«Які любі оселі Твої, Господи Саваоте! Затужена та омліває душа моя за подвір'ями Господа, моє серце та тіло моє линуть до Бога Живого!» (Книга Псалмів 83:2-3)

Від серця до серця

Зерно любови

Два брати вели спільне господарство. Один був одружений і мав багато дітей. Другий жив одинаком. Та плоди своєї праці й прибутки вони завши ділили порівну.

Одного дня самотньому братові спало на думку таке: «Це не справедливо, що ми з братом ділимо врожай і прибутки порівну. Я ж бо живу самотою, і потреби мої вельми скромні». Відтак він щоночі витягував з власної комори мішок зерна, прокрадався до братової стодоли й залишав його там.

Тим часом і одружений брат міркував собі: «Це несправедливо, що ми з братом ділимо врожай і прибутки порівну. Врешті-решт, я людина сімейна, маю дружину, яка піклується про мене, маю дітей, котрі піклуватимуться про мене в майбутньому. А мій брат не має нікого, хто дбав би про його майбутнє, про його старість».

Тому щоночі він також брав мішок зерна крадькома підкидав до братової комори.

Обидва разом сушили собі голову, чому їхнього збіжжя ніколи не маліє, і, нарешті, однієї ночі зустрілися в темряві. Тоді й збагнули, що власне, діється. Скинули мішки з плечей і міцно, по-братськи обнялися.

Молитва за сина

Дай мені сина, Господи,

який буде достатньо сильним, аби пізнати свою слабкість, достатньо хоробрим, аби змагатися з власним страхом …

Дай мені сина,

Чиї прагнення будуть високими… Благаю, веди його не второваними і безпечними стежками, а дорогами труднощів і раптових викликів. Нехай відчує тиск невигаданого життя, його болючі остроги.

Хай навчиться твердо стояти на ногах, коли шаленіє буря. Навчиться співчувати нещасним, які не змогли встояти.

Дай мені сина,

Чиє серце буде чистим, а цілі – високими. Сина, що вмітиме опанувати себе – перш ніж спробує підпорядкувати собі інших. Сина, котрий сягатиме духом у прийдешність, не забуваючи про минуле.

А коли вже він стане таким, як я, ось, благаю, обдаруй щедрою рукою ще й почуттям гумору, щоб завше вмів зберігати власну гідність, але не думав про себе занадто високо …

Тоді я, його батько, насмілюся прошепотіти: «Я не жив надаремно».

Уставай!

Батько стукає у двері синової кімнати:

- Теді, вставай!

Теді відповідає:

- Татусю, не хочеться мені вставати.

Батько – голосно:

- Вставай мерщій! Нині субота, тож мусиш іти на тренування.

Теді – ще голосніше:

- Не хочу ніяких тренувань!

- Чому? – питає батько.

- Є три вагомі причини. Перша тренування страшенно нудні. Друга діти мені докучають. Третя: ненавиджу тренування, а надто суботні.

Батько спирається плечем на одвірок і мовить:

- Ну, то я назву тобі три вагомі причини, з яких ти мусиш іти. Перша: це твій обов’язок щодо команди. Друга: тобі вже, нівроку, сорок п’ять минає. І третя: ти ж бо сам тренер!

Про що питають найчастіше?

Кореспондент одного часопису запитав якось американського письменницю Ен Лендерс:

- Яке питання ставлять вам найчастіше?

Панна Лендерс відповіла:

- Дуже просто: «Що зі мною не так? Чому я такий сомотній (самотня)?»

Тоді газетяр, що брав інтерв’ю спитав, як зарадити цій проблемі? Відповідь була такою ж простою:

- Треба втрутитися у життя. Зробити щось добре для іншого.

Довкола нас безліч людей, що потребують нашої допомоги. Вони є скрізь, де тільки не глянь. Зазвичай, людина знаходить те, що шукає. А що навколо себе бачиш ти?

Скрипка Паганіні

Геніальний скрипаль Ніколо Паганіні заповів свій чудовий інструмент рідному містові – Генуї. Проте з умовою, що по смерті музиканта ніхто не ньому не гратиме. І то була вкрай нещаслива умова. Бо деревина, яку безперервно використовують, псується повільніше; якщо ж навпаки, то нищиться вона значно швидше.

Прекрасна, з чарівним звучанням скрипка, замовкла в оздобленому футлярі, була поточена жуком-короїдом і тепер має цінність лише як пам’ятка минулого.

Ця оповідь про знищений інструмент нагадує нам, що всі дари, всі таланти людські – знаряддя, які треба використовувати, а не скарби, які громадяться без мети і вжитку. Так і з життям людським: якщо не жити заради любови, заради служіння іншим – воно втрачає будь-який сенс.

Якщо …

Коли ти бережеш залізний спокій

всупір загальні паніці й клятьбі,

коли наперекір хулі жорстокій

між невірів ти віриш сам собі.

Коли ти вмієш ждати без утоми,

обмовлений, не піддаєшся злому

і власним не хизуєшся добром.

Коли тебе не порабують мрії,

в кормигу дум твій дух себе не дасть,

коли ти знаєш, що за лицедії –

облуда щастя й машкара нещасть.

Коли ти годен правди пильнувати,

з якої вже зискують махлярі,

розбитий витвір знову доробляти.

хоча начиння геть уже старі.

Коли ти можеш всі свої надбання

поставити на кін, аби за мить

проциндрити без жалю й дорікання –

адже тебе поразка не страшить.

Коли зотлілі нерви, думи, тіло

ти ладен знову кидати у бій,

коли триматись вже немає сили

і тільки воля владно каже: свій!

Коли в юрбі шляхетності не губиш,

a, бувши з королями – простити,

коли ні ворог, ні друг, котрого любиш,

нічим тобі не можуть дорікти.

Коли ти знаєш ціну щохвилини.

коли від неї геть усе береш,

тоді я певен; ти єси людина

і землю всю своєю назовеш.

Вірш написано 1910 року

для дванадцятирічного сина Кіплінга – Джона.

Лице в лице, від серця до серця

Декілька років тому, під час недільних зустрічей сімейних пар, одне подружжя звернулося до інших з проханням: помолитися за їхній шлюб, який переживав тоді серйозну кризу. Перед молитвою ведучий запропонував тій парі знайти відлюдну місцинку, де - поки – вони мали би змогу віч-на-віч, лагідно й щиро, сказати, що в поведінці одне одного завдає іншому найсильнішого болю, найбільшої прикрости.

І ось, коли ведучий саме оголошував перерву, зненацька втрутилася його дружина:

- Вірте мені, це зовсім не умоглядна порада. Багато років тому наш власний шлюб зазнав такого ж випробування. І тоді ми вчинили так, як радимо вам тепер. Це, правда, коштувало нам чимало сліз і нервів. Але, вірте мені, цей засіб дієвий!

Зіприся на менея

Кожна Олімпіада дає нам приклад великої мужности й відваги, що є проявом незламного олімпійського духу. Пригадується мені Олімпіада 1992 року в Барселоні, а саме один випадок, про який хочу розповісти.

Тривав забіг чоловіків на дистанцію 400 метрів, коли раптом Дерик Редмонд з Великої Британії упав на бігову доріжку, тримаючись за сухожилля правого коліна. Редмонд аж скорчився від болю, тоді як інші бігуни мчали повз нього.

