«Блажен муж, що за радою несправедливих не ходить, і не стоїть на дорозі грішних, і не сидить на сидінні злоріків, та в Законі Господнім його насолода, і про Закон Його вдень та вночі він роздумує!» (Книга Псалмів 1:1-2)

Часом досить промінчика

Льодові брили

Були собі колись дві льодові брили. Вони виросли за час довгої зими у ґроті, який посеред лісу на схилі гори утворили пеньки, каміняччя та кущі.

Лежали брили одна навпроти одної, демонструючи взаємну байдужість. У їх стосунках панував холод. Інколи «добридень» або «добривечір». Не більше. Не вдавалося їм «розтопити кригу». Думали одна про одну: «Могла б зробити бодай один крок назустріч». Проте льодовики не можуть мандрувати. І тому нічого не відбувалося, а кожна із брил щораз більше замикалася у собі.

У ґроті мешкав борсук. Якось він сказав: «Шкода, що ви нікуди не виходите. Прецінь така чудова сонячна днина!»

Брили лише похмуро затріскотіли у відповідь. Вони-бо від народження відали, що сонце для них – найбільша загроза.

Але враз сталося диво, бо одна із брил спитала: «А як виглядає сонце?»

«Воно дивовижне … Воно – життя …» - відповів борсук, трішки зніяковівши.

«Чи можеш зробити шпаринку у склепінні цієї нори? Я хочу побачити сонце …» - попрохала брила.

Борсукові не треба було повторювати двічі. Він зробив дірку у склепінні корінняччя – і до ґроту проник теплий золотистий промінчик.

Минуло кілька місяців. Якось у полудень, коли сонечко розігріло повітря, одна із брил відчула, що трохи розтопилася. З неї побігла прозора цівочка. Брила почувалася якось інакше, вона вже була не така, як раніше. Друга брила зробила таке саме відкриття. День за днем із льодових брил до виходу із ґроту жваво струменіли два потічки. За ґротом вони злилися докупи, утворивши чисте мов сльоза озерце, у якому відбивалося небо.

Льодові брили ще відчували холод, але відкрили, що їм притаманна крихкість, самотність, туга і сумнів. Вони також здали собі справу, що у них подібна будова і … що потребують одна одної.

Прилетіли два щиглики і жайворонок, напитися водички. Над озерцем дзижчали бомки, а білочка з пишним хвостиком викупалася у ньому.

У водній гладіні відбилися дві льодові брили, кожна з яких відкрила, що має серце.

Часом досить одного сонячного промінчика. Одного лагідного слова. Одного вітання. Однієї ласки. Так мало треба, аби зробити щасливим тих, які перебувають поруч із нами. То чому ми цього не зробимо?

Відвідини

Щодня у полуденну пору один хлопчина переступав поріг церкви, а за кілька хвилин відходив.

Він носив картату сорочку і подерті джинси –як і всі його ровесники. У руках тримав паперову торбинку з булками на обід. Священик дещо недовірливо спитав його, для чого сюди приходить. Відомо ж бо, що в теперішніх часах не бракує людей, які не завагаються обікрасти й церкву.

«Я проходжу, щоб помолитися». – відповів хлопчина.

«Помолитися … Хіба можна так швидко молитися?»

«Ох … щодня пополудні я переступаю поріг церкви і кажу: «Ісусе, я прийшов». І тоді відходжу. Це коротенька молитва, але я певний, що Він мене чує».

Через кілька днів по цій розмові на його роботі стався нещасний випадок. Хлопчину привезли до шпиталю з багатьма переломами.

Його помістили в палаті, де вже були інші хворі. З появою хлопця змінилося все відділення. Через кілька днів його палата перетворилась на місце зустрічей з цілого коридору. Молоді і старі підходили до його ліжка, а він для кожного знаходив підбадьорливу усмішку і щире слово розради.

Прийшов його провідати і священик. Разом із медичною сестрою він зайшов до палати і зупинився біля його ліжка.

«Мені сказали, що ти весь зранений, але, попри все, ще підтримуєш інших. Як тобі це вдається?»

«Це завдяки Тому, Хто відвідує мене пополудні».

Медсестра перебила: «Пополудні до палати ніхто не заходив».

«Ні, Він з’являється сюди кожного дня, стає при дверях і каже: Дмитре, це я, Ісус», - і відходить».

Один чеснотливий чоловік щодня переходив попри стіну, на якій було зображення Богородиці. Кожного разу той чоловік вітався: «Доброго дня, Пресвята Мати!»

Минуло кілька років. Одного вечора він виразно почув голос, яким промовляв до нього образ: «Доброго вечора, сину!»

Коли ми не чуємо відповіді на наші молитви, то це тому, що насправді її не сподіваємося.

Дзиґар з маятником

Один учений мав у своїй робітній великий дзиґар. Дзиґар вибивав години врочисто, повільно і дуже голосно.

«Це Вам не заважає?» - спитав студент.

«Ні, - відповів учений, - бо я весь час ставлю собі питання, що зробив за годину, яка оце минула».

А що зробив за минулу годину ти?

Дві насінини

Восени у родючому ґрунті одна побіч одної лежали дві насінини. Перша насінина сказала: «Я хочу рости! Хочу сягнути глибоко в землю корінням, хочу випустити на поверхню молоденькі пагінці. Хочу розвивати ніжні бруньки – немов прапорці, що звіщають прихід весни …» Хочу відчути сонячне тепло і благодать ранкової роси на своїх пелюстках!»

І так вони й розвивалися.

Друга насінина сказала: «Що за доля мене спіткала! Я боюся. Коли коріння проникне у землю – що знайду у підземному мороці? Коли пробиватимусь крізь твердий шар землі догори – пораню свої ніжні пагінці … Відкрию бруньки – а якийсь слимачисько підбереться до них і з’їсть. Розкрию пуп’янки – а якась дитина вирве мене зі землі. Ні, ліпше зачекати, коли буде безпечніше».

