровся зі мною саме тепер?

Незнайомець розслабився, немов був задоволений цим питання, однак мовчав. Яків помітив у світлі зірок відблиск Його зубів і зрозумів, що Він усміхається. А незнайомець продовжував наполягати:

- Скажи мені, Чужоземцю, чому ти боровся зі мною? Я ніколи не зробив тобі нічого поганого, не згрішив перед тобою, наскільки знаю. А ти, зі свого боку, коли дійсно хотів би мене скривдити, міг задушити на смерть своїми сильними руками. Замість того ти поблагословив мене. Чи ти хотів лише принизити мене?

Цього разу Незнайомець перестав сміятися й енергійно захитав головою.

- Принизити тебе? Ніколи! –запротестував. – Чого я хотів? .. Ну, не знаю, чи ти зрозумієш.

Знову спробував вивільнити свій одяг, не мов хотів піти. Яків відчув, що його огортає паніка від думки, що ніколи не дізнається причини, чому Бог боровся з ним.

- Прошу, скажи мені, поки підеш. Мушу це знати, бо інакше вже ніколи не матиму спокою. Використай просте порівняння з людськими справами, і я зрозумію.

Незнайомець вагався.

- Ну, добре, - сказав. Якусь хвилю думав, а тоді несподівано запитав. – Коли твоїм синам було чотири - п’ять років, чи ти ніколи не борюкався з ними, вдаючи справжній поєдинок?

Яків здивовано подивився на Незнайомця:

- Борюкався.

- Чому? – запитав Незнайомець.

Яків намагався знайти відповідь:

- Я … я не знаю. Мені здавалося, що це природно. То були лише забава … Ну … думаю, що я заохочував їх і тренував, щоби вони росли сильними людьми. Так, - замислився, - зазвичай я вдавав, що вони перемогли мене, і це приносило їм велику радість. Та в глибині серця я чекав дня, коли вони дійсно стануть настільки сильними, що переможуть мене під час справжнього поєдинку. Думаю … Думаю, що кожен батько мріє, щоби його сини колись перемогли його.

Незнайомець подивився на Якова.

- Наближається світанок, і я мушу йти, - сказав. – Але ти вже маєш відповідь на своє запитання. Я боровся з тобою, щоби зробити тебе сильнішим, сину мій.

Потім Він устав і залишив Якова на самоті, щоби той роздумав про особливу любов Бога до людини.

Мале – прекрасне

… У покорі вважайте один одного за більшого від себе. Пос. Фил. 2.3

Імперіал де лос Реєс за характером була зарозумілою жінко. Тому природно, що, вступивши у вісімнадцятилітньому віці до контемплятивного згромадження й усвідомивши, що пиха перешкоджатиме їй жити за Євангелієм, вона вирішила змінитися, а саме – стати покірною, незважаючи на те, чого це їй коштуватиме. Наступні тридцять років вона практикувала покору, використовуючи різні можливі способи. Не тільки шукала останніх місць і неприємних завдань у монастирі, але й безперервно роздумувала над тими фрагментами Євангелія, які вказували на потребу стати малим, щоби ввійти до Царства небесного. Однак її основним заняттям були роздуми про власну гріховність, щоби зміцнити свою зневагу до себе. Нажаль, усі ці зусилля, здається, були без результатними. Через тридцять років, протягом яких досліджувала свою душу й била себе в груди, вона надалі була сповнена самолюбства й добре знала про це.

Одного дня, коли близько до відчаю через свою невиліковну пиху міркувала в келії про те, що повинна зробити, аби нарешті стати малою у власних очах, виразно почувала в серці голос Божий:

- Імперіал, підійди до вікна й побачиш справді покірну душу.

Приголомшена цим дивовижним явищем, затамувала подих, не ймучи віри, що з нею це сталося. Оскільки вона була дуже врівноваженою особою, то не звикла перейматися так званим голосами з неба. Однак, на превеликий подив, почула той самий голос знову. Цього разу він звучав настільки авторитетно, що на це жодна створена істота не була здатною.

- Будь слухняною, Імперіал, - промови голос, - бо таким є моє бажання. Підійди до вікна й визирни на вулицю. Там побачиш справді покірну душу.

Голос звучав настільки переконливо, що встояти було неможливо. Залишалося зробити тільки одне - виконати прохання. Відтак Імперіал трохи приголомшена ти, що сталося, встала й підійшла до вікна своєї келії. Воно виходило безпосередньо на вулицю де панував інтенсивний рух автомобілістів і пішоходів. Виглянувши, відразу помітила молоду жінку – вуличну прибиральницю, що працювала на розі.

- Так, це вона, - сказав голос. – Іди й учися в неї.

У цю мить Імперіал відчула себе зовсім загублено. Чи це можливо, щоби та неосвічена дівчина була здатна її, жінку середнього віку, яка веде споглядальне життя, навчити того, чого вона не змогла навчитися упродовж тридцяти років постійних зусиль і старань? Однак голос звучав так рішуче, що не залишилося нічого іншого, як підпорядкуватися йому. Відтак вона швиденько вийшла з келії й пішла на вулицю.

Певна річ, що Імперіал не мала жодного поняття, як порушити тему, яка її цікавила, ні навіть, як розпочати розмову. Але їй пощастило … чи, може то було провидіння? Дівчина, побачивши черницю, що наближалася до неї, вся аж засяяла. Негайно припинила замітати й вигукнула:

- О, перепрошую, сестро, я сподівалася зустріти сьогодні черницю. І ось ти є.

Дівчина. Якій було близько двадцяти, виглядала звичайно, але її промениста усмішка й природна привабливість компенсували брак вроди. Імперіал була вдячна, що її справа розпочалася так легко. Відповіла, трохи нервово, усмішкою й запитала:

- А, так? У такому разі, чим можу допомогти? Виявилося, що дівчина, яку звали Парва була занепокоєна станом здоров’я своєї вагітної братової, що мала клопоти. Парва хотіла, щоби сестри спеціально помолилися за не її здоров’я. Імперіал пообіцяла помолитися за її здоров’я. Імперіал пообіцяла невтомно молитися протягом наступних тижнів. Після цього вміло змінила тему розмови.

- Парво, а може, навзаєм ти могла би дещо зробити для мене? – запитала.

- Звичайно, відразу ж відповіла дівчина, - а що саме?

Імперіал найпростіше, як тільки вміла, пояснила, що черниці теж потребують молитви інших людей. Наприклад, вона протягом багатьох років намагається отримати ласку покори й продовжує просите про це.

- Повір мені, Парво, - закінчила, - мені й надалі дуже далеко до того, щоби стати покірною.

Коли черниця говорила, Парва продовжувала працювати. Почувши остання слова нової знайомої, глянула на неї уважно й запитала:

- Хіба це можливо? Я думала, що, живучи в монастирі, легко стати покірною. Черниця відповіла на це дуже поширене уявлення, усмішкою:

- О, ні, Парво, зовсім нелегко. Ми практикуємо покору, навіть учимося шукати принижень, але це інше, ніж покора сама в собі.

Дівчині перехопило подих.

- Практикуєте покору? Що це таке? – запитала.

Вулична прибиральниця виконувала свою роботу, а черниця пояснювала, що означає це словосполучення. І хоча не планувала цього раніше, почала детально розповідати, що робила протягом минулих тридцяти років. Коли говорила, помітила, що дівчина енергійно працює мітлою, водночас стараючись так замітати, щоби не здіймати куряви. Вона також щиро усміхалася до перехожих, яким перешкоджала, виконувати свою роботу. Здавалося, що до кожного ставиться як до того, хто займає вище від неї місце в суспільстві. Це вразило Імперіал, бо хоча вона багато часу присвятила практикуванню покори, ніколи не вважала себе менше важливою від когось.