Атлет, утім, розумів, що має звестися на ноги і за всяку ціну дістатися до фінішу. Заледве підвівся і став незграбно стрибати, волочачи зболену ногу, зціпивши зуби від муки.

Нараз глядачі уздріли літнього чоловіка, який подолав щитки загороди, ступив на бігову доріжку й побіг за Редмондом. Наздогнавши Дерика, він спробував обняти його, але той не дався. Попри те, чоловік і далі біг за спортсменом, допоки сильний , нестерпний біль таки зборов бігуна, і він упав в розкриті обійми незнайомця. Той допоміг йому випростатися. А незнайомцем виявися… Редмонда, Джим. Так вони й рушили пліч-о-пліч у громі оплесків, що супроводжували їх аж до фінішної лінії.

Джим Редмонд помагав синові у його спортивній кар’єрі й не зміг покинути його в скрутний момент. За п’ять хвилин після старту Дерик Редмонд, підтримуваний батьком, переступив заповітну межу – на чотири хвилини й шістнадцять секунд пізніше від переможця.

Репортери негайно з’юрмилися навколо Джима Редмонда – по тому, як медична служба забрала його сина зі спортивної арени. Редмонд – батько повів ласим до сенсації журналістам: - Я більше пишаюся вчинком свого сина, ніж якби він виграв ці змагання.

Редмонд, батько і син показали нам приклад олімпійського духу, про який ще 1896 року говорив зачинатель відродження Олімпійських Ігор барон де Кубертен: «Найважливіше в Олімпійських Іграх – не виграти, а взяти участь; так само і в житті – не перемога є метою, а власне боротьба».

Таємниця щасливого шлюбу

Журналісти, беручи інтерв’ю в подружжя, котре святкувало п’ятдесяту річницю свого одруження, не оминув увагою запитання про таємницю такого тривалого і щасливого шлюбу. Чоловік зізнався, що таємницю йому відкрив тесть.

За кілька днів перед весіллям наречений спитав майбутнього тестя, як зробити дружину щасливою. Відповідь отримав у день одруження, у вигляді невеличкого пакетика. - Тут усе, що потрібно знати, - мовив тесть, - аби зробити свій шлюб міцним і щасливим. Розкривши пакетика, молодий угледів золотий кишеньковий годинник. На корпусі чітко вигравіювано слова: «Скажи Сарі щось приємне». І на цей годинник Саин чоловік поглядатиме багато разів впродовж дня!

Здавалося би, проста річ, але, з власного досвіду, ви, напевно, знаєте, що в сімейному житті похвали й компліменти нечасто трапляються. А варто було б їх використовувати і з легкістю говорити своєму подружньому партнерові щось приємне. Зазвичай ми сприймаємо родину як щось очевидне, буденне … І через те не приділяємо належної уваги дрібницям. Тоді як саме вони, дрібниці, зумовлюють міцні й тривалі родинні зв’язки.

Щоденний комплімент – це справжня дрібниця. Нехай же така заохота, спрямована до ближнього, проходить тобі на розум часто і з легкістю.

Святий Августин дає нам добру пораду: «Бажаєш осягнути велике? Тоді починай з малого».

Місце Бога – в осередді життя

Гранд Тіф, колишній тренер з футболу в Бейлорському університеті, у свої книжці «Вірую» оповідає знаменну історію. Історію хлопця, який свого часу був найвидатнішим у світі стрибуном з жердиною. Його ім’я – Браян Штеринберг.

1963 року Браян був студентом Вашингтонського університету, навчався на другому курсі. Він уславився не лише як найкращий стрибун із жердиною, а й як чемпіон Америки зі стрибків на батуті. Тіф, однак, зазначає: «Попри все, у спортивному середовищі подейкували, мовби Штернберг є найегоцентричнішим атлетом з усіх, кого бачив світ».

І далі описує, яке враження справляв Браян того дня, коли побив світовий рекорд. «Що найбільше впадало у вічі, - згадує автор, - так це його сомовладння, впевненість у собі й те, щ о він зовсім не посміхався».

Наступного дня Тіф побачив у газеті заголовок, який приголомшив його: «Браян Штернберг зазнав серйозної травми голови». А було так: Браян тренувався у спортзалі. Виконавши потрійне сальто, він фатально упав головою на край батута. Пошкодив собі шийні хребці й залишився паралізованим на все життя. Єдине, що міг, - це водити очима й ворушити губами. За одну мить він став безпорадним калікою, до того ж, людиною запеклою і озлобленою.

Минуло п’ять років, і Тіф знову побачив Штернберга – цього разу на з’їзді спортсменів та тренерів у Колорадо.

Тоді в залі якоїсь миті несподівано погасло світло. На екрані з’явився Браян Штернберг, що саме розбігався і виконував свій знаменитий рекордний стрибок. Залою прокотилося гомін здивування і захоплення.

Екран погас, рефлектор освітив одиноке крісло на порожній сцені. З пітьми виринув кремезний футболіст, котрий ніс на руках якусь подобу великої ганчір’яної ляльки, з руками й ногами, що безсило звисали додолу. Тією лялькою виявився … Браян Штернберг, чий зріст ледь не дотягував до одного метра дев’яносто сантиметрів. Тепер він важив менше, ніж сорок кілограмів.

Футболіст обережно посадив Штернберга у крісло й підпер йому спину подушками. - Друзі, - заговорив Браян хрипким голосом, - знайте, я ревно молюся, аби нікого з вас не спіткало те, що сталося зі мною. Я молюся, аби ніхто з вас ніколи не зазнав такого приниження, такого сорому, як я – я. котрий не в силі задовольнити найпростішої людської потреби. Молюся, аби ніхто не зазнав того болю, який щодня терплю я. А ще, дорогі друзі, прагну, аби ви усвідомлювали доконечну потребу поставити Бога у самісіньке осереддя вашого життя.

Слова Браяна Штернберга прозвучали як грім серед ясного неба. Ніхто з присутніх тоді у залі ніколи в житті їх не забув – не зможе забути.

Остаточне викінчення

Фідій, поза сумнівом, був найвидатнішим скульптором Стародавньої Греції. Легенда оповідає, з якою точністю старанністю викінчував він пречудову статую Діяни, що мала прикрасити атенський Акрополь. Невтомно вирізьблював своїм різцем кожне пасемце волосся по потилиці богині, не оминаючи жодної дрибніці.

Один добродій, спостерігаючи за його зусиллями, спробував нагадати йому, що скульптура стоятиме на висоті тридцяти метрів, та ще й обернена спиною до потужної мармурової стіни.

- Пощо марнуєш час і сили не вивершення того, що ніколи в око не впаде? – спитав він. – Хто відатиме, що ззаду скульптуру викінчено аж так ретельно?

- Я! – з гідністю відказав Фідій!