І чекала.

На початку весни курка порпалися в землі у пошуках поживив, знайшла насінину і з’їла.

Зрозуміло, що треба прийняти ризик життя і здати собі справу, що часом ми є голубами, а часом – статуями.

Таємниця щастя

Один юнак спитав наймудрішого старця, у чому криється таємниця щастя. Мудрець порадив хлопців, аби той обійшов палац і за дві години повернувся.

«Прошу тільки, - промовив мудрець, вручаючи йому ложечку, у яку налив дві краплі оливи, - під час мандрівки тримай ложечку так, щоб олива не вилилась».

Минуло дві години і юнак повернувся. Мудрець спитав: «Чи бачив ти гобелени у їдальні? Чи бачив чудові сади? Чи зауважив старовинні пергаменти?»

Хлопець зніяковіло признався, що нічого не побачив. Його турбувало лише, аби не пролити оливу.

«Повернувся і роздивився усі чуда мого світу», - промовив мудрець.

Юнак узяв ложечку і знову подався на оглядини. На цей раз він пильно розглядав усі витвори мистецтва, а також сади, гори і квіти. Хлопчина повернувся до мудреця і докладно описав усе, що бачив.

«А де поділися дві краплі оливи, які я тобі вручив був?» - спитав мудрець.

Глянувши на ложечку, юнак побачив, що вона порожня.

«Єдина порада, яку можу тобі дати, - промовив мудрець. – Таємниця щастя полягає у тому, щоб помічати усі чуда світу і водночас уберегти дві краплі оливи в ложці».

«Наостанку, брати усе, що лиш правдиве, що чесне, що справедливе, що чисте, що любе, що шанобливе, коли якась чеснота чи щобудь похвальне, - про те думайте!» (Флп. 4,8)

Ніколи не забувайте про те, що наважливіше!

Вогонь

Однієї холодної зимової ночі шестеро людей опинились на безлюдному острові. Кожен тримав у руках шматок дерева. На тому клаптику землі, загубленому у Північному морі, зовсім не було дерев. Посередині поволі догоряло вогнище – бракувало дров.

Мороз ставав щораз дошкульніший.

Найближче до вогнища стояла жінка. В якусь мить поблиск вогню вихопив із темряви обличчя темношкірого іммігранта. Жінка побачила його, і ще міцніше стиснула у руці свій шматок дерева. «Чому я маю вкидати у вогонь своє поліно, - думала вона, - щоб обігрівати бездомного ледаря, який прийшов відібрати у мене хліб і працю?»

Чоловік, який стояв побіч неї, помітив іншого, що не належав до його партії. «Змарнувати цінний шматок дерева для політичного супротивника? – міряв ненависним поглядом свого опонента. – Ніколи й нізащо!»

Третій був одягнений доволі нужденно і весь час кутався у брудну маринарку, намагаючись сховати поліно. Його ж сусід явно виглядав на багача. «Чому я мушу витрачати свої дрова на лінивого багатія?»

Думки багача увесь час оберталися навколо його статків, які складали два будинки, чотири авта і великий рахунок у банку. Батарейка його сотового телефону розряджена. «Треба за будь-яку ціну зберегти свій цурпалок. Не пускати ж його в хід заради цих лінюхів і невдах».

У слабкому світлі майже згаслого вогнища темношкіре обличчя іммігранта викривалось у мстивій гримасі. Він з усіх сил стискав у руці дерев’яний уламок. Його було добре відомо, що усі ці білі його погорджують. «Нізащо не вкину своїх дрів до купи приску, - злосливо зиркаючи, вирішив він. – Настав час розплати!»

Останнім членом цієї сумної компанії був чоловік скупий і недовірливий. Він ніколи нічого не починав, якщо це не приносило йому користи. Давати тільки тому, хто щось дає – така була його засада. «Їм доведеться дорого заплатити за цей шмат дерев», - думав він.

Усіх їх знайшли замерзлими, з дерев’яними цурпалками у застиглих руках.

Вони загинули не через морозяну погоду, а через внутрішнє обмерзання.

Може, у твоїй родині, у твоїй спільноті тліє вогонь, що ось-ось загасне? Що ти зробиш зі шматком дерева у своїй руці?

Світлофор

Бабуся за руку з онуком увійшла до церкви. Старенька відшукала поглядом червону лампадку перед іконою, опустилась навколішки і стала молитися.

Дитина водила очима від бабусі до лампадки і навспак. За якусь хвилину, втрачаючи терпіння, хлопчик вимовив: «Бабусю, коли з’явиться зелене, ми підемо, добре?»

Ця лампадка ніколи не стане зелена. Вона невпинно повторює: «Затримайся!»

Це - скеля. Єдина справжня скеля, на яку люди можуть опертися. Єдине пристановище, у якому люди знаходять справжній спочинок.

«Прийдіть до мене всі струджені й обтяжені – Я вас укріплю». Єдина проповідь Ісуса: «Наверніться! Бо царство Боже є посеред вас».

Воно посеред нас. Але скільки людей це помічає?

На долині

Дитину, що мешкала у долині, страшенно вабила гори, що виднілися ген-ген на обрії.

Вкриті синюватою паволокою, спрямовані у небо, вони здавалися хлопчині райським куточком, напротивагу до сірої землі, на якій мешкав.

Коли хлопець виріс і став чоловіком, він таки рушив на поклик, маючи намір добратися до того чарівного місця.

Подорож тривала довго, через яри та долини.