Коли черниця закінчила пояснювати , що таке "практикувати покору", додала:

- Чи тепер розумієш, Парво?

- О так, - відповіла дівчина, - так, але … - Замовкла на хвилю, немов не хотіла говорити про свої сумніви. Після чого просто усміхнулася й нічого не сказала.

Імперіал було цікаво, що ж хотіла сказати дівчина, отож розпитувала:

- Скажи, Парво, чи тобі не важко бути покірною?

Дівчина весело засміялась, почувши таке дивне запитання.

- Ну, що ж, - відповіла Парва, дивлячись лукаво, - мушу сказати, що певний час було важко. Але потім я зрозуміла, чому це так було, і я почала інакше поводитись. Не знаю, чи відтоді я вдосконалилися в покорі, але тепер мені це вже не здається важливим.

Імперіал заінтригували ці слова. Тепер вона дуже-дуже прагнула дізнатися секрет цієї простої вуличної прибиральниці!

- Продовжуй, Парво, - наполягала, - поділися зі мною свої досвідом.

Дівчина знову весело засміялася. Її розвеселила думка, що вона дає інтерв’ю черниці. Як вона, звичайна вулична прибиральниця, могла навчити чого-небудь зрілу черницю з контемплятивного монастиря? Та, відчувши щирість у проханні Імперіал, відкинула внутрішнє вагання й почала говорити дуже просто.

- Ну добре, сестро, - сказала, - коли я почула, як священик читав Євангеліє про те, що треба стати малим, щоб увійти в Царство небесне, то почала нехтувати себе, і мене охопило бажання стати малою. Однак це не приносило бажаних результатів. Врешті, я зауважила, що, незважаючи на мою добру волю й найліпші наміри, я не перестала концентруватися на собі. Зрозуміло, що робила це, щоби звинувачувати себе за свої гріхи й усвідомлювати, яка я слабка. Але це нічого не змінювало в мені. Бачиш, то було так, як в одній із п’єс, герой якої – дуже нікчемна людина. Я була нікчемною героїнею моєї п’єси. Але продовжувала залишатися в центрі сцени.

Парва усміхнулася, згадавши про свою колишню наївність. Зосередившись на думках, вона забула про свою роботу, про мітлу, яку нерухомо тримала у руках. У цю мить Парва дуже виразно згадала момент просвітлення, після якого вона почала по-іншому дивитись на світ!

- Ну, - продовжувала далі, дивлячись на черницю з усмішкою, якою наче перепрошувала, що насмілилася стільки говорити лише про себе, - врешті я зрозуміла, що нехтування себе було марною тратою часу. Замість того я почала поважати людей, які були навколо мене. Бачиш, сестро, коли я дивлюся на людину з повагою й любов’ю, то помічаю, що вона вища, важливіша за мене. Тому тепер вже не маю труднощів із тим, щоби почуватися малою, - закінчила, смішно знизивши плечима, немов хотіла применшити вагомість свого відкриття.

- Думаю, сестро, що все залежить від того, як дивитися – вгору чи вниз.

Імперіал цього разу вже не відповіла. У глибині серця вона знала, що дівчина має рацію. Крім того, на власні очі бачила, що могло статися з людиною, яка обрала таку дорогу як Парва. Бо вона справді була особою. Кожен спонтанний жест свідчив про її природність, свободу від самолюбства й цілковиту простоту. Сталося так, як сказав голос: Імперіал побачила справді покірну душу.

Черниця відчула безмірну вдячність за те, чого мимоволі навчила її вулична прибиральниця. Під впливом почуттів, що раптово нахлинули на неї, міцно обняла дівчину, стоячи тут, на розі вулиці.

- Дуже дякую тобі, Парво, - сказала зі сльозами на очах, - я назавжди запам’ятаю те, чим ти щойно зі мною поділилася. Потім вона повернулася до свого монастиря.

Імперіал більше ніколи не зустрічалася з цією прибиральницею. Однак відтоді перестала дивитися на себе з погордою, а натомість почала з повагою і любов’ю дивитись на сестер. І, врешті, навіть не помітивши цього, назавжди позбулася своєї зарозумілости.

Пароль

Як лань прагне до водних потоків, так душа моя прагне до тебе, Боже! Пс. 41,2

Коли Ірена, яка все життя брала активну участь у справах Церкви, померла, її дуже здивувало, що брама до неба була для неї зачиненою.

- То, мабуть, непорозуміння, - подумала, - адже після всього того, що я зробила для Церкви, мене мали би зустрічати тут з великим ентузіазмом. На землі людина не завжди отримує ту винагороду, на яку заслуговує, - Ірена пам’ятала про свої довгі суперечки з постійною опоненткою панею Лукас щодо відповідної діяльності Ліги католицьких жінок, - але на небі повинно би бути ліпше трактування. – Подивилась навколо Не було нікого.

- Гм, - промовила сама до себе. - Сподіваюся, що апостол Петро належним чином перепросить мене, коли зауважить, що забув вислати привітальну делегацію для зустрічі особи, яка була опорою нашої парохії.

Чекала. Далі нічого. Що ж, князь апостолів чи ні, не важливо, будь-що, вона скаже святому Петрові все, що думає, коли зустрінеться з ним віч-на-віч. А тим часом єдине, що могла зробити, це постукати в браму. Це мало би зрушити справу з метрового місця!

Ірена підійшла до брами й постукала. В ту ж мить відізвався гуркітливий голос, запитуючи:

- Хто там?

- Цей голос! То міг бути лише голос Бога, - подумала вражена Ірена. – Ну, тепер можна діяти!

- Це я, Господи, - відповіла, - я, Ірена.

Тиша. Жодного знаку. І тоді зрозуміла, що на землі живуть, мабуть, кілька тисяч Ірен, а щонайменше для десятка з них було визначено саме цей день – цього було досить, щоби дезорієнтувати навіть Бога. Отож, уточнила.

- Це Ірена Гарсон, керівничка Ліги католицьких жінок з парохої Святої вервиці.

О! Цього має бути досить, щоби її впізнали Однак гуркітливий голос відповів:

- Я знаю, хто ти, Ірена. Фактично, я спостерігав за кожним твоїм рухом від хвилини твого зачаття. Я оберігав тебе й вів, якщо ти погоджувалася, щоби тебе вели, аж до того дня, коли привіт тебе до цієї брами. Так, досконало знаю тебе, моя донько. Однак, щоби ввійти сюди, мусиш сказати пароль. Інакше брама ніколи не відчиниться. Скажи пароль.

Ірена остовпіла. Пароль? Який пароль? О, небеса! Парох нічого не згадував про пароль. І що тепер? Розгублено шукала слів:

- Я … я ніколи не чула про пароль, Господи. Знову довга тиша. А потім голос озвався ще раз, тепер зі смутком:

Знову довга тиша. А потім голос озвався ще раз, тепер зі сумом:

- Ну, що ж, Ірено, прикро мені, але ти не можеш увійти сюди доти, поки не дізнаєшся пароль.