Про дуба-велета

Неподалік університету стояв собі могутній дуб, відомий на всю околицю. Під його крислатим віттям роками збиралися студенти – погомоніти, поспівати … Ніхто вже й уявляти не міг університетської території без цього велетенського дерева, розлоге гілля якого чудувало й захоплювало всіх, хто зупиняв на нім погляд. Видавалося невіддільним елементом довколишнього краєвиду, але …

Котрогось дня той велет, із жахливим тріском поваливсь на землю. І тепер на розламаному стовбурі можна було простежити те, чого роками ніхто не зауважував і завважити не міг: процес внутрішнього нищення тривало дуже помалу, «стиха», це аж ніяк не означало, що дерево не вмирає. Могутній дуб, який, здавалося, житиме вічно трухлявів зсередини. А люди незмінно бачили тільки зовнішню його оболонку.

Те, що сталося з дубом, може трапитися і з людиною. Нехай у переносному сенсі … Непомітний моральний занепад може тривати дуже поволі, даючи початок, одначе, смертельний внутрішній хворобі.

Друге пришестя – іспит готовности

Один пастор оповідає про те, як отримав поштою анкету з місцевої енергетичної компанії. Її питання стосувалися загальновідомої проблеми 2000 року (йдеться про побоювання, що з початком нового тисячоліття міг статися збій у роботі комп’ютерних систем – ред.), а, радше, масових страхів, з нею пов’язаних.

Останнє з питань анкети: «Чи матимеш труднощі у здійснені найважливіших завдань, що стоять перед тобою?» - змусило пастора замислитись. Замислитись над основними завданнями парохіяльної громади. Міркував так: церква є спільнотою, що має наріжним каменем любов до ближнього і молитву, отже головні парохіальні обов’язки можна виконувати безперешкодно – властиво, за будь-яких умов. І записав: «Будемо здійснювати Святі Таїнства, виявляти доброчинність, вивчати Святе Письмо і проповідувати його навіть якщо комп’ютери - всі як один – вийдуть з ладу»

Поміркувавши, додав ще таке: «Певно, будемо вже неспроможні випускати всю друковану продукцію, щ о пов’язана з єпархіальними справами та з інститутом сім’ї. Може, змушені будемо припинити складання розлогих програм релігійного навчання, що дасть нам змогу належно відпочити святого недільного дня. Тож і в цьому, попри всі негаразди, - милість Господня».

Анкета з її питаннями спонукала пастора замислитись і над готовністю парохіяльної громади до «судного дня»: а що як розповсюдити подібну анкету серед парохіян, щоби пересвідчитись, чи готові вони до «другого пришестя»? І почав формулювати питання:

- Як давно ти останній раз нагодував голодного, напоїв спраглого?

- Чи гостинно ваша громада зустрічає подорожніх з інших країв?

- Що робиш для того, аби нагі були одягнені, а безхатченки мали притулок?

- Як часто провідуєш нужденних і ув’язнених ?

- Чи складаєш шану Богові в дусі та істині?

- Чи підтримуєте одне одного словами розради і заохоти?

- Чи прощаєш недругам вашим, даруєте мир і спокій, утішаєте згорьованих і знедолених?

- Що робите задля зменшення насильства у вашій громаді? Чи спалахує у твоєму серці гнів та лють?

- Чи жадаєш і домагаєшся справедливости, не вдаючись до помсти?

- Як давно ти проголошував Благу Вість – словом чи діями?

- Чи вістив людям про все щедру Божу любов?

- Де громадиш свої скарби – на небі чи в батьківськім сейфі?

Насамкінець пастор зазначив: «Більшість з нас відповісти на питання цієї анкети – тим паче ділом, життям своїм відповісти – було б значно важче, ніж на питання тієї, «енергетичної». Та можу закластися, що це незрівнянно важливіше… Так чи так, а з комп’ютерами ми якось дамо собі раду. Та, якщо не виконаємо вимог Божого іспиту нашої готовности, то можемо й не перебути «судного дня», без прикрих утрат. Другу анкету ми маємо сприймати дуже і дуже серйозно».

Синдром Валенди

Карл Валенда був знаменитим канатохідцем. Він зачаровував тисячі глядачів своїм витівками на линві – аж до того фатального дня 1978 року, коли його кар’єра закінчилася трагедією. На очах приголомшеної публіки. Сан-Хосе (Пуерто-Ріко), Валенда впав з карколомної висоти й загинув на місці.

Що ж сталося? Вдова артиста розповіла, що Карлі, завжди був впевненим у собі, у своїй майстерності, ніколи не відав страху, але з якогось часу став надміру перейматися своєю безпекою. Не раз і не два перевіряв линву на міцність, перевіряв, як закріплено гвинти, чого ніколи не робив раніше і таке інше.

То вже був інший Валенда. Тепер, замість того, аби зосередитись на своєму мистецтві, мистецтві канатохідця, він концентрував свідомість на тім, аби НЕ ВПАСТИ. Відтоді було вже тільки питання часу, коли саме трапиться лихо. Воно лихо, стало неминучим – так, принаймні, гадала вдова.

Цей різновид страху нині відомий як синдром Валенди. Остерігайтеся страху перед поразкою. Який призводить до того, що людина занадто зосереджується на негативних аспектах. Якщо ви цього не уникнете, то домогтися задуманого позитивного результату вам не вдасться.

Життя - це ризик; це виклик, який щоразу, не ухиляючись, мусимо приймати. Будьте обережними і розважливими. Однак не давайте страхові перед поразкою спаралізувати вашу душу.

Надгробок для пересічности

Ненсі Джонс, стара панна, мешкала в одному з містечок Середнього Заходу. Була відома й шанована як найстарша його жителька. Коли ж упокоїлася, редактор місцевої газети вирішив подати короткий некролог з переліком заслуг небіжчиці. Однак, що довше він над цим міркував, то краще розумів, що хоч панна Джонс і не скоїла нічого справді поганого (вона жодної ночі не провела в буцегарні й навіть жодного разу не упилася) , та не вчинила й нічого доброго чи взагалі вартого уваги.

Заглиблений у роздуми редактор пішов до кав’ярні й зустрів там місцевого каменяра. Повідав йому про свої сумніви, що виявилися каменяреві близькими. Він-бо також хотів викарбувати надгробку щось розлогіше, ніж самі лише дати народження і смерти, але не зміг відшукати в життя покійної нічого яскравого, ба навіть примітного.

Газетяр допив каву і рушив назад, до редакції. Вирішив, що першому ж репортерові, якого зустріне, доручить написати короткий текст, однаково придатний і для газети, і для надгробка.

В редакції він зустрів тільки шефа спортивного відділу, тож саме йому доручив скласти некролог.

Подейкують, коли відвідувачі того містечка заходять на цвинтар, то бачать вирізьблені на могильному камені панни Джонс такі слова:

Тут спочивають Ненсі Джонс безгрішні кості.

Ні щастя, ні біда не учащали в гості.

До Ненсі, що дівицею вік провікувала,

Не хибила, але й зірок із небі не хапала.

Тільки материнська любов

Змучена молода мати відчула, що вже зовсім упадає на силі, аж тут задзеленчав телефон. Зняла слухавку і з радістю почула ласкавий голос:

- Привіт, люба. Як там у тебе?

- Ох, мамо, - вигукнула, заливаючись слізьми, - який жах день! Малий не хоче їсти, мийка вийшла з ладу. Перечепилася на сходах і підвернула ногу. Не мала часу походити по крамницям і купити все необхідне. Весь дім виглядає, мов після битви. А крім того, увечері мають прийти гості!