Виснажений важкою дорогою, чоловік урешті видерся на вершину гори. Однак, глибоко розчарований, побачив, що гори насправді не голубі, а сірі і дикі – безладно нагромаджене каміняччя. Видовище це було аж ніяк не краще від місцини, яку він покинув. Та враз на обрії він уздрів ще одні гори – синьо-фіялкові, осяяні золотавими променями.

Чоловік знову подався у мандрівку. Треба було немало часу, аби до них добратися. Але й там, коли він підходив ближче, авреоля із блавату зникала і перед мандрівцем залишалися сірі скелі і випалена трава. Та овид знову явив йому щось блакитно – рожеве. Чоловік далі рушив у дорогу … І завжди на нього чекало розчарування: коли доходив до нової землі, вона виявлялася суворою, висохлою і сіркою.

Лиш сягнувши старости, чоловік нарешті зрозумів, що його пошукати марні; він постановив повернутися назад – туди, звідки вирушав у далеку мандрівку.

Усі краї, які він колись полишив, тепер здавалися йому небесно-блакитними, осяяними дивовижним золотавим світлом.

«Цей день почався погано, і виглядало, що скінчиться ще гірше. Автобус, як завжди, був переповнений. Мене штовхали зусібіч і це не додавало радости. Раптом я почула голос, що долинав з передньої частини автобуса: «А правда, гарний день?»

Через тисняву мені не було видно чоловіка, який це мовив, а він вів далі: описував весняний пейзаж, звертав увагу пасажирів на церкву попереду, на парк, на цвинтар, на вояцькі казарми. Невдовзі усі пасажири вже визирали через автобусні віконці. Його захоплення мало таку силу, що я вперше за цілий день посміхнулася.

Автобус доїхав до моєї зупинки. Із труднощами пробираючись до виходу, я побачила нашого «провідника». Це був чоловік доволі огрядний, з чорною бородою, в темних окулярах. Він тримав перед собою палицю… Чоловік був незрячим.

Я вийшла з автобуса і раптом моє напруження, моя знервованість зникли. Бог у своїй доброті послав незрячого, який допоміг мені прозріти. Для мене стало очевидним: попри те, що інколи справи йдуть погано, що все здається сумним і темним, - світ, усе-таки, чудовий.

Наспівуючи, я бігла по сходах до свого помешкання, бо не могла дочекатися хвилини, аби привітати свого чоловіка словами: «Гарний нині день, правда?»

Подяка

Один учитель сказав учням намалювати те, за що вони хотіли б подякувати Богові. Виховник гадав, що у цих дітей – вихідців із бідних родин – насправді не так багато причин відчувати вдячність. Він був переконаний, що всі радше намалюють купи солодощів, столи, що вгинаються від наїдків.

Малюнок, який подав йому Михайлик, вразив виховника: на ньому хлопчина зобразив руку.

Але чия це рука?

Клас зацікавився тим зображенням.

«Для мене це рука Бога, що дає нам хліб насущний», - висловилася одна дитина.

«Це рука селянина. Він годує курей», - сказала інша. Поки діти ще малювали, вчитель нахилився над партою Михайлика і спитав його, чия то рука.

«Це Ваша рука», - прошепотів хлопчина.

І тоді вчитель пригадав, як щовечора брав Михайлика за руку, бо він був найменшенький і проводжав до виходу. Вчитель так само обходився і з іншими дітьми але для Михайлика це мало справді велике значення.

Чи ти колись замислювався, яку велику силу можуть мати твої руки?

Нам усім потрібно навчитися виконувати «накази господині».

«Якщо спиш на ньому – застили.
Якщо носиш його – повісь.
Якщо поїв – помий посуд.
Якщо ходиш по ньому – витріпай.
Якщо відкриваєш його – закрий.
Якщо дзвонить – зніми слухавку.
Якщо м’явкає – нагодуй».

Мур

У суворій кам’янистій пустелі жили два пустельника. Вони займали два поблизьких ґроти, один навпроти одного.

По довгих роках молитов і суворої аскези один із пустильників дійшов переконання, що сягнув досконалости.

Інший також був чоловіком вельми побожним, та відзначався ще добротою і розумінням. Він розмовляв із поодинокими прочанами, потішав тих, котрі збивалися з дороги, надавав у себе прилисток утікачам.

«Скільки часу вкрадено у молитви й роздумів, - мислив перший пустельник, засуджуючи ці маленькі хиби другого.»

Бажаючи якось дати йому зрозуміти, як далеко ще перебуває той від святості, перший монах вирішив ставити камінь на вході до свого ґроту кожного разу, коли брат припускався чергової помилки.

За кілька місяців перед ґротом виріс похмурий сірий камінний мур. Перший пустильник цілком замурував себе у своєму ґроті.

Часом навколо серця зводимо мури з маленьких камінчиків щоденної байдужості, пімсти, мовчання, невирішених справ, претензій. Найважливішим нашим завданням є не допустити, аби довкруж серця утворилася глуха стіна.

Мисливиць

Молодий індус подався на берег річки полювати на диких качок. Він був озброєний тільки пращею. Мисливиць назбирав округлих камінчиків і давай щосили їх метати, намагаючись поцілити птахів, що необачно затримувалися поблизу берега.

Камінці із плюскотом падали у глибочінь. Лише два з них влучили у птиць.

Індус повернувся до міста з двома качками у торбі та з одним камінцем у руці.

Поблизько торговиці його побачив золотар і вигукнув: «У тебе в руці діямант! Він вартує щонайменше тисячу рупій».

Мисливиць увесь поблід, а тоді став приказувати: «Але ж дурень із мене! Повикидав усі діяманти, щоб уполювати качок … Якби то я придивився ліпше, то був би тепер багачем, а так їх усіх забрал течія!»