Ірена була приголомшена. Вона хотіла протестувати, хотіла нагадати про свою безмежну відданість і працю в парохіяльних організаціях упродовж усього життя, хотіла наголосити, що … Але голос продовжував:

- Я знаю, як ти почуваєшся, дитино моя, але тепер цьому не зарадиш. Однак не втрачай надії. Може, через деякий час ти дізнаєшся пароль.

Цього для Ірени було вже забагато. Її справді вразила вся ця бюрократична тяганина.

- На милість Божу, скажи мені як це зробити? – запитала, ледве приховуючи роздратування.

Голос злагіднів майже до потаємного шепотіння:

- Залишайся там, коло брами. Спостерігай за тими хто, заходить, і наслідуй їх.

То були останні слова Бога до Ірени. Незважаючи на всі її протести й заклики, більше нічого від Нього не почула.

Відтак через деякий час, змирившись зі своєю ситуацією, почала чекати. Розмістилася біля самої брами (там були широкі лави, зроблені для того, щоби таким людям, як Ірена, було зручно) й чекала на наступну особу, яка мала прийти після неї.

Чекала три дні. Не тому, що за цей час ніхто не ввійшов до неба. Навпаки, обранці заходили цілими юрбами. Та Ірена їх не помічала. За спеціальним розпорядження Бога, її очі були немов зав’язані. Щоправда, вона виразно бачила все навколо, але не зауважувала людей, які входили до неба. Отож, їй здавалося, що вона зовсім сама. Завдяки цьому, певна річ, мала час і змогу подумати.

Через три дні Ірена побачила стару жінку, яка тримала під пахвою пошарпаний катехизм із позагинаними кутиками сторінок. Найправдоподібніше, що ця діяльна душа провела ціле життя, навчаючи тисячі дітей Слова Божого. Коли підійшла до брами, клякнула й мовчки чекала. Через кілька хвилин брама сама відчинилася, і жінка ввійшла.

Тепер я знаю, що робити, - подумала Ірена з радістю. Вчинила так само, як стара жінка, й чекала. Прогримів голос Бога:

- Хто там?

Ірена відважно відповіла: - Справжній апостол. – Однак знову нічого не сталося.

Через деякий час Бог обізвався:

- Тобі й далі треба довідатися пароль, моя дитино. Будь терпляча – й одного дня ти дізнаєшся його.

Минуло три місяця, поки Ірена знову побачила душу, що наближалася до брами. Цього разу це був чернець. Він був дуже худий, безперечно, вів покутне життя. Коли підійшов до брами, клякнув і мовчки чекав. Через кілька хвилин брама відчинилася, і він увійшов. Ірена, як і попереднього разу, буквально всотувала в себе кожну подробицю цієї сцени. Тепер була впевнена, що знає, що треба робити. Вона клякнула перед брамою й чекала. Голос Бога знову запитав:

- Хто там?

- Грішниця, що покутує, - відповіла. І знову нічого не відбулося. – Грішниця, що покутує, - повторила голосніше, на той випадок, якби її не почули. Але Бог тільки сказав:

- Це не пароль, Ірено. Спробуй ще раз, коли настане відповідна хвилина.

Минуло три довгих роки, протягом яких Ірено нічого не помічала. Звичайно, не маючи нічого ліпшого до роботи, як думати, часто згадувала своє земне життя. Спочатку робити це було досить приємно. Згадувала про свої численні успіхи в організації благодійних аукціонів і лотерей. Згадувала, як люди звикли з повагою вітатися з нею на вулиці (адже, була відомою особою в Церкві) й ті часи, коли змогла переконати парохіяльних священиків діяти за її задумами.

- Ах, які це було часи, - думала з ностальгією. Однак згодом в усій цій приємній музиці їй почала вчуватися нотка неспокою. Чи не домінувала вона трохи (але лише трошки) над іншими, чи не була заздрісною за свій авторитет і певною мірою легковажною, висловлюючи думки про інших? Ну, що ж, у цьому всьому, мабуть, є трохи правди, думала. Але ж, зрештою, ніхто не досконалий. Відтак одразу ж відкидала такі самокритичні думки й повернулася до спогадів про свої тріумфи в парохіяльних справах.

Однак навіть такі спогади згодом почали бліднути й втрачати свою згодом почали бліднути й втрачати свою привабливість. Для чого було практично самій займатися парохіяльним гуртком, якщо тепер вона застряла тут, перед зачиненою брамою до неба? Ця думка завжди впливала на неї, як сигнал тривоги, повертаючи до дійсності. То правда, вона керувала пародією, і що з того? Яким жалюгідним видалося все це тепер!

Поступово почала усвідомлювати деякі речі, які зробила тоді, коли, як казали, працювала для Церкви. Згадала, яким чином використовувала інших людей, як безсоромно агітувала інших голосувати за неї. Коли прагнула посісти престижне місце в парохіяльній раді, і свої витончені маніпуляції проти пані Лукас. Крок за кроком перед нею відкривалися ті темні мотиви, які керували нею, коли бралася за справу, як, наприклад, нестримне бажання, аби її визнавали інші та потреба безпеки. Відтак уся її гарячкова діяльність постала перед нею в правдивому вимірі, тобто – трохи любови до Господа й багато до себе.

Коли Ірена зробила це відкриття, остовпіла. Як вона могла стільки років жити в цілковитій ілюзії? Ось такі справи. Потім замість остовпіння відчула сором. А ще згодом сором поступився місцем болісному жалю. Чи ж вона не використовувала Бога задля досягнення власних прагнень? Такий спосіб думання відкрив, щ о й далі залишалася собою, зануреною у своє самолюбство, навіть тут, коло брами до неба, хоча Бог увесь час терпляче промовляв до її серця, просячи любови. А вона не слухала.

Ах, любов Бога до неї! Це було, що власне тепер відкрила Ірена! Перед її уявним зором наново проходили тисячі прикладів, які показували, як Бог протягом усього життя обдаровував її своєю любов’ю. Все це усвідомила з болісною ясністю суворого пустельного краєвиду. Але її хвилював не пустельний краєвид. Її огортав біль, коли дивилася на пустелю любови – любови, яка повинна була квітнути в її житті, але ніколи не мала жодних шансів. Адже Ірена була зайнята конкуренцією з пані Лукас і колекціонуванням почесних титулів у парохіяльній єрархії.

Місяці перетворювалися на роки, а в серці Ірени почали з’являтися перші паростки безкорисливої любови до Бога. Це, зрозуміло, було щось зовсім нове для неї. Щоправда, невиразно пам’ятала схожі відчуття з раннього дитинства, як, однак, швидко поступилися місцем сильному прагненню здобути славу й стати відомою, щоби нею захоплювалися. Але тепер усе було інакше. Вона з подивом споглядала нескінченну любов Бога до себе і щораз більше оплакувала власне змарноване життя. Не тільки змарноване життя, але й свою нездатність відповісти Богові взаємністю таким чином, щоби ця відповідь була хоч трохи гідною Господа. Ця остання думка з часом ставала щораз сильнішою. О, як вона прагнула сказати Богові, що їй страшенно шкода за своє минуле й що тепер її єдине бажання – хоч би деякою мірою відповісти любов’ю – бодай малою й неспівмірною – на всеосяжну Божу любов.

Це прагнення наростало щораз більше і більше, і вона просто згорала від глибокої туги за Богом. Аж одного дня, не знаючи чому, Ірена інстинктивно підійшла до брами й клякнула перед нею. Та коли почула голос Бога: "Хто там?", не знала, що сказати. Її серце було надміру переповнене невимовною тугою. Не було такого слова, яким можна було би висловити її прагнення перебувати з Богом, беззастережно й за всяку ціну. Отож, її відповіддю на запитання Бога було лише глибоке зітхання, породжене в найпотаємніших закутках серця. І в цей момент брама відчинилася.