- Заспокойся, люба, все буде гаразд, - промовив лагідний глос. – Тобі краще трохи подрімати. Я буду через півгодини. Як йтиму до тебе, щось куплю і приготую вечерю. Приберу в домівці й нагодую дитину. Зателефоную до знайомого механіка, щоб прийшов після обіду полагодив мийку. Не плач. Я все владнаю. І подзвони до Джорджа – нехай раніше прийде з роботи.

- До Джорджа? – отетеріло питає молода жінка. – До якого Джорджа?

- Як до якого? До Джорджа – твого чоловіка!

- Але ж мого чоловіка звати Френк.

Хвилинна мовчанка. Нарешті голос, тепер уже непевний, запитує:

- Пробачте, ваш номер 555-17-58?

- Ні, 55-17-88, - лунає плачлива відповідь.

- Ой, це ж помилка, - заклопотано й вибачливо озивається голос у слухавці. – Даруйте мені. Я певно, хибний номер набрала.

Після хвилинної паузи «дочка» несміливо питає:

- Це означає… що ти не прийдеш?

Жертва заради брата

У XV столітті, в одному німецькому сільці, жила родина, де було вісімнадцятеро душ дітей. Два брати мріяли стати художниками, хоча добре знали, що статки їхньої родини не дозволяють батькові платити за навчання.

Щоб вирішити проблему, хлопці постановили так: кинемо жереб, і той, хто програє, подається до найближчої копальні й своєю працею забезпечуватиме братові навчання в Академії мистецтв. А коли вивчиться, дасть змогу іншому навчатися в тій -таки Академії – продаватиме свої твори або, в крайньому разі, сам піде працювати в копальню.

Відтак один брат вирушив вступити до Академії мистецтв, другий взявся до небезпечної праці в копальні. Минуло чотири літа, й перший брат, молодим художником, повернувся до рідного села. Як велить звичай, влаштували бенкет – відзначити повернення сина й брата. Й ось художник підвівся, щоб виголосити тост за здоров’я і щастя любого брата, дякуючи йому за роки тяжкої жертовної праці в копальні.

- А тепер твоя черга, Альберте, - мовив він насамкінець. – Тепер ти рушай до Академії, аби здійснити і твої мрії, а я буду не тебе працювати.

Сльози покотилися з Альбертових очей. Захитав похиленою головою і, схлипуючи, став повторювати:

- Ні… ні.. ні!

Зрештою, підвівся й рукавом витер сльози. Тоді поглянув на протилежний край столу й, простягши руки до брата, стиха повів:

- Ні, брате, мені вже запізно. Дивись, що чотири літа в копальні зробили з моїми руками! Всі пальці були потрощені, і не раз, ще й артрит викривив їх так, що не можу втримати навіть келиха з вином, не те, що провести пензлем або пером тоненької лінії на полотні. Ні, брате, мені вже запізно.

Аби скласти шану братові Альберту за його самопожертву, Альберт Дюрер виконав точний малюнок його стражденних рук – складених, немов для молитви, з викривленими пальцями, спрямованими до неба. Свій вражаючий малюнок він назвав невибагливо – «Руки». Але світові його шедевр дуже швидко припав до серця, і цю данину любови згодом було названо дещо інакше – «Руки в молитві».

Чи спонукав інших до хибних кроків?

Коли до старого, що вже лежав на смертному ложі, прийшов священик, то зауважив, наче вмирущого щось непокоїть. Мовчанка тягнулась довго, аж нарешті старий заговорив:

- Ще бувши підлітком, я утнув таку штуку, спогад про яку переслідує мене й донині. Одного разу я повернув дороговказ так, щоб стрілки його скеровували водіїв у хибному напрямку. А тепер, лежачи на смертнім одрі, безнастанно думаю про те, скількох людей я збив з пантелику отим своїм учинком і ще скількох спонукав до хибних кроків іншими своїми діями.

Віддзеркалити трохи сонця

В одному з бідняцьких кварталів Нью-Йорка стояв на вулиці обдертий хлопчина. В руці мав люстерко, яке раз по раз підносив догори й водив ним у повітрі, не зводячи очей з вікна на якомусь горішньому поверсі.

- А що ти робиш? – несподівано запитав перехожий, трусячи його за плече. – Вже замислив якусь каверзу – га, шибенику?

Хлопчина звів погляд на суворе чоловіче обличчя й відказав:

- Бачити он вікно? Там, кімната мого брата. Він лежить паралізований. Не може угледіти сонячного світла. Бачить його тільки віддзеркаленим від мого люстерка!

Чекаючи прощення

Героями старої іспанської оповідки є батько і син, що віддалилися одне від одного через дедалі гостріші колотнечі. Нарешті, син утік з батьківської оселі. Усвідомивши те, що сталося, батько, з розбитим серцем, вирушив на пошуки. Шукав і шукав місяцями – все марно. Врешті-решт, у стані чи не повної безнадії, подав до місцевої газети оголошення:

«Любий Пако!
Чекатиму тебе на майдані коло дзвіниці, в суботу опівдні. Я все тобі прощаю.
З любов’ю
Батько».

Тієї суботи, у призначений час, на майдані юрмилися вісім сотень чоловіків та парубків на ймення Пако, що чекали батьківського прощення і любови.

Батьки до дітей

Ми дали вам життя, але не можемо прожити його за вас.

Можемо вас навчати, але не можемо змусити вас опанувати науку.

Можемо давати вам поради, але не можемо вас провадити.

Можемо дати вам свободу, але не можемо відповідати за її наслідки.

Можемо привести до церкви. Але не можемо змусити вас вірувати.

Можемо навчати вас розрізняти добро і зло, але не можемо приймати рішення за вас.

Можемо, дарувати вам свою любов, але не можемо її нав’язувати.

Можемо навчити вас ділитися з ближнім, але не можемо позбавити вас егоїзму.

Можемо навчати вас шануватися, але не можемо примусити вас до чесної поведінки.

Можемо радити вам як поводитися з друзями, але не можемо вибрати їх за вас.

Можемо вас напоумлю вати, але не можемо змусити вас добре поводитись.

Можемо говорити вам про згубність пиятки але не можемо вас сказати чарці «ні».

Можемо вказувати вам шляхетні цілі, але не можемо їх за вас досягти.

Можемо нагадуваним вам про доброту, але не можемо примусити вас бути милосердними.

Можемо застерігати вас от гріха, але не можемо змусити вас крокувати дорогою праведности.

Можемо підказати вам, як маєте жити, але не можемо дати вам життя вічного.

Свіча у вікні

Різдвяний звичай ставити у вікнах запалені свічки привезли до Америки ірландські переселенці. Походження цього звичаю є вельми цікавим. За часів англійського панування каталогів переслідували в цілій Ірландії – вони не мали навіть церков. Щоб молитися й відправляти Службу Божу. Священики переховувалися в лісах і печерах, таємно відвідуючи оселі й відправляючи Літургію ночами. Кожна ірландська родина вважала за велику честь бодай раз у житті, приймати священика, який відслужив би Літургію Різдвяної ночі. Всі невтомно молилися про дарування такої ласки.