Кожен із наших днів – наче коштовний діямант. Важливо здати собі з цього справу і не змарнувати його, ідучи «на полювання».

Лик Ісуса

Якось монах Епіфаній, що жив на Сицилії відкрив у собі Божий дар: він умів малювати чудові ікони.

У нього зродилося бажання створити таку, яка би стала шедевром: понад усе він прагнув зобразити лик Христа.

Але де найти відповідну модель, що здатна була б виразити водночас страждання і радість, смерть і воскресіння, божественність і людськість?

Епіфанфй не міг знайти спокою. Він рушив у подорож, зміряв цілу Європу, вдивляючись у кожне обличчя.

На жаль, не було серед них такого, яке могло б представляти лик Христа.

Одного вечора він заснув, повторюючи слова псалму: «За Твоїм лицем шукаю. Господи. Не укрий переді мною Твого лиця».

Епіфанію наснився сон. Ангел підводив його до людей, що траплялись йому на шляху, і вказував на якусь рису, що робила те обличчя подібним до Христового: радість молодої жінки, невинність дитини, силу селянина, страждання недужого, страх приреченого, доброту матері, переляк сироти, суворість суді, веселість штукаря, милосердя сповідника, забинтоване лице прокаженого. Епіфаній повернувся до монастиря і взявся до праці.

За рік ікона Христа була готова. Епіфаній показав її настоятелю і братам. Усі страшенно здивувалися й умить опустилися на коліна. Лик Христа був просто чудовий, він зворушував і ставив питання.

Даремно допитувалися в Епіфанія, хто послужив моделлю …

Не шукай Христа в образі одної людини. Відблиск Христового лику шукай у кожному.

Випадок

Молода жінка поверталася з роботи додому автом. Вона вела дуже обережно, бо машина ж новісінька, лише вчора придбана завдяки ощадливості чоловіка, який відмовляв собі у багатьох речах, аби купити саме цю модель.

Не запрудженому перехресті жінка на хвильку розгубилася і – цього виявилося досить, аби бампером врізатись у машину попереду.

Жінка розплакалась. Як їй пояснити чоловікові те, що сталося?

Водій другого авта поставився до неї зрозумінням, але пояснив, що потрібно записати номери водійських посвідчень одне одного та інші дані.

Жінка стала шукати у пластиковій торбинці свої документи. Звідтам випала якась картка.

На картці характерним почерком чоловіка було написано: «Коли щось трапиться – пам’ятай, сонце, що я кохаю тебе, а не авто!»

Нам варто весь час про це пам’ятати: найважливіші люди, а затим всі інше. Ми-бо стільки робимо для предметів, авт, будинків, організацій, матеріального забезпечення! Якби то стільки часу й уваги ми присвячували людям, світ був би інший.

Ми повинні знайти час на те, щоб вислухати одне одного, щоб подивитися одне одному в очі, щоб разом поплакати, посміятися, поспівчувати, погуляти …

Тільки це заберемо до Господа, Себе і свою здатність любити. Не меблі, не одяг, не тіло …

Тато зі сином ішли по посажу, у якому розмістилися численні магазини і дрібні крамнички. Тато ніс велику торбу, наповнену розмаїтими пакунками. Він роздратовано сопів і врешті сказав дитині: «Я купив тобі робота, купив футбольний костюм …» Що ще маю тобі купити?»

«Візьми мене за руку», попросив хлопчик.

Виховання

«Коли я вже підріс, - розповідав один чоловік своєму приятелеві, - мій батько перестерігав мене перед певними речами у місті. Він сказав мені:

«Ніколи не ходи на дискотеки, сину».
«Чому, тату? – спитав я.
«Бо побачиш там те, чого бачити не варто».

Звичайно, це підігріло мою цікавість. При першій же нагоді я пішов на дискотеку».

«І знайшов там щось такого?» – спитав приятель.

«Так, - відповів чоловік. – я побачив там свого батька».

Дитина, стоячи на ліжку у червоній піжамці, скеровує вказівний палець на маму і гордо заявляє: «Я не хочу бути чемним. Не хочу бути вихованим. Я хочу бути таким, як татко!»

Приклад не є одним із багатьох методів виховання. Це - єдиний метод.

Назовні і всередині

Дідусь нахилився над п’ятилітнім онуком і поцілував його на добраніч. Хлопчик одразу витер щоку.

«Чому ти так робиш, синку? – спитала мама. – Коли хтось тебе цілує, не треба витирати поцілунок».

Мамусю, - пояснив маленький, - я не витираю, щоб витерти. Я втираю його в себе».

Одній мамі під час подорожі весь час надокучало вертляве дитя.

«Та сядь уже нарешті!»

Але дитина, здавалося, не чула наказу і знову ставала на сидіння, аби дивитися у вікно. Знервована мати взяла дитину і посадовила поруч зі собою.

Дитя глянуло на неї і гордо вимовило: «На зовні я сиджу, але в середині - стою».

Те, що у нас «всередині», набагато важливіше від того, що «назовні».

Собака у дзеркалі

Тиняючись туди-сюди, великий собака опинився у залі з величезними дзеркалами.

Йому здалося, що його оточує ціла псяча зграя.

Собака нетямився від люті, він оскалив зуби і загарчав.

Усі собаки на дзеркальних стінах, зрозуміло, зробили те саме й показали свої грізні ікла.

Собака шалено крутився довкола себе, щоб оборонитися від напасників, і люто кинувся на одного з них.

Врешті упав на підлогу, скалічений і закривавлений після сильного удару із дзеркалом.

Якби то він бодай раз приязно помахав хвостом, усі собаки із дзеркал відповіли б йому навзаєм. І та зустріч принесла б радість.

Людина завше знаходить те, чого прагне.