- О, впізнаю, - сказав Бог, - тепер упізнаю голос моєї улюбленої дитини. Зітхання любови – ось пароль, який дозволяє знайти мене.

Очі Арака

… Полюбив мене й видав себе за мене. Гал. 2,20

Равль завжди, скільки пам’ятав себе, хотів літати. Літати не як пілот у літаку, а як птах, здіймаючись на крилах у блакитне небо.

- Ах, - думав часто з глибокою тугою, - яка б це була радість, ширяти високо понад містами й селами, ріками й лісами …

Одного дня, під час молитви, молодий чоловік відчув, немов щось підштовхує його попросити Бога, щоби подарував йому здатність літати. І він зробив це з великим хвилюванням. А Бог, який завжди це з великим хвилюванням. А Бог, який завжди в той чи інший спосіб вислуховує щирі молитви, виконав його прохання. Обізвався в серці Равля – так, як тільки Він може це зробити, не залишаючи жодних сумніві, - і сказав:

- Так, мій любий сину, отримаєш дар, про який просиш. Однак мушу тебе застерегти перед одним. Не дивися прямо на сонце, коли літатимеш, бо від цього поступово втратиш зір, аж поки зовсім не осліпнеш. Такий вид сліпоти був би довготривалим. І тоді твої очі можна було би вилікувати, лише омивши їх кров’ю орла, бо тільки орли можуть без шкоди для зору дивитись на сонце.

Відтак Равль почав літати. Тримав це у великій таємниці, побоюючись, що люди висміють його. Непомітно прокрадався у відлюдні місця, які добре знав, і там, здійнявши руки до гори, починав ними енергійно махати так, як роблять це птахи, що здіймаються в повітря. І тоді чудесним чином здіймався і починав літати. Певно річ, щоразу, літаючи, мав відчуття, подібне до екстазу. Коли здіймався над найвищими деревами й сягав висоти хмар, п’янів від радости. Не було слів, якими міг би описати свої враження.

Одного разу, коли Равль літав і повністю був у полоні своєї пристрасти, помітив величезного орла, що кружляв над ним на певній відстані. Його великі крила, розпростерті на тлі неба, навіювали страх і подив. Він виглядав, як безстрашний воїн, якого ніколи жоден противник не зможе подолати. Равль, на якого незвичайний птах справив величезне враження, вирішив тоді, що приручить його.

Неможливо приручити за один день такого незламного й незалежного птаха як орел. Однак Равль був так захоплений його красою, що охоче підпорядкувався дисципліні терплячості, яка була необхідна, щоби приручити орла. Коли він виявив, де орел має гніздо, - а воно було на вершку дуже високого дерева, почав літати туди щодня й, кружляючи з веселим лопотінням, бавився з ним обережно, щоби не налякати й не відштовхнути птаха. Ці польоти до гнізда повторював багато тижнів. Поступово птах почав реагувати – спочатку з цікавости, а потім, звикнувши, приязно. Аж нарешті настав день, коли орел почав вилітати назустріч Щавлеві, щойно помічав його здалека і, здійнявшись у повітря, супроводжував його в просторах блакитного неба. Так вони потоваришували. Равль назвав його Араком, і незабаром орел уже відзивався на це ім’я, немовби розуміючи незвичайний зв’язок дружби, який існував між ними.

Разом з Араком було чудово літати, але він мав одну слабкість: дуже любив сонце. Його великою пристрастю було поступово здійматися до велетенської вогненної кулі, щоби зблизька спрямувати на неї погляд своїх золотих очей і насолоджуватися цією красою. Равль також полюбив літати, повернувши обличчя до сонця.

Відтак він почав наслідувати Арака. Спочатку відчув у серці неспокій, бо добре пам’ятав Божу пересторогу. Та за хвилю під впливом почуття, близького до екстазу, здіймався щораз вище.

Звичайно, сталося те, що мало статися. Равль почав втрачати зір. Арак помітив це, бо був дуже інтелігентним птахом. Він зауважив, що літ Равля щораз кривішає. Він цього моменту, немовби керуючись суто інстинктом, сам перестав літати в напрямку сонця, а замість цього намагався заохотити молодого чоловіка до інших забав у повітрі. Та було вже запізно. Вдивляючись в сонце стало пристрастю Равля, захопленням, яке пожирало його. Зрозуміло, він усвідомлював, що його здатність бачити погіршується швидкими темпами, однак невгамовна жага вдивлятися просто в сонце цілком заволоділа ним.

Одного дня, розлучаючись із приятелем, молодий чоловік на мить повністю втратив зір. Усе потонуло в темряві, за винятком самого сонця, яке нагадувало світло слабенької лампи темної ночі. Потім зір повернувся. Та через кілька хвилин повторилося те саме, однак цього разу на довше. Чи то було останнє попередження? Що ж, Щавлеві було вже байдуже. Летів у напрямку сонця так швидко, як дозволяли йому руки-крила. До того ж, до нього знову повернувся зір.

Здається, Арак помітив усе це й ще раз спробував відтягнути Равля від небезпечних променів сонця. Летів дуже близько коло нього, лагідно торкаючись його великими крилами й делікатно відштовхуючи від сонця. Однак робити це було вже запізно. Молодий чоловік, тепер уже повністю сліпий, відчував лише сонце й зовсім утратив розум. Арак певним чином відчув це й зрозумів, що його приятель опинився у великій небезпеці. Пролетів навпроти Равля, щоби змусити його знизитися й повернути від сонця. Равль опирався. Між ними почалася дивна боротьба, під час якої молодий чоловік відчайдушно намагався звільнитися зі захисних обіймів орла. Нарешті згадав про мисливський ніж який завжди носив у піхвах, на поясі. Вхопив його й наосліп ударив Арака, влучивши йому в бік. Смертельно поранений орел знепритомнів і почав безпомічно падати в низ.

Тим часом Равль у сліпому забутті продовжувати здійматися до сонця. Врешті, однак його огорнув холод, який панує у вищих шарах атмосфери. Від пронизливого холоду руки Равля втрачали гнучкість. За хвилю він уже не міг контролювати свого тіла. Однак зрозумів це запізно. Льодяний холод заморозив тіло Равля. До того ж, він був повністю виснажений гарячкою розумового божевілля. Знепритомнів і розбився б об землю, якби, завдяки інстинкту, не переставав махати змерзлими руками. Це врятувало йому життя. Замість того, щоби безпомічно піти в піке до землі, падав повільно, наче осінні листок, підхоплений вітром. Відтак, усе ще непритомний, делікатно торкнувся землі, коли заходило сонце.

Його – напівпритомного, але живого – знайшов наступного ранку фермери. Знайшли також великого орла, що лежав на ньому. Величезні крила птаха, немов ковдра, прикривали Равля. Орел ще дихав, але жити йому залишалося недовго. Цілу ніч його тепло підтримувало юнакові життя й не дозволило померти від холоду. Трохи орлиної крови стекло на очі Равля. Коли, врешті, Равль опритомнів і зміг розплющити очі, перше, що він побачив, було мертве тіло друга, яке лежало поруч. Помітив також здивування фермерів, що стояли коло нього. Показували на нього, кажучи: "Дивіться на його очі!". Справді, очі Равля стали золотими, як в орла. Тепер він міг дивитися на сонце, не мружачись: успадкував очі Арака.