Коли наставало Різдво. Ірландці відчиняли двері й ставили у вікно запалену свічку, аби святий отець, якому випало було бути поблизу, міг у темряві дістатися до їхньої домівки. Священик нишком заходив крізь незамкнені двері, а всередині його зустрічали сльозами щастя й палкою молитвою подяки – подяки за те, що саме ця господа ставала церквою святої Різдвяної ночі.

Щоб виправдати таку практику в очах англійських вояків, ірландці казали: «Ми запалюємо свічки й тримаємо двері незамкненими, аби Марія з Йосифом, шукаючи пристановища, могли ввійти до нашої оселі, а ми привітали б їх з розкритими обіймами та щирим серцем». Англійська влада, вважала цей «забобон» нешкідливим, не намагалася йому протидіяти. З тієї пори свічки у вікнах стали незмінним, дбайливо береженим звичаєм ірландців, хоча нині багато хто забув його справжнє значення.

На початку XIX сторіччя цей звичай перекочував до Америки і поширився в цілій країні. Ще й сьогодні у Різдвяні свята у вікнах будинків і на площах світяться тепер уже електричні лампочки.

Найближчого Різдва запаліть у вашому домі свічку, поставте у вікно – на знак того, що тут на доброго гостя чекають відчиненні двері та щирі серця.

Повернення блудного сина

Один вітрогон, довго не здумавши, покинув отчий дім, ще й прихопив із собою, належну йому частину грошової спадщини. Швидко її розтринькав у товаристві випадкових друзів, у пиятиках і забавах із жінками сумнівної поведінки. Не маючи жодних засобів до існування, взявся доглядати поросят. Одного дня, пополудні, відчув нестерпний голод і втамував його їжею своїх підопічних. Тоді, пригнічений, сказав собі:

- Піду-но я звідси геть! Таж навіть батькові наймити їдять куди смачніші страви.

Повернувся до батькового маєтку, в покорі опустився навколішки й просив:

- Тату! Я заблукав, я справді помилився. Прийми мене назад, хоч би наймитом …

Розлучений батько підвів нещасного покутника й велів челядникам:

- Заріжте добре вгодоване кількамісячне теля, приготуйте всіляких наїдків. А ще принесіте для сина багате вбрання.

Тим часом батьків первісток повернувся з лану. Уздрівши молодого брата, почервонів од злости і взявся перечити:

- Дивно ти поводишся, батьку, ой дивно! Так цей нероба прогуляв належну йому частину спадку, а я працював, не покладаючи рук.

Мудрий, далекоглядний батько відказав:

- Наш вітрогон повернувся, привітаймо його сердечно! І не забудьмо прикрасити нашу оселю прапорцями. Адже пробачений береться за розум і, зрештою, виправляється.

Сила заздрости

Якось подружжя, під час відпочинку, відвідало порт, аби побачити, як рибальські човни вертаються з лову омарів. Один із човнів причалив до берега поблизу того місця, де сиділи туристи, й рибалки заходилися вивантажувати з човна відра свіжовиловлених омарів. Жінка не могла відвести погляду від того, як ті ракоподібні вовтузяться у відрі. Вона зауважила: тільки-но один із омарів пробує видряпатись на зовні, як решта стягує його назад, донизу. Їй здалося тоді, що кожен із омарів, без особливих труднощів, спромігся б утекти з посудини, якби «побратими» так затято йому не перешкоджали.

Спостерігаючи за поведінкою омарів, можемо збагнути силу заздрости, вкоріненої в людській натурі. Чи не є ми свідками того, як тільки-но хтось намагається вибратися з «відра», одразу знаходиться чимало таких, які стягують його донизу, на дно? Хіба ми не маємо радше підтримати іншу людину – «підсадити» її ?

Хто блаженний?

Якось увечері Ісус завітав на парохіяльні збори. Подав знак присутнім, аби присунули стільці ближче і всілися колом. Тоді См сів в осередку і став проповідувати:

- Блаженні, хто ставить понад усе любов родини і друзів, - ті, на кого родина завше може покластися, - їх-бо є царство небесне.

Блаженні, хто оплакує рідних та близьких, що відійшли у вічність, і бореться з немилосердною долею, - батьки-одинаки, котрі намагаються самотужки виховати своїх дітей, батьки і матері, чиї серця, чиї обійми розкриті для норовливих синів та дочок, - адже вони потішені будуть.

Блаженні, хто знаходить свою радість у щасті інших, - віддані батьки, сповненні великої жертовности вчителі – вони-бо землю успадкують.

Блаженні, хто прагне й кому вдається вийти за межі своїх власних інтересів та потреб і дбати про спільна благо, хто почуває своєю відповідальністю перед іншими – вони-бо насичені будуть.

Блаженні, хто шанобливо й уважно ставляться до колег і підлеглих, хто пам’ятає, що Бог милосердний і всепрощаючий, отож не скупі на прощення і співчуття для інших – вони-бо сподобляться Господнього милосердя.

Блаженні, хто присвятив своє життя пошукам Божої милостей справедливости, хто служить людям, даруючи радість через виявлення Божої присутности в їхньому житті, - адже вони Бога уздрять.

Блаженні миротворці, ті, хто має рідкісний дар мирити людей, коли злоба й себелюбство загрожують їхнім стосункам, а, зрештою, їхнім душам; хто ладен першим простягнути руку на знак прощення і примирення; хто несе втіху зраненим, забутим, виштовханим на узбіччя життя – вони – бо назвуться синами й дочками Божими.

Блаженні, хто зносить переслідування і знущання за правду й справедливість, батьки, наставники, люди високого духу, що повстають супроти фальшу й облуди, згубних стереотипів, цинізму й відчуження від суспільства. Які нагадують про насушні потреби дітей, про допомогу нужденним, про співчуття до заблуканих і пропащих, а також про захист визискуваних – їх – бо є царство небесне.

Радійте й веселіться, - мовив Ісус до тих, що зібралися незабутнього вечора у парохіяльній залі. – Велика-бо ВАША нагорода на небесах.

Шукати знахідку

Передріздвяна купівельна лихоманка. У товпищі перехожих на, багато прикрашеній до Різдва п’ятій авеню в Нью-Йорку- мам з чотирирічною донечкою. Дівчинка безнастанно дивиться під ноги.

- Чого ти не дивишся на вітрини? Поглянь які гарні, барвисті! – питає мама, трохи занепокоєна доньчиною поведінкою.

- Я щось шукаю, - відповідає дитина.

- Що ж ти, цікаво, шукаєш там, під ногами?

- Матусю, - поважно відказує дівчинка, - я шукаю якусь знахідку.

А хіба ми не уподібнюємось до тієї дівчинки? Багато з нас проживає своє житті, погляд уп’явши в землю, шукаючи якоїсь знахідки не зважає на те, що нас оточує.

Ми всі складаємо одну мозаїку

Одного дня учителька Закону Божого принесла на урок великий плакат, закритий газетою. Взяла ножиці й порізала його на п'ятнадцять частин. Тоді кожному учневі вручила один відтинок говорячи:

- Візьміть це додому, але смужку газети не знімайте. А головне, не забудьте принести кожен свою частку на наступний урок.

На наступному уроці вчителька запросила учнів розташуватися круг столу і з відтинків плаката знову склали одне ціле. Усі з нетерпінням чекали, яка ж то картина постане перед їхніми очима. І ось, коли всі частинки лягли на стіл, виявилося, що в плакаті є дві прогалини – бракувало двох частин. Двоє дітей таки забули принести свої відтинки.