Жив колись собі чоловік. Він сидів на краю оази, на вході до одного близькосхідного міста. Один юнак наблизився до нього і спитав: «Я ніколи не бував у цих краях. Які люди тут мешкають?»

Старець відповів питанням: «А які були мешканці міста, з якого ти прибув?»

«Себелюбні й недобрі. Тому я з легким серцем звідам виїхав».

«Такі самі й тутешні люди», - відповів старець.

Невдовзі до нього з’явився інший юнак і поставив те саме питання.

«Я тільки-но прибув сюди. Які то мешканці цього міста?»

Старець знову поставив те саме питання: «А які люди у місті, з якого ти приїхав?»

«Добрі, шляхетні, гостинні і привітні. Маю серед них багато друзів – було непросто їх зоставити.»

«У цьому місті люди такі самі», - відказав йому старець.

Купець, що саме поїв своїх верблюдів, чув ці розмови і коли другий хлопець віддалився, докорив старому: «Як ти можеш давати дві протилежні відповіді на те саме питання, що його поставили тобі двоє людей?»

«Сину мій, - відповів старець, - кожен носить свій світ у своєму серці. Той, хто не знайшов нічого доброго у минулому, не знайде його і тут. Натомість той, хто мав друзів в іншому місті, у цьому також знайде вірних і добрих приятелів. Люди-бо такі, якими ми їх бачимо».

Сумна історія

Якось король, щоб покарати свого сина, відправив його у вигнання до далекого краю. Принц терпів голод і холод, він уже втратив надію дочекатися королівського помилування.

Спливли роки.

Настав день, коли король вислав до сина свого посланця з наказом виконати все, чого зажадає принц.

Посланець повідомив про це принца. Принц глянув на нього здивовано і сказав лише: «Дай мені шматок хліба і теплий плащ».

Він зовсім забув про те, що був колись принцом, що міг би повернутися до палацу свого батька і жити по-королівськи.

Чом не історія багатьох наших сучасників які забули, що є синами Божими?

Псалом 16 (15) містить чудову молитву:

«Бережи мене, о Боже, бо я до Тебе прибігаю.

Я кажу Господеві: «Ти - мій Господь, добро моє; нема нічого понад Тебе».

До святих, що на землі: до шляхетних – уся любов моя до них.

Помножують собі страждання ті, що йдуть зі іншими богами.

Я не проллю їхніх ливних жертв з крови, не спом’яну імен їх моїми устами.

Господь – частка моєї спадщини й моєї чаші: Ти держиш мою долю».

Кущ тернини

Він виріс на гірському схилі й упивався повітрям і сонцем. Ще коли був м’якеньким зеленим паростком, його незугарні криві гіллячки всіяли гострі колючки. Птахи і вівці зненавиділи його, бо при випадковому дотику неодмінно позбувалися пучка пір’я чи вовни. Навіть кози, невблаганні створіння, що могли, здавалося, скубти навіть каміння, - ті його уникали.

Інші кущі і кущики пишалися квітками, а декотрі ще й плодами. Бідолашний терен міг родити хіба шпичаки.

Вечоровий вітер приносив йому погорду і насміхи інших рослин.

Але коли Бог захотів говорити з Мойсеєм, то вибрав скромний кущ тернини на схилі гори.

Тернина тоді стала троном Бога. Вона ясніла дужче за сонце – пломінким блиском вогню, неначе б кожна з його шпичок перемінилася на коштовний камінь, що виграє тисячами леліток найчистішого світла.

Учні чекали перед входом на виставку найбільших винаходів світу. Вчителька намагалася приготувати дітей до того, що невдовзі мали побачити.

«Хто може назвати якесь значне відкриття, якого ще 20 років тому не було?» - спитала вона. «Це я, пані», - сказав хлопець, вказуючи пальцем на себе.

О Господи, переконай мене,
Що потребую Тебе так само,
Як Ти мене.
Якби я не мав Тебе –
Кого б просив?
Якби Ти не мав мене –
Хто б просив?

Блискавиця

Під час недільної Служби Божої несподівано налетіла буря. Блискавка вдарила у дзвіницю. Стіни церкви, у якій зібралося повно люду, задрижали.

Священик, не на жарт переляканий, звернувся до вірних: «На хвильку зробімо перерву у літургії і помолімося …»

Буденність усе покриває пилом, шкаралущею, вона може притьмарити навіть найгарніше і найвеличніше. Як наслідок – все навколо діється «ніби».

Ріка і пустеля

Ріка, біжучи до моря, по дорозі наткнулася на пустелю і – зупинилася. Перед нею-бо були лише скелі, всіяні гострими шпичками і глибокими печерами, та піщані дюни, що зливалися з видноколом. «Така моя доля. Я не зможу здолати пустелю. Пісок поглине мої води і я загину. Не допливу до моря. Усе даремно», - бідкалася ріка.

Поволі її води стали мутніти, а відтак почала перетворюватися на багно і життя у ній завмирало.

Та ось до жалів річки прислухався вітер і вирішив урятувати її.

«Дозволь нехай сонце тебе зігріє, а тоді станеш парою і піднімешся до неба. Про решту я вже подбаю сам», - сказав він.

Ріка злякалася ще більше.

«Я створена для того, щоб плинути поміж двома берегами, спокійно і неспішно. Не моє призначення – мандрувати у повітрі».

Вітер відповів: «Не бійся. Коли перемінишся у пару і піднесешся до неба, станеш хмарою. Я проведу тебе над пустелею, а тоді ти впадеш на землю і знову попливеш рікою, а там добіжиш і до моря».

Та ріка надто боялася і пустеля її поглинула.

Багато людей забули, що існує лише один спосіб побороти несподівані пустелі почуттів та підступну посуху, які зупиняють плин буття.