Від того дня Равль став іншою людиною. Звичайно, він і далі любив літати й захоплювався сонцем, але тепер міг дивитись на нього без жодної шкоди для зору. Крім того – змінилося його ставлення до життя. Він зрозумів, що означає, коли тебе люблять – люблять аж до смерти. Більше того, вірив, що певним чином приятель продовжує жити й завжди невидимо супроводжує його, коли він ширяє в блакитних просторах. Вірив також, що одного дня, без сумніву, побачить Арака. Був переконаний, що це тільки питання часу. Тим часом бачив друга очима серця. А такий спосіб бачити значно проникливіший, аніж навіть очі орла. Правда ж?

Повір у це або …

… Немічне Боже міцніше від людської сили. 1 Кор. 1,25

Була ніч Великої п’ятниці. Апостол Йоан лежав у ліжку – ніяк не міг заснути. Його гарячково мучило одне запитання – просте запитання, яке не давало йому спокою: чому Ісус не зійшов з хреста, щоби показати свою велику силу й не знищив усіх своїх ворогів? Люди мусили б, кінець кінцем, увірувати в Нього!

Молодий чоловік довго крутився й перевертався з боку на бік у ліжку, аж поки не заснув неспокійним сном. І йому приснився сон …

Уві сні він знову опинився на Голготі, зі всіма її кривавими подробицями розп’яття. Бачив хрести й тіла, що висіли на них, солдатів, роззяв і сповнених вірою жінок. Спостерігав сцену, під час якої Ісус, помираючи, повільно стікав кров’ю, а первосвященик і книжники глумилися з Нього, кажучи один одному: "Інших рятував, то нехай тепер себе порятує! Хочемо побачити Месію, царя Ізраїля, що сходить із хреста, тоді увіруємо в Нього!"

Глузували ще деякий час, але Ісус, здається, не звертав на це уваги. Може, знепритомнів? Ні, бо коли прозвучали слова: "Побачимо, чи Бог захоче Його врятувати", Він розплющив очі. Ця остання репліка зачепила за живе. Дихати ставало чимраз важче. Жили на скронях виразно набрякали. Злість перекривала вуста. Очевидно, згадка про Отця стала останньою краплею, яка переповнила чашу. Отож, Він кричить на своїх ворогів, охоплений раптовий гнівом: "Змієве плем’я! Невір’я ваше є вашою погибеллю!"

А потім сталося цілком незвичайне. Жахлива блискавка, яку супроводжував оглушливий грім, освітлила ціле небо. Сліпуче сяйво з неба освітило хрест. На очах переляканих роззяв Ісус преображається. Один за одним звикають цвяхи, піт, кров. Ісус, повністю звільнившись від хреста, тепер стоїть у повітрі, прекрасний і спокійний. Його очі зведені вгору, а руки так велично розпростерті, що це навіює страх. У цей момент усі книжники й фарисеї, які знущалися з Ісуса, палають на землю й в агонії корчаться від болю. З їхніх років тече кров. Животи починають надуватися, збільшуються до жахливих розмірів, після чого зі силою вибухають, і з них витікає гній, перемішаний з черв’яками. За кілька хвилин усе це скінчилося. Всі вороги Ісуса помирають страшною смертю!

Можна собі уявити справжній хаос, який запанував після цього. Решта роззяв, вражені, задкують, а потім панічно втікають. Римські солдати, хоча й звикли протягом усього життя до вигляду крови, поспіхом відступають до казарм. Залишаючи тільки Ісус, огорнутий сяйвом, та група Його учнів. Марія, Його і жінки клякають перед своїм Учителем і Господом. Нарешті Він відімстив за їхню віру! Тепер вони, по-новому впевнені в собі, можуть протистояти цілому світові. Хто ж насмілиться протистояти Ісусові з Назарету?

Сон апостолів продовжувався, але – як це часто буває в снах – події змінюються. Відбувається скачок у часі. Тепер усе розгортається в перших століттях Церкви, через багато років після великого тріумфу Ісуса на Голготі. У сні Іван стає свідком того, що діється потім, спостерігаючи за низкою подій, які швидко змінюють одна одну.

Весь Єрусалим з кожним днем більше навертається. Жоден єврей не виступає проти проповідуваного Євангелія. Так само й у всій Юдеї, Самарії й Галилеї люди дізнаються про події під час розп’яття й про те, як Ісус виявився сильнішим за всіх своїх ворогів. Їхня жахлива смерть переконує кожного, що дійсно небезпечно виступати проти такого могутнього Володаря. Відтак усі цілими громадами приєднуються до Церкви. А невдовзі повсюдно поширюються клич: нехай Ісус править як цар! Відтак, з невимовною пишністю й урочистістю, на очах усіх людей Назарянина помазують на царя.

Від цього часу Ісусове царство розвивалося від перемоги до перемоги. Новому цареві не потрібна армія, щоби нав’язати свою волю. Досить, щоби люди згадали, що стається з усіма його противниками. Отож, Ісусу має абсолютну владу. Звичайно, Його мудрість і доброта до простих людей допомагають підкоряти світ. Тому цілу Палестину здобуто без жодної краплі крови.

Зрозуміло, що наступним кроком було проповідувати Євангеліє а басейні Середземного моря. Тут ситуація виглядала інакше. З плином часу й з огляду на відстань, яка відділяла цю частину світу від Святої землі, криваву перемогу Ісус на Голготі тут сприймав не так переконливо, а навіть з недовірою. Та були засоби, щоби цьому зарадити. Коли кількох імператорів і королів було стерно в порошок іменем Ісуса, їхні піддані охоче прийняли нову віру, отож, не було більше потреби демонструвати її переконливу ефективність.

Третьою й останньою фазою, зрозуміло було навернення решти відомого світу, включно з величезними просторами, де жили язичники. Знову було використано ті самі методи євангелізації. Невір’я переможене з допомогою кількох вдало підібраних у часі показів сили. Отож, усі до єдиного люди стали християнами. Певна річ, десь у підсвідомості кожного жеврів страх перед жахливою силою, яку Ісус проявив на Голоті, а потім у кількох інших місцях продемонстрували учні. Та чи, по суті, є в цьому щось поганого? Врешті, страх – це початок мудрості, як сказано в Писані. Крім того, через деякий час більшість людей переконалися, що ліпше жити під пануванням мудрого царя, такого, як Ісус, який, дійсно, є зразковим правителем, аніж терпіти тиранію попередніх володарів.

Тим часом Ісус, так само, як інші люди, старів. А коли, врешті, в похилому віці помер, світ продовжив розвиватися, далі панував мир порядок. Не було воєн, грабунків, жодні напади чужаків не порушували спокійного життя людей. Злодійство, чужоложство й визиск зникли, які і інші форми суспільного зла, бо нащо комусь ризикувати, якщо місцевий єпископ чи священик у такому разі може його затаврувати в ім’я Ісуса? Отож, добре все, що добре закінчується.

Раптовий гавкіт пса на сусідній вулиці перервав сон Івана. Він прокинувся. Миттєво усвідомив, що в дійсності Ісус наколи не сходив з хреста! Його кривава перемога над ворогами відбулася тільки у сні. "Ні, ні, - сказав сам собі, - це був тільки страшний сон". Тепер Іван зрозумів, чому Ісус не зійшов з хреста. Бо знав, що силою можна поставити на коліна цілий світ, але це буде зі страху, а не з любови. Натомість Ісус прагнув тільки любови, й нічого більше. А любити не можна примусити силою. Любов можна лише просити, в повній слабкості.