Учителька, скориставшись такого нагодою, сказала учням:

- Ісус хоче, щоб ви стали Його учнями. Та, якщо хтось із нас не виконує своїх обов’язків, Ісусове свідоцтво у нашому світі втрачає дещицю свого блиску – от як цьому плакатові бракує двох відтинків.

Через таїнство хрещення кожен учень Христовий отримує свою частку великої мозаїки. Що зробив зі своєю часткою ти? Чи не випустив її з поля зору? Молися ж, аби не втратити свого окрайця Ісусової мозаїки, аби в тій мозаїці не вирізнялася відверта прогалина.

«Нечесна» перевага

Є таке ілюстроване оповіданнячко про Кім, ліцеїсту корейського походження, що, завдяки сумлінному навчанню, здобула собі високу стипендію.

На одному з малюнків ми бачимо Кім у кабінеті директора ліцею. Директор мовить:

- Кім, я хочу тобі сказати, ми всі пишаємося тим, що ти домоглася тієї стипендії. Це добра новина для твоєї сім’ї та для нашої школи. Твій успіх доводить, що, не з вини ліцею, багато учнів не дають собі ради з наукою. А ще підтверджує, що дисципліна й особливо мотивація є дуже і дуже важливими.

- Авжеж, - погоджується Кім, - але я не певна що інші думають так само.

Далі ми бачимо, як гурт батьків і матерів стоїть пере її домівкою і розмовляє з татом Кім.

- Своїм навчанням вона підвищує вимоги до учнів всього ліцею, - скаржаться батьки. – І, взагалі, як це їй вдається? Чи не могла би ви переконати свою дочку, аби вона як інші діти, більше дивилася телевізор?

Батько Кім намагається пояснити, що вони з дружиною прищеплювали своїй дочці чесноти, шановані в їхній культурі, - дисципліну, ретельність і повагу до інших людей. Хвилину-другу батьки й матері стоять онімілі. Врешті-решт, одна мати питає:

- Хіба таке виховання не дає вашій Кім нечесної переваги?

А котрийсь із батьків несподівано вибухає:

- Таж у нас тут Америка, а не Азія!

Час на те, аби звестися з колін

Серед ночі спрацювала пожежна сигналізація – в будинку рознісся пронизливий писк, що розбудив усю родину. Зірвавшись з ліжка, батьки загаласували до дітей, щоб ті якнайхутчіше вибігали з дому. Вже надворі виявилося, що одна дитина залишилася у будинку. Справдилося найтяжчі батьківські страхи. Здійняли очі вгору й побачили свого сина, ув’язненого серед полум’я, у вікні другому поверсі.

Батько, вельми побожний і активний парохіянин, упав навколішки і став благати Бога, щоб урятував його сина. Мати теж вирізнялася глибокою вірою, але, водночас, була особою, дуже практичною. Не гаючи часу, вона помчала до сусідського гаража , стіни розсувну драбину, приставила до вікна і так урятувала сина з охопленого полум’ям будинку.

Бувають хвилини, коли найкращим проявом віри є звестися з колін, мерщій принести драбину й рішуча зробити те, чого вимагає ситуація, що склалася.

Бути добрим батьком

Бути добрим батьком – означає бути справжнім чоловіком:

виховувати дитину силою свого духа, а не брутальною фізичною силою;

слухати, приділяти увагу, віддавати час і сили, навіть якщо стомлений і поглинений вкрай важливими справами;

бути чуйним до потреб дитини, до її душевного болю, а не дбати лишень про себе, про власні гаразди;

вміти визнавати свої помилки та поразки й просити в дитини розуміння і вибачення;

бути терплячим, щирим, відвертим, зізнаватися у власній нестриманості, упередженості, невдоволеності, озлобленості, спричинених усвідомленням своєї внутрішньої недосконалості;

пригорнути дитину з любов’ю, а коли треба відновити розірвані узи;

любити дитячу стихійність, приймати дитину такою, якою вона є, а не вимагати від неї наперед визначених, облудно-схематичних реакцій;

разом із дитиною виявляти Дух Божий у величному сході сонці, у легітному вітерці, що пестить обличчя, у радості од бігу і дотику рук, од світла взаємної любови;

угледіти в дитині майбутнього чоловіка чи майбутню жінку і бути вдячним за змогу брати участь в її, дитини, внутрішньому становленні.

Бути чоловіком – означає стати самим собою. Це змога стати батьком для своєї дитини, а дитині-змога бути дитиною для свого батька.

Поради батькам, що виховують дітей-підлітків

1. Не забувайте хвалити їх. Пам’ятайте, що підлітки вирізняються підвищеною активністю. Цікавтеся усім, що робить ваш син або дочка. Більше часу віддавайте на заохочення до корисного і доброго, менше – на покарання за шкідливе і зле.

2. Нехай мають час для себе. Це, зазвичай, виправдовується, бо так вони можуть переосмислити різні справи, події та ситуації. Поважайте їх право на особисте життя.

3. Будьте готові зрозуміти і пояснити. Підлітки часом не розуміють самих себе, отож, потребують батьків, до яких можна звернутися, будучи певним, що тебе, у кожному разі, вислухають, а ще й спроможуться щось розтлумачити.

4. Учіться, Юнацтво сподівається, що ви знаєте відповіді на сві їхні питання. Коли ж не знаєте, - мерщій дізнавайтесь!

5. Будьте поряд, не понад ними. Виказуйте спокійне зацікавлення тим, у що вони одягаються і куди вирушають. Готуйте їх до того, щоб жили власним – не вашим – життям. Завжди будьте напоготові. Підліток потребує мудрих настанов і поряд, однак не чіпляння до кожної дрібниці.

Іранське шлюбне благословення

Нехай ваша стежка не губиться у хащах.

Нехай вітер завше дме вам у спину.

Нехай сонце осяває ваші обличчя, а дощі зрошують ваші поля.

Нехай світло любови й дружби буде вам провідником на спільних ваших дорогах.

Нехай дитячий сміх лунає у ваших домівках.

Нехай радість життя, присвяченого одне одному, викликає посмішку на ваших устах і додає блиску вашим очам.

Коли ж по житті, сповненому любови, вічність закличе вас до себе – нехай милостивий Бог простягне до вас свої руки, руки, що підтримували вас впродовж довгого, щасливого земного буття.

Додати миготливого блиску

Техніка французького художника Жоржа Сера – так званий пуантилізм або неоімпресіонізм – була дуже трудомісткою. Полягає вона у тім, що художник безліч разів торкається пензлем полотна, внаслідок чого постає на ньому сила-силенна кольорових цяток. Якщо дивитися на цятки зблизька, то не помітно, що разом вони складають цілісну композицію. Та, глянувши з відстані, бачиш, як ті крихітні крапочки червоні, блакитні, жовті чи якісь інші – творять обриси предметів.

Мистецтвознавці твердять6 ледь помітні барвисті плямочки додають малярським образам своєрідного миготливого блиску, всі ж купно складають неповторну композицію. Сера вважав, ніби крапка одної барви, уміщена біля крапки іншої барви, в оці цілком своєрідною ілюзією ще іншої барви, а також цілком несподіваних форм. Отже, поодинокі плямки барв не творять, барва постає у співвідношенні сили-силенної кольорових крапок.