Це життя духовне. Треба дати себе перемінити Сонцю, яким є Бог, і дозволити, щоб Вітер Духа переніс нас. Це ризик, на який небагато зважується. Сказав-бо Ісус: «Вітер віє там, де хоче: і чуєш його шум, та не знаєш, звідки приходить і куди летить».

Рахунок

Одного вечора, коли мати готувала вечерю, одинадцятилітній син прийшов до кухні з карткою в руці.

З офіційним виглядом дитина подала картку мамі. Мати витерла об запуску руки і прочитала:

«Очищення стежки від бур’янів – 1 гривня;
прибирання кімнати – 2 гривні;
купування молока – 50 копійок;
догляд за сестричкою (3 вечори) – 3 гривні;
отримання відмінних оцінок (із двох предметів) – 5 гривень;
викидання сміття щовечора – 2 гривні;
разом – 13 гривень 50 копійок».
Мати зворушливо подивилась синові у вічі. Її пам'ять перебирала спомини. Мати взяла ручку і на зворотньому боці картки написала:

«За те, що носила тебе під серцем 9 місяців – 0 гривень;
за ночі, проведені коло твого ліжка, коли ти хворів – 0 гривень;
за хвилини, коли потішала тебе у смутку – 0 гривень;
за те, що витирала твої сльози, коли ти плакав – 0 гривень;
за те, що всього тебе навчала день за днем – 0 гривень;
за всі сніданки, обіди, вечері, полуденки і канапки до школи – 0 гривень;
за все, що даю тобі щоднини – 0 гривень;
разом – 0 гривень».

Мати скінчила писати й посміхаючись віддала картку синові. Той прочитав написане і на його очах виступили дві великі сльозини.

Хлопець обернув картку і написав на своєму рахунку: «Оплачено». Потому кинувся мамі на шию і розцілував.

Коли в особистих чи родинних взаєминах доходить до рахунків, усе закінчується. Любов – або безкорислива, або її немає.

«Якось одного спекотного дня я приготувала ріжки з морозивом і сказала своїм чотирьом дітям, що можуть купити їх за один цілунок. Діти одразу вишикувалися у чергу, щоб «придбати» морозиво. Троє менших швиденько цмокнули мене у щоку, вхопили по ріжку і вибігли надвір. Коли надійшла черга найстаршого сина, то він поцілував мене двічі.

«Решту залиш собі», - сказав він, посміхаючись».

Приклад

Якось пустельник спостерігав у лісі за яструбом Птах ніс до свого гнізда шмат м’яса. Він розділив його на багато маленьких кусників і став годувати ними, крім своїх пташенят, ще й поранене вороненя.

Пустельник спершу вельми здивувався, що яструб виявляє турботу про мале вороненятко, а далі подумав: «Бог подав мені знак. Прицінь навіть поранене вороненя Він не залишив напризволяще, а навчив хижого птаха піклуватися про нещасне створіння, що належить до іншого виду, бо про нього нікому подбати у цілому світі. Це мабуть, значить, що Бог дає кожному створінню те, чого воно потребує. А ми так клопочемося про себе! Що ж, мушу перестати турбуватися! Бог показав мені, що треба робити. Не журитимусь більше про те щоб добути поживу! Бог не залишає жодного зі своїх дітей, не залишить і мене!»

Як сказав – так і зробив: сів у лісі під деревом і лише молився. Залишався там три дні і три ночі, без ріски в роті. Врешті пустельник так знесилів, що не годен був і руки догори піднести.

Від знемоги заснув. Уві сні йому явився янгол.

Янгол зиркнув на нього невдоволено і сказав: «Тобі і справді було дано знак, але для того, щоб ти брав приклад із яструба!»

І тоді Ісус спитав: «Хто з оцих, на твою думку, був ближнім тому, що потрапив розбійникам у руки?»

Він відповів: «Той, хто вчинив над ним милосердя.

Тоді Ісус сказав до нього: «Іди і ти роби так само» (Лк. 10, 36-37).

Дуже легко-бо опиняємося посеред тих, які мають щось отримати. Ісус каже, що ми повинні давати.

Малюнок

Хлопчик щось малював.
Вчитель сказав: «Цікавий малюнок. Кого ти зобразив на ньому?»
«Це - Бог».

«Але ж ніхто не знає, який є Бог».

«Коли я закінчу малюнок, то знатимуть усі».

Невдовзі по народженні братика, маленька Сахі попросила батьків залишити її саму із немовлям. Дорослі занепокоїлися, бо знали, що чотирилітні діти частенько заздрять молодшим, а тому боялися, щоб Сахі бува не вдарила чи не штовхнула маля. Батьки сказали дівчинці: «Ні».

Проте Сахі не виявляла жодних ревнощів. Вона ставилась до братика напрочуд сердечно, а її прохання залишитись із ним наодинці ставали щораз наполегливіші. Врешті батьки погодилися.

Втішена, Сахі пішла до кімнати, де лежав братик, і зачинила за собою двері, залишивши, однак, маленьку щілину. Отож зацікавлені батьки могли бачити й чути, що там діється. Вони спостерігали, як маленька Сахі спокійно підійшла притулившись до нього щокою і вимовила: «Дитинко, розкажи мені про Бога. Бо я вже стала Його забувати».
(Дан Мілман)

Діти знають, який є Бог, але приходять у світ, який чинить усе, аби чимскоріш про Нього забували.

Морські зірки

На морі лютували страшна буря. Сильні пориви холодного вітру, здавалося, прошивали хвилями, що падали на пляж, немов удари ковальського молота. І кожна хвиля на десятки метрів викидала раків, молюсків та інших морських мешканців. Здавалося, немовби морське дно проорювали гігантські сталеві лемеші.