- Хто ж то знає?

Не судіте, щоб вас не судили. Мт. 7,1

Енді завжди любив усе й усіх осуджувати. Подумки – а не рідко й уголос – "вів судові процеси й ухвалював вироки". Поза тим, однак, в основному був добрим християнином.

У певний момент зробив те, що раніше чи пізніше роблять усі, а саме помер. І так само як усі інші душі, прибув до небесної брами, де зустрів святого Петра. Той одразу ж упізнав його, бо мав добру інформацію про всі людські справи. Ввічливо усміхнувся і сказав:

- Енді, розповім тобі одну історію, а потім поставлю запитання. Якщо відповіси правильно, прийму тебе до неба. Готовий? Дуже добре. Ось ця історія. Відомий багатий чоловік одного разу впав у ріку. А оскільки не вмів плавати, то почав борсатися у воді й кликати на допомогу. Саме у цей час повз ручку проходило троє чоловіків. Один із них утік. Інший почав шукати човна. А третій скочив у воду. Тепер моє запитання: хто з них трьох був сміливий, хто боягузом, а хто – захланним?

Енді трохи здивувало те, що запитання таке легке. Отож, відповів швидко, з притаманною йому впевненістю, як це робив зажди, осуджуючи когось:

- Боягузом був. Певна річ, той хто втік. Він просто боявся вплутатися в щось небезпечне. Сміливою людиною виявився той, який скочив у воду й був готовий ризикувати власним життям задля порятунку потопаючого. Нарешті третій, той, який узявся відв’язувати човна, мабуть, був захланним, адже дві перші особи вже належить до інших категорій. Чому використав човна? Може, тому, що, будучи захланним, планував доплисти до потопаючого й за його врятування отримати велику винагороду.

Коли апостол Петро почув відповідь, лише похитав головою:

- Прикро мені, Енді, але це була неправильна відповідь, відтак ти, на жаль, не можеш увійти до неба. Однак дам тобі ще один шанс, та спочатку мусиш повернутися на землю й поспостерігати за людьми зблизька, щоби ліпше зрозуміти їх. Коли вважатимеш, що знаєш про людську натуру все, повертайся сюди з іншою відповіддю. Може, тоді матимеш рацію.

Отож, Енді повернувся на землю, щоправда, з гіршим настроєм. Десять років він вивчав поведінку людей. Займатися цим було досить легко, бо був безтілесним духом і міг непомітно входити будь-куди й виходити звідти. Наприкінці десятилітнього періоду він подумав, що вже дізнався про людську натуру все, що тільки можна було знати. Отож, вирішив, що настав час знову зустрітися з апостолом Петром.

Коли зустрів апостола біля небесної брами, почувався готовим прийняти його виклик. Правда, не був уже такий упевнений у собі, як першого разу. Врешті, десятилітнє вивчення людської натури не могло бути безрезультатним: він дізнався щось і про складну підсвідому мотивацію, і про таємні пристрасті, і про ірраціональні імпульси. Отож, тепер відчував, що вже знає, як відповісти апостолові Петрові, отож, не витрачаючи часу на зайві вступні формальності, розпочав викладати свої міркування.

- Відважною людиною, - сказав. – був той який утік. Е вміючи плавати, він зробив найліпше, що міг – побіг по допомогу. Боягузом був той, хто використав човна. Цей чоловік умів плавати, але боявся, що піде на дно, коли потопаючий учепиться за нього. Відтак вирішив, що потопаючий ухопиться за борт човна. А щодо захланного, то, застосувавши метод виключення, я дійшов висновку, що ним був чоловік, який скочив у воду. Він міг мати намір наблизитися до потопаючого, зачекати, поки той знепритомніє й обікрасти його, забравши гроші й усі цінні речі.

Енді замовк і чекав на вирок апостола Петра. А той, вислухавши його дуже уважно, знову похитав головою:

- Прикро мені, Енді, - сказав, - але ти знову не маєш рації. Однак утретє дам тобі шанс. Іди на землю й повернешся сюди знову, коли вважатимеш, що зрозумів людську натуру настільки, що можеш правильно відповісти на моє запитання.

Коли Енді прибув на землю, був справді пригнічений. Через деякий час, однак, узяв себе в руки та ще раз приступив до свого завдання. Цього разу протягом двадцяти років вивчав поведінку всіх людей – чоловіків, жінок і дітей, яких зустрів. Відтак зауважив багато такого, чого раніше ніколи не помічав, як, наприклад, вплив виховання й тиск, який ровесники чинять на рішення людини. Через двадцять років був задоволений, що досить добре вивчив усе, що стосувалося людської поведінки, й утретє повернувся до небесної брами на зустріч з Апостолом Петром.

Та цього разу пам’ятав про колишні поразки. Тепер також глибоко усвідомлював, як важко осуджувати мотиви інших людей. Отож, трохи несміливо почав говорити:

- Оскільки мої перші дві відповіді на запитання були помилкові, то я схильний сказати, що захланним був той, який утік, відважним – той, який використав човна, а боягузом – той, що скочив у воду. Але тепер, апостоли Петре, припускаю, що ти хотів би, що я обґрунтував свою відповідь.

- Так, звичайно, - відповів апостол, - бо інакше не знатиму, чи ти лише відгадав, чи справді поглибив свої знання про людську натуру.

Енді на якийсь час занурився в глибоку задуму. А потім виклав своє пояснення.

- Це питання, звісно, досить дискусійне, чи не вважаєш? Та наскільки розумію, людина, яка використала човна, не вміла плавати, але відразу ж зробила все, що могла, щоби врятувати потопаючого. Людина, яка втекла, була захланною, бо можна припустити, що працювала, наприклад, журналістом і побігла по фотоапарат, щоби першою зробила світлини цього випадку й таким чином здобути сенсаційний матеріал для своєї газети. Це своєю чергою могло принести їй підвищення зарплатні, а може, навіть, нагороду за найліпші репортаж року. І, врешті, боягуз, який скочив у воду, міг зробити це тому, що боявся звинувачень з боку своїх двох товаришів, які могли осудити його за бездіяльність під час порятунку потопаючого. Звичайно, він не мав наміру підпливати до людини, яка топилася, він навіть був готовий вдавати, яка топилася, він навіть був готовий вдавати, що його вхопив корч. Але повторюю, апостоле Петре, все це, певна річ, значною мірою – гіпотетично. Та беручи до уваги ту плутанину, яка панує в людському серці, майже неможливо оцінити цю ситуацію ліпше.

Апостол Петро усміхнувся, почувши щире зізнання Енді. Потім посерйознішав і сказав:

- Мій хлопче, мені справді дуже прикро, але ти й далі відповідаєш неправильно. Однак дам тобі останні шанс. Цього разу повернися на землю на ціле століття. Потім, точно через сто років від цього дня, хочу, щоби ти знову прийшов сюди й розповів про свої пошуки, і тоді побачимо, чи зможеш правильно відповісти на моє запитання.

Отож, Енді знову повернувся на землю. Цього разу взявся за своє завдання завзято і рішуче. Уважено обміркувавши три попередні відповіді, які дав апостолові Петрові, зрозумів, що, згідно з математичним законом переставлення, були ще тільки три можливості! Але це був останній шанс! Тому мусив якнайобережніше вибрати, яка з цих трьох можливостей правильна.