А хіба громада, спільнота парохія не складаються з багатьох окремих «цяточок» віри й любови? Кожен із нас має свою «барву», кожен випромінює своє, цілком особисте, світло. Коли окремі таланти мають змогу вільно розвиватися, виявляти свою власну, непідробну «барву», існуючи поряд, але в гармонії з іншими самобутніми талантами, тоді загальний блиск є неповторним і вельми яскравим. Тоді вони спроможні творити обриси й форми співпраці, співучасти, співжиття.

Новенна Лас Посадас

Під час Різдвяного посту відзначається мексикансько-амереканська урочистість Посадас, яка починається 16 грудня і триває щовечора аж до 24 грудня. Новенна Лас Посадас покликана нагадувати про пошуки Йосифом та Марією притулку перед народженням Ісуса. Дев’ять вечорів поспіль «пілігрими» ходять околицями, стукають у двері домівок, ближніх і дальніх, - шукають собі пристановища. Коли ж знаходять, то радісно відзначають це разом із господарями.

Новенна Лас Посадас – чудова спонука до роздумів, пов’язаних з Різдвяним постом. Чи ми гостинні то тих, що стукають у наші двері, шукаючи posadas , тобто захисту, притулку? Чи достатньо уважні та чуйні до тих, хто просить у нас допомоги з найрізноманітніших причин: недоїдання, бездомности, кривди, страхів, журби, потреби у розраді, пораді, прощенні? Ми справді гостині до них, чи вони мусять шукати собі прихистку десь-інде?

Ось оповідання, яке добре ілюструє суть традиції Посадас.

Святвечір. Хлопчик-безхатченко блукає міськими вулицями, придивляючись до перехожих, що поспішають додому з кошиком, повним святкових подарунків і ласощів. Усі виглядають щасливими. Усі мають куди вертатися. Усі, за винятком безталанного хлопчини.

Ходив-блукав, допоки мороз не взявся боляче щипати йому щічки, допоки пальчики не заклякли. Ні, Різдвяної ночі просто неба, самотою він не блукатиме. Мусить знайти собі прилисток, мусить – і край!

Тож звернув на широку вулицю, де стояли великі будинки, обгороджені високим металевим парканами. Набравшись духу, попрямував до брами розкішної вілли; крізь широке вікно угледів багато прикрашену ялинку. В кімнаті безтурботно бавилися діти, раз у раз підбігаючи до подарунків, викладених попід деревцем.

Хлопчик зіп’явся навшпильки і подзвонив. Довготелесний юнак відчинив двері, визирнув на двір.

- Мені шкода, - озвався він, побачивши малого безхатька. – Але тата немає вдома, а він, мабуть не захоче, щоб хтось чужий порушував наш спокій і затишок у Святвечір.

І двері поволі зачинилися, так поволі, наче вибачалися за негостинність.

Трусячись від холоду, хлопчик побрів далі у наступній господі дебела жінка гримнула на нього:

- А ну забирайся звідси, і то вже!

Вітер видався йому так само лютим, як та жінка. Коли він знову опинився просто неба, на неосвітленому тротуарі. Поклав собі спробувати щастя на іншій вулиці, де оселі були меншими і, вочевидь, не такими заможними, в надії на те, що їх мешканці виявляться доброзичливішими. Там йому першою відімкнула жінка, що потерпала, чи не занесе він до хати якої зарази, а згодом чоловік, який стверджував, мовляв, йому бракує всього, навіть власних дітей. Втім, найчастіше дитину вітала… тиша. Люди тільки дивилися, скрушно хитали головами і мерщій зачиняли двері.

«Таж мусять у цьому місті знайтися місце для мене!» - розпачливо думав хлопчина, простуючи темними, непривітними вулицями. Тепер він минав невеликі, тьмяно освітлені домівки. Врешті-решт, наприкінці відлюдної вулички без фіранок. Можна було зазирнути всередину й побачити, що там діється. На столі стояла маленька ялинка без будь-якої ілюмінації. Біля комину розташувалася родина: мати читала двом діткам. Донечка вмостилася на маминих колінах, а синочок, сидячи навпочіпки, притулився до її ніг.

- Матусю, - перервала читання дівчинка, - мені здається, за дверима хтось є.

- То тільки вітер шумить у гіллі дерев, - запевнив її братик.

Та, поки мама встигла відновити читання, знову почулося шарудіння. Тепер усі мало не кинулися до дверей – побачити, хто там і що там. На порозі, трусячись від холоднечі, стояв обдертий хлопчик.

Жінка, не довго думаючи, взяла його на руки, пригорнула до грудей і внесла до кімнати.

- Зігрій-но трохи молока. І не барися! – веліла вона синові, а сама заходилася розтирати закляклі ручки дитини. Потім відгорнула з її чола волосся і прошепотіла:

- Ми так тішимось, що ти прийшов відсвяткувати з нами Різдво Христове!

Чи не годину вся четвірка товклася круг комина, поки маленький гість, нарешті, зігрівся. Відтак дівчинка попросила:

- Мамусю, читай нам далі.

Мати знову сіла на канапу, розгорнула книжку на закладеній сторінці й приготувалася читати.

І раптом кімната наповнилася яскравим світлом. Жінка й діти уздріли незнайомця, чия світлосяйна постать дивовижно мінилася. Його обличчя випромінювало таке сяйво, аж вони мусили відвернути очі. Та ось дивоглядна постать почала віддалятися до дверей. Приголомшені мама й діти, стоячи на порозі, угледіли, як світлина смуга миттєво знялася в небо, де обернулося яскравою зорею, що сяяла просто над ними, сяяла так, аж блиск оповив цілу околицю.

Першим озвався хлопчик:

- Матусю, то був Дитятко Ісус?

- Гадаю, що так, - просто і щиро відповіла мати. Кажуть, на Різдво Христове Господь посилає свого Сина, щоб ходив вулицями певного міста і шукав собі posadas, притулку. Де можна укритися й обігрітися. Коли Сина приймають, Отець Небесний засвічує у високостях яскраву зорю. Найближчого Різдва роззирніться уважно довкола, чи хто не потребує вашої допомоги. А тоді погляньте на небо, чи світить над вашою оселею Боже знамення.

Диявол і збіжжя

Давня єврейська легенда оповідає про подорожнього, що набрів на стодолу, де нечистий тримає зерно. Це зерно він задумав посіяти в людських серцях. Були там лантухи з написами: «Ненависть», «Страх», «Жадоба», «Відчай», «Мстивість», «Заздрість», «Хтивість», «Пияцтво».

Із сутіні виступив диявол і зав’язав з подорожнім розмову. Задоволено розповідав йому, як легко ті паскудні зерна проростають у людських серцях.

- А скажи-но мені, - мовив подорожній, - чи є на світі серця, в яких твоє зерно проростати не в силі?

З острахом роззирнувшись, нечистий пошепки визнав:

- Ті зерна ніколи не проростуть у серці доброї, великодушної, вдячної і радісної людини.

Змагання за терновий вінець

Венді Кемінер створив бестселер під назвою «Я непристосований, ти непристосований», що є критичним аналізом ледь маніякального «культу жертви».