Та ось буря стихла – так само раптово, як почалося. Море заспокоїлося і повернулося до звичайного стану. Одного пляж тепер суціль укривало болото, у якому звивалися тисячі морських зірок, викинених із води. І було їх стільки, що берег здавався рожевим.

Це явище привернуло увагу багатьох людей з цілого узбережжя. Приїхали навіть знімальні групи, аби сфільмувати незвичну картину.

Морські зірки вже майже не рухались. Вони вмирали. Серед гурми люду, тримаючись за батькову руку, стояв один хлопчина. Сумними очима він вдивлявся у маленьких зірочок. Усі на них дивилися, але нічого не робили.

Раптом дитина відпустила руку батька, зняла черевики і шкарпетки і кинувся на берег. Хлопчина нахилився, підібрав маленькими рученятами три зірки, побіг до води, випустив їх, швидко повернувся назад і знову зробив так само.

З-за цементової балюстради з’явився якийсь чоловік і вигукнув: «Що ти робиш, дитино?»

«Повертаю до води морських зірочок. Бо на березі вони всі загинуть», - відповів хлопчик.

«Але тут тисячі морських зірочок! Ти не зможеш порятувати їх усіх! Їх надто багато! – правив своєї чоловік. – І така сама картина на тисячах інших пляжів уздовж узбережжя! Ти не зможеш нічого змінити!»

Хлопчина нахилився, щоб підняти ще одну зірку, і, вкидаючи її до води, вимовив: «А проте я змінив, для оцієї зірочки!»

Чоловік якусь хвилю мовчав, а потому нахилився, роззувся, зняв шкарпетки і рушив на берег. Він узявся збирати зірочок і відносити їх до моря. Далі до них приєдналися ще дві дівчини. Тепер уже четверо людей рятувало морських зірочок. За кілька хвилин їх стало п’ятдесят, потому сто, двісті, тисяча осіб допомагали морським зіркам.

Щоб перемінити світ, досить аби хтось один, навіть малий, здобувся на відвагу почати.

Червона парасолька

Він був працьовитий і серйозний, вона – вродлива і розсудлива. Вони закохалися ще перед тим, як він мав іти до війська. Хлопець хотів щось подарувати дівчині. Щось, що нагадувало б про його любов. Проте мусив ощаджувати гроші, бо й так багато коштів забирало навчання. Він ходив по рамницям, довго вагався, та врешті вибрав. Купив велику парасолю гарного червоного кольору.

Під цією парасолею закохані попрощалися, присягнувши одне одному вічну любов, і вирішили одружитися.

У новому домі парасоля знайшла собі місце у сховку.

Минали роки. Народилися діти. З’явилися клопоти, турботи, втома. Звідкись прийшла нудьга. Між чоловіком і жінкою надовго запанувала мовчанка.

Якось увечері вони сиділи на канапі перед телевізором і позіхали. Раптом жінка підвелася, побігла до комірки і за хвильку повернулася з червоною парасолею. Не довго думаючи відкрила її – з парасольки посипався порох. Далі, тримаючи відриту парасолю, жінка знову сіла на канапу. За якийсь час чоловік пригорнувся до дружини і ніжно її обняв.

До них повернулися всі мрії, що були присипані пилом буденщини.

Хлопець і дівчина, що довго зустрічалися, врешті побралися. У них було четверо дітей.

Діти виросли і теж заклали родини.

Увечері, по шлюбі останньої доньки, вони зосталися вдома самі. Вони знову були парою.

Чоловік із дружиною сіли одне навпроти одного.

Він довго вдивлявся у неї. Потім вимовив: «Хто ж ти?»

Не забувайте про червону парасолю!

Людина у криниці

Один чоловік упав у криницю і не міг звідтам вибратись.

Хтось, хто мав добре серце, проходив там і сказав: «Мені дуже прикро, що з тобою таке трапилося. Від душі співчуваю». Політик, заклопотаний суспільними справами, минаючи криницю, прорік: «Це логічно, бо рано чи пізно хтось таки мусив туди впасти».

Побожний чоловік сказав «Лише недобрим людям трапляється впасти у криницю».

Учений замислився над тим, я який спосіб чоловік опинився у криниці.

Політик-опозиціонер вирішив виступити з оскарженням супроти уряду.

Журналіст постановив наступного тижня написати полемічну статтю для газети.

Чоловік практичний спитав, чи треба платити податки за криниці.

Сумна особа ствердила: «Моя криниця ще гірша!»

Гуморист засміявся: «Напийся кави. Це підніме тобі настрій!»

Оптиміст повідомив: «З тобою могло статися ще гірше».

Песиміст докинув: «Скоро зсунешся на саме дно».

Ісус, побачив чоловіка в криниці, подав йому руку і витягнув звідтам.

Чого світ потребує найбільше?
Трішки більше привітності, трішки менше користолюбства.
Трішки більше дарувати, трішки менше вимагати.
Трішки більше дарувати, трішки менше гримас.
Трішки більше «ми», трішки менше «я».
Трішки більше сміху, трішки менше плачу.
Трішки більше квітів на дорозі життя, трішки менше на гробах.

Що нас відділяє від смерті

Один мудрець сів на корабель, аби переплисти море. На середині шляху раптом налетіла страшна буря. Височезні хвилі кидали корабель з одного боку в другий, наче галузку. Усіх опанував страх: хтось молився, хтось поривався кричати, а ще хтось кинув у море весь свій пожиток. Лише мудрець був незворушний.

Нарешті буря стихла. Поволі на обличчя подорожніх повернувся рум’янець. Частина з них звернулася до мудреця з питанням: «Невже тобі ніколи не буває страшно? Хіба ти не розумів, що між нами і смертю пролягала лише дерев’яна дощечка?»