Протягом цілого століття намагався вивчити людське серце, беручи до уваги все, що, ймовірно, могло впливати на мотиви людських учинків і, як наслідок, дозволяло оцінювати, чи певна особа діє з добрими, чи злими намірами. Аналізував формування, середовище, темперамент, вплив знайомих, нагоди й випадковості, силу спокуси, значення колишніх перемог і поразок, а також усі значимі чинники. Та чим глибше досліджував людську натуру, тим більше перед ним відкривалося неймовірна плутанина, що панувала в людському серці. Відтак чим більше років і десятиліть минало, тим він ставав менше впевнений у тому, чи коли-небудь зможе правильно відповісти апостолові Петрові.

Нарешті настав день, коли закінчився відведений йому термін. Енді мусив востаннє постати пере апостолом Петром. Апостол люб’язно привітав його й запитав:

- Ну що, Енді, можливо, тепер зможеш правильно відповісти на моє запитання? Хто з тих трьох чоловіків був боягузом, хто - відважним, а хто – жадібним?

Енді сумно похитав головою. Хоча дуже старався, не мав жодного поняття, яким були мотиви вчинків цих трьох осіб.

- Правду кажучи, - відповів, відчуваючи, що його мучать сумніви, - не знаю.

Тоді апостол Петро зробив неймовірне. Голосно й радісно вигукнув:

- Нарешті! Слава Богу, мій любий Енді! Нарешті ти дав таку відповідь, яка відчинить перед тобою небесну браму!

І, відступаючи набік, пропустив людину, яка більше ніколи не осуджуватиме своїх братів.

Три важливі слова

Основою інтелектуального життя є три слова: читання, писання й рахування. А основою духовного життя – зрошування, очищення й чекання.

Коли Чіто став послушником монастиря св. Колумби, його найбільшим бажанням було стати святим. І так само, як усі інші послушники, хотів стати святим швидко. Отож, ще того ж дня пішов до абата, щоби порадитися щодо цієї термінової справи. Абат, мудрий і побожний старий чернець, дуже добре розмів нетерплячість юнака. Та замість того, щоби дати йому відповідну духовну пораду, повідомив, що наступного дня він працюватиме під наглядом брата Макарія – ченця, який був монастирським садівником.

- Він нього, - сказав абат, - навчишся всього, що мусиш знати про святість.

Брат Макарій був діловою й небагатослівною людиною – він ніколи не вживав багато слів, коли вистачало сказати лише кілька. Зазвичай, волів спілкуватися за допомогою жестів. Коли Чіко першого дня прийшов до нього працювати, садівник брат Макарій глянув на нього й просто сказав:

- Дуже добре. Не говори без потреби і роби те, що я.

І Чіко почав працювати, наслідуючи старшого брата.

Весь цей день вони витягали відрами воду з криниці й носили її на город, до якого було якихось триста кроків, і там підливали кожну рослину. Це було все, що зробили цього першого дня, причому, не сказали один до одного жодного слова. Коли дзвін закликав їх на вечірню, брат Макарій жестом дав зрозуміти що працю закінчено. Вони прибрали й рушили до каплиці.

Після вечірні Чіко пішов до абата, бо був заінтригований.

- Отче, - сказав, - прошу, поясніть, чому ви доручили мені працювати з братом Макарієм. Мене боліла спина, коли підливав город, але про святість не дізнався нічого.

- Навпаки, - відповів абат, - ти саме засвоїв першу лекцію. Підливай своє серце, якщо хочеш, аби воно зродило плід.

- А як це робити? – запитав Чіто.

- Черпаючи з джерела Євангелія, - відповів абат. – Роздумуй над його словами, щодня розважай про те, що написано у цій Книзі – і почнеш вростати у святість. А завтра підеш на свою другу лекцію.

Весь наступний день Чіко й Макарій виривали бур’яни, які заважали рости городині. Ще один виснажливий день! Після вечірні Чіто знову прийшов до абата.

- Отче, - скаржився, - я пошкодив собі хребет, полючи город, але про святість не довідався нічого.

Абат відповів:

- Навпаки, сину мій, ти отримав наступну дуже важливу лекцію про святість. Виривай бур’яни зі свого серця, бо інакше вода Євангелія не принесе користи.

- А як це робити, отче?

- Очищуй його від гріхів, позбуваючись поганих звичок, виправляючи невідповідні ставлення й схильності, щойно помітиш їх. Роби це щодня – й швидко досягнеш поступу у святості. А завтра підеш на третю й останню лекцію, найважчу зі всіх.

Наступного дня брат Макарій оглянув город, критично придивляючись до кожної рослини, перевірив вологість землі, вирвав кілька залишених бур’янів, а потім сів. Минуло досить багато часу, поки Чіко зважився запитати його:

- Що тепер робитимемо, брате?

Макарій відповів дуже просто:

- Чекатимемо.

Цього дня вони практично нічого не робили, і Чіто ледь не вмер від нудьги.

Після вечірні він знову зустрівся з абатом.

- Це був мій найгірший день з братом Макарієм,- скаржився. – Весь день ми нічого не робили, лише чекали.

- Ах, - вигукнув абат, - бачу, що ти навчився третьої з-поміж найголовніших правд про святість!

- Що? Навчився? Нічого не роблячи? – Чіто не вірив власним вухам.

- Не йдеться про те, що ти нічого не робив, - спростував абат. – Адже ти сам сказав, що ви чекали.

Замовк на хвилину, його очі немов вдивлялися в події минулого. Потім продовжив:

- Бачиш, Чіто, поступ у святості можливий тільки тоді, коли навчишся чекати на Бога, поки Він почне діяти. А Він починає діяти, коли дозволяєш Йому в тиші виконувати найпотаємнішу справу – в глибинах твого серця. Вона полягає і делікатному проростанні, яке лише Він може здійснити. Нашим завданням відтак є терпляче чекати. Роби так – і станеш святим ще до того, як дізнаєшся про це.

Чіто прислухався до цієї поради абата. Відтоді він робив три речі: зрошував своє серце, очищував його й чекав.

Коли помирав, продовжував покірно шукати святості. Але ті, які жили з ним, знали, що він уже знайшов її – дорогою між зрошенням, очищенням і чеканням.

Смерть святого

Колись дуже давно в далекому краю жили разом три ченці. Вони покинули свій монастир і оселилися біля гори, що самотньо височіла неподалік, аби тут, на відлюдді, вести ще суворіше життя. Там вони знову зустріли простого чоловіка на ім’я Джо, який з трудом виживав, працюючи на своєму клаптикові землі. У своїй простоті він уважив за честь, що йому дозволили прислуговувати таким святим особам, і почав працювати в них як їхній титар, кухар і майстер на всі руки, що виконував різноманітні ремонти.

Найстарший з-поміж пустельників був Серапіон Містик, чоловік молитви, який був здатний проводити сім годин у день на колінах не пропускаючи жодного дня. Другим був Мели тон Аскет, людина яка практикувала умертвіння плоти. Він міг легко нічого не їсти цілий тиждень. Наймолодшим серед них був Филимон Екстатик, чоловік настільки відданий спогляданню Бога, що часто впадав в екстатичні транси й ставав зовсім нечутливим до того, що діялося навколо нього.