«Звичайно, розумів. Однак впродовж життя я не раз пересвідчувався, що межа буває й тонша».

Що віддаляє нас від смерті? Чи справді така тонка межа між смертю і життям?

В останніх роках отцю Боска було важко ходити Ті, котрі бачили, як він прошкує через подвір’я, частенько питали його: «Куди Ви ідете, отче Боско?»

Відповідь була та сама: «До неба».

Усі ми могли б так казати на кожному кроці нашого життя: «Іду до Тебе, Господи!»

Восьмий день

Наступного дня Господь знову споглядав на те, що створив. Треба було дещо поправити.

На березі ріки лежали чудові камінці: сірі, зелені, плямисті. А під землею каміння було стиснене і пригнічене. Бог порухав те підземне каміняччя – й у земній товщі з’явилися діяманти і смарагди. Мільйони дорогоцінних скарбів, схованих у глибинах.

Господь глянув на квіти – одні гарніші за інші. «А проте чогось їм таки бракує», - подумав Творець і торкнувся їх легким подихом. У квітів з’явився запах.

На долоню Господа сіла сумна сіренька пташина. Бог щось їй промугикав і соловейко заходив виводити трелі.

Потому Бог щось прошепотів небу і воно зарум’яніло з радости. Так постав захід сонця.

Що прошепотів Господь людині, аби вона стала людиною? Тоді, того далекого ранку, Він пошепки вимовив короткі слова: «Люблю тебе».

Давні манускрипти містять історію дівчини, яка належала до групи жінок, що супроводжувала Ісуса на Голготу.

Дівчина була несміливої вдачі, мовчазна, скромна.

Коли вона почула вістку про Воскресіння, не потребувала жодних доказів, жодних підтверджень. Повірили відразу. Вістка сповнила її відвагою, якої ніколи досі не мала. Дівчина стала ходити по світу і проповідувати слова Ісуса.

Вона вже не боялася. Ширила Добру Новину у містах і селах.

Одного разу до неї підійшов чоловік, якого глибоко зворушило її свідчення віри. Він спитав: «Скажи мені, у чому криється таємниця твоєї відваги?»

«У покорі. Так навчив мене Учитель».

Чоловік замовк на хвильку, а потім знову спитав: «До чого тут покора?»

«До того, що тепер можу сказати перша: «Люблю тебе».

Старі скрипки

На торгах розпорядник підняв догори скрипки. Були вони подряпані, понищені, а струни порозтягувалися й обчисли. Торговиць вважав, не варто марнувати час на старі скрипки, а проте показав їх усім, посміхаючись.

«Скільки за них дасте? Почнемо від … ста тисяч лір».

«Сто п’ять!» - обізвався якийсь голос. Потім сто десять.

«Сто п'ятнадцять!» - вигукнув інший. Потім сто двадцять.

«Сто двадцять тисяч – раз, сто двадцять тисяч – два, сто двадцять тисяч …»

Тут якийсь чоловік сивоголовий чоловік із кінця зали піднявся зі свого місця і підійшов ближче. Чоловік узяв до рук смичок. Хустинкою витер стареньку скрипку, наладнав розтягнені струни, енергійно торкнув їх – і залунала дивовижна чиста мелодія, потрібна на ангельські співи.

Коли він перестав грати, торговець спокійним низьким тоном спитав: «Скільки хто пропонує за стару скрипку? – І підняв її разом зі смичком. – Мільйон! А хто два мільйони? Два мільйони! А хто дає три? Три мільйони – раз, три мільйони – два, три мільйони – три! Продано!» - проказав торговець.

Люди стали аплодувати. Хтось спитав: «Що так змінило вартість скрипки?»

І пролунав відповідь: «Дотик майстра».

Усі ми – наче старі інструменти, запилюжені, понищені. Але можемо зіграти божественну мелодію. Досить лишень одного дотику Майстра.

За прикладом Марії

Однієї ночі мені приснився дивовижний сон. Я бачив довгу дорогу, що піднімалася догори, до неба, і губилася десь серед хмар.

Люди ішли по ній босоніж. Гвіздки впивалися в тіло — багато хто мав закривавлені стопи.

Проте ніхто не сходив зі шляху, всі бажали дійти до неба. Кожен крок завдавав страждань. Шлях був довгий і важкий.

Потім я побачив Ісуса, який ішов попереду. Він також був босий. Ісус ступав легко, але рішуче. І жодного разу не зранив собі ніг. Ісус ішов і йшов. Та ось Він досягнув неба. Сівши на великому золотому троні, Ісус пильно дивився униз, споглядаючи тих, що намагалися піднятися вгору. Поглядом і рухами Він підба¬дьорював їх. Одразу за Ним ішла Марія, Його Мати.

Марія крокувала швидше за Ісуса. Знаєте чому? Бо ішла по слідах, які зоставив Ісус. Вона хутко піднялася до Сина, який посадовив її праворуч себе, у зручне м'яке крісло.

Деякі скаржилися на рани, часто зупинялися, а інколи й зовсім відмовлялися йти і падали обабіч дороги, піддавшись смуткові.

Марія утішала тих, що піднімались угору, і радила їм ступати по слідах Ісуса — так, як це робила вона.

Мудрі люди так і чинили, тому швидко наближались до неба

Зранку професор кардіології завів своїх студентів до прозектури. Там вони розглядали різні людські органи.

Ось вони зупинилися перед надзвичайно великим серцем. Професор поставив студентам питання, чи знають вони, чиє це серце і від якої хвороби померла та людина.

«Я знаю, — не вагаючись відповів один хлопець. — Це серце матері».


(Історії взято з книги "Часом досить промінчика", автор Бруно Ферреро, видавництво "Свідчадо-2008")