Час до часу в келії пустельників зупинялися на ніч подорожні, які збилися зі шляху. На кожного з прибульців велике враження справляла святість трьох мужів, і після повернення ці мандрівники розповідали в сусідніх містах про те, що бачили. Відтак, з плином часу, звістка про святість пустельників поширилася далеко, й до них систематично почали приходити маси паломників, які прибували сюди, щоби знайти тут розраду й печерпнути сили, яку давало їм споглядання суворого життя святих мужів у горах. Невдовзі виникла потреба побудувати готель, щоби всі ці люди могли переночувати. І тоді різноманітні таланти й уміння Джо виявилися справді дуже потрібними.

Джо не тільки збудував просторий заїжджий двір для паломників, але й домовився з купцями зі сусідніх містечок, щоби постачали сюди все необхідне. А сам тричі на день готував і подавав їжу зголоднілим гостям, забезпечував кожного чистою постіллю, утримував усе в ідеальному порядку й водночас прислуговував пустельникам. Джо став зайнятою людиною, звивався від світання до смеркання, прислуговував з усмішкою й підтримував усюди зразковий порядок.

Однак треба згадати, що Джо мав одну ваду, певну слабкість, яка – в його очах –робила його найбільшим з-поміж усіх грішників. Отож, він любив добре вино. Зауважмо, що Джо ніколи не був п’яним. Та оскільки мав запаси цього чудового напою для паломників, то час до часу приймав запрошення від когось із них випити. Коли траплялося така нагода – о, нечасто, може раз на місяць, то він міг іноді переступити тонку межу стриманости й трохи захмеліти. Однак не до тієї міри, щоби внаслідок цього занедбав свої обов’язки. А взагалі ніхто навіть і не вгадав би, що його щоки зарум’янилися не від напруженої праці, а від випитого вина. Та Джо знав про це. І коли порівнював свою легку залежність від слабкості з аскетичним життям своїх трьох учителів, то завжди вважав це страшним гріхом, який можна було спокутувати певною мірою, лише повністю віддавшись служінню своїм братам. Після кожного падіння були сльози розкаяння й урочисті обіцянки більше ніколи в житті не пити.

На жаль, обіцянки легше давати, ніж виконувати. Джо спромігся опиратися своїм схильностям кілька сповнених страждання днів або навіть тижнів, ревно молячись на самоті у своїй маленькій кімнатці, на горищі готелю. Та невдовзі в нього наростала неймовірна напруга. Після довгої боротьби зі собою, зазвичай, наприкінці виснажливого дня, коли натовпи паломників особливо змучували, починав відчувати, як слабшає його опір спокусі. У такі хвилини спокуса випити ставала такою всемогутньою, що Джо більше не міг боротися з нею. Після кількох келишків напою він повторював покутний цикл. Таким було його життя. Дуже простим, таким простим, як він сам. Це життя можна було описати двома реченнями: Джо любив кожного і служив кожному цілим серцем своїм і всією душею, а з іншого боку – надмірно любив вино.

Ось такі були справи на цій святій горі пустельників, та найстарший з-поміж них – Серапіон Містик – несподівано помер. Коли звістка про це поширилася околицями, натовпи відразу почали вигукувати: "Помер святий! Помер святий!" Коли Серапіон прибув до небесної брами, тримаючи в долонях великий молитовник, апостол Петро з юрбою святих і ангелів уже чекали на нього, щоби привітати. Вони тріумфально привели його до великого Христового трону й представили як святого Серапіона Містика. Ісус у відповідь тепло усміхнувся й привітав його лагідним жестом правої руки. Цілі небеса почали вигукувати: "Святий! Святий прийшов по свою корону! Радіймо!"ю Та коли небесні сурми почали грати урочистий гімн, можна було почути тихий коментар Ісуса, який він промовив немов до себе: "у, може не святий, але по суті, побожна людина".

Тим часом життя на землі продовжувалося. Паломники й далі топтали Святу гору, надіючись отримати тут розраду й моральну підтримку від двох ще живих пустельників, а Джо продовжував прислуговувати кожному з повною відданістю. При цьому час до часу він піддавався спокусі, пов’язаній із вином.

Одного дня, після особливого довгого посту, помер Мелитон Аскет. Натовп одразу почав вигукувати: "Великий святий помер! Великий святий помер!". Коли Мелитон прибув до небесної брами, тримаючи в руках порожню миску, його теж урочисто привітали апостол Петро та інші мешканці неба. Привели його до Христового трону й представили як великого святого Мелитона Аската. Ісус глянув на нього з великою любов., після чого залунали вигуки: "Великий святий! Великий святий прибув по свою корону! Радіймо!". І знову, коли пролунав звук труби, Ісус промовив сам до себе: "Ну, може, не святий, але, по суті, побожна людина".

А на землі смерть Серапіона Містика й Мелитона Аскета зовсім не зменшила напливу паломників до Святої гори, адже на ній ще жив третій пустельник, якого люди вважали найбільшим з-поміж усіх трьох – Филимон Екстатик. Він конкурував із молитовним завзяттям Серапіона й Мели тоновою строгістю посту: більше того – його обличчя справді сяяло, як в ангела, коли надовго впадав в екстаз. Звичайно, що для Джо це був важкий час, бо він мусив стримувати цікавих людей, адже багато хто з них намагався відрізати й зберегти як реліквію шматок чернечої ряси або навіть волосся з його бороди. Такою великою була побожність паломників.

Та навіть на Филимона поширювалися закон нашої, людської природи. І одного дня після особливого довгого екстазу, він також помер. Негайно натовп заволав: "Дуже великий святий помер! Дуже великий святий помер!". І коли Филимон Екстатик прибув до небесної брами, тримаючи в руках запалений смолоскип, на нього чекав цілий небесний почет. Одразу ж його урочисто й з радістю відвели до Христової великої тронної зали й представили як дуже великого святого Филимона Екстатика. У відповідь Ісус галантно вклонився, а ціле небо співало: "Дуже великий святий! Дуже великий святий прибув по свою корону! Радіймо!". Та знову, коли після цих вигуків зазвучала труба, можна було почути, як Ісус тихо промовив сам до себе: "Ну, може, не святий, але, по суті, побожна людина".

Після смерти трьох пустельників на Святій горі настали великі зміни. Потік паломників пересох, і Джо залишився сам. За ці роки він також передчасно постарів через безперервну працю, яку виконував, служачи пустельникам та їхнім шанувальником, що захоплювалися ними. Відтак одного дня Джо теж помер. Та ніхто про це не знав, тим паче-нікому не спало на думку вигукнути: "Помер святий!".

Коли Джо прибув до небесної брами, не мав зі собою ні молитовника, ні порожньої миски, ні запаленого смолоскипа. Не тримав нічого в руках. Певна річ, він не сподівався, що великий апостол Петро або інший святий чи ангел чекатиме на нього й вітатиме людину, яка ціле життя, занадто любила вино. Тому Джо вирішив почекати на когось важливішого від себе; може, тоді його вдалося би непомітно прошмигнути за ним. І саме в цей момент брама відчинилася. У воротах стояв Христос, велич якого вражала. Він тримав у руках пляшку найкращого вина. Підійшов до Джо й обійняв його, кажучи:

- Вітаю тебе, любий друже! Ти дуже добре служив мені всі ці роки. Тому годиться, щоби я особисто привітав тебе в раю.

Звісно, ангели й святі були досить здивовані таким винятковим прийомом, коли почули про це. Та, зрештою, тільки Христос здатний відрізнити побожну людину від справді святої.

(Історії взято з книги "Історії для душі: Лагідний подув", автор Ніл Ґвілемент, видавництво "Свідчадо-2007")