В інтерв’ю для часопису «The Door» пані Кемінер зазначає: «У цьому культі, прагненні бути жертвою є якась прикра слабодухість. Коли говорять про потребу піклування за інших, потребу ділитися з нужденними, чимало людей мають відмовку, що не виявляти співчуття, не допомагати ближньому. Уявляти себе жертвою навіть вигідно, бо тоді особисті проблеми висуваються на перший план. Це психічне явище притаманне, головним чином, середньому класові й віддзеркалює те, що можна визначити як у тому від співчуття. Люди середнього класу кажуть приблизно так: «Несила вже слухати про голодних дітей, про проблеми всіляких меншин у нашій країні. Я теж маю проблеми. Мій батько зле до мене ставився». Отож, усі змагаються за терновий вінець».

Якщо ми прагнемо бути вірними Христовому заклику до апостольства, то мусимо, пам’ятаючи про інших, здолати усвідомлення себе як жертви. Забуваючи про себе, даруючи свої послуги іншим людям, шукаючи для них справедливости, миру і втіхи, ми вносимо воскресіння в життя ближніх і своє власне.

Сімнадцять засад щасливого шлюбу

1. Найпевнішим способом осягнути сімейне щастя є плекання подружжям безкорисливости.

2. Ніколи не будуть злими й роздратованими одночасно.

3. Ніколи не розмовляйте одне з одним підвищеним тоном, хіба як у вашому домі спалахне пожежа.

4. Нехай кожен із вас намагається якнайчастіше виконувати бажання іншого.

5. Нехай не боротьба з власним егоїзмом стане щоденною вашою метою і практикою.

6. Ніколи не дошукуйтеся помилок. Зауважиш помилку – скажи це з любов’ю.

7. Ніколи не докоряй за помилки минулого.

8. Можете махнути рукою на цілий світ – тільки не своє подружжя.

9. Ніколи не змушуйте просити себе двічі й більше разів.

10. Ніколи не розлучайтесь на цілий день без слів кохання – таких, що їх можна повторювати в думці, коли вашої половинки немає поруч.

11. Ніколи не роби своїй половинці образливих зауваг.

12. Не допускай, щоб сонце заходило над вашим гнівом чи образою.

13. Ніколи не зустрічайтеся без привітання сповненого любови.

14. За жодних обставин не забувайте щасливого часу, коли починалося ваше кохання.

15. Ніколи не зітхайте над тим, що могло би бути, натомість, міркуйте, як найліпше користатися з того, що є.

16. Ніколи не забувайте , що подружжя встановлено Господом Богом, і лише Його благословення може зробити шлюб таким, яким він повинен бути.

17. Не складайте рук, допоки обидва не будете певні, що прямуєте потрібною вузькою стежкою.

Три правила

Декілька років тому, гортаючи комікси Джерфа Мак-Нелі, я натрапив на чудову сценку, Головним її персонажем є обдертий чоловік на прізвисько Цуцик, що сидить на звичному своєму місці в їдальні Роуза. Сидить і пише, з головою поринувши у роботу.

Роуз, який стоїть за прилавком, питає Цуцика, що той витворює цього разу.

- Складаю порадник для підлітків, що ґрунтується на моїй особистій життєвій філософії, - пояснює завсідник їдальні.

- Твоєї філософії? – кепкує Роуз.

Цупик дивиться на нього з обуренням і дає відкоша:

- Атож. Я дам своїй книжці заголовок «Три правила: сиди тихо, рости і слухай».

П’ять уроків від гусей

Нещодавно Том Ватсон оприлюднив свої спостереження за гусячим ключем у небі й висновки з них. Ті висновки він подав у вигляді п’яти уроків, що дуже і дуже згодилися йому у житті.

Отже, спостереження і висновки-уроки від Тома Ватсона.

Кожен птах, махаючи крилами, створює повітряний струмінь, який «підносить» птаха, що летить за ним. Розташовуючись ключем, гусяча зграя додає собі не багато не мало – 71 відсотків лету в порівнянні з тим, якби кожен із птахів летів окремо.

Урок перший. Люди, що рухаються в одному напрямку і мають відчуття спільноти, досягають мети скоріше і легше, адже вони мимоволі одне одного спонукають.

Якщо котрась із гусок «випадає» з ключа і намагається летіти осібно, то відразу відчуває всю силу повітряного спротиву. Відтак дуже скоро вертається до своєї лави, аби скористатися з «підйомної сили», дарованої переднім птахом.

Урок другий. Якщо маємо хоч трохи розуму, бодай стільки, як та гуска, то залишимось у лаві разом з тими, хто прямує туди, куди й ми. Радо скористаємось їхньою допомогою й самі допоможемо.

Коли гуска, що летить попереду, знесиліє, її місце займає інша.

Урок третій. Виконувати складні завдання навпереміну, ділитися головуванням та відповідальністю – це завжди себе виправдовує. Люди. Мов ті гуси. Залежить одне від одного.

Гуси, що замикають ключ, голосним ячанням застерігають передніх, щоб ті не змінювали темпу.

Урок четвертий. Маємо бути певні, що наші крики з «хвоста» колони чи лави є криками заохоти, а не чимось іншим.

Коли гуска недужа, поранена чи й шалена, декілька інших полишають ключ і взагалі переривають лет, аби їй допомогти. Вони тримаються поблизу, допоки гуска не буде спроможна летіти знову або не сконає. Відтак летять собі далі вже з іншим ключем або наздоганяють свою зграю.

Уроки п’ятий. Якщо маємо хоч трохи розуму, бодай стільки, як ті гуси, то будемо так само сприяти брат братові – і в скрутну хвилину, і тоді, коли почуваємось найсильнішими.

Дочка Господа Бога

Ця історія сталася одного похмурого зимового дня. Хлопчик-бідак стояв босоніж на вентиляційній решітці поблизу пекарні – хотів обігріти геть задубілі ступні. Жінка, що йшла тією вулицею, побачила змерзлу дитину, і серце їй стислося. Хлопчик мав на собі лише благеньку курточку, стояв невзутий, а повітря було морозним, і дув різкий вітер.

- Де ж твої черевики, юначе? – спитала жінка. Хлопчик, провагавшись, що взагалі не має черевиків. – То, може, підеш зі мною, і ми справимо тобі якесь взуття? – запропонувала вона. Відтак взяла його за руку, повела до найближчої крамниці й там купила хлопцеві пару міцних черевиків, ще й купила теплу куртку.

Як вийшли з крамниці на вулицю, малий був таким щасливим, аж стрімголов помчав додому – хвалитися пере родиною своїми обновами. Раптом зупинився, обернувся й побіг назад, до своєї добродійниці. Підбігши, гречно подякував, а тоді запитав несміливим голосом: - Пані, скажіть, будь-ласка, ви є дружиною Господа Бога?

- О ні, я не дружина Йому, я лиш одна з Його дочок.

Хлопчик усміхнувся і радісно закивав головою:

- Я знав! Я знав, що ви Йому рідна!

Вісімнадцять слів, що здатні змінити твоє життя

Навесні 1871 року один парубок розгорнув книжку і прочитав вісімнадцять слів, які визначили його майбутнє. А був він студентом медицини і дуже переймався тим, яку оцінку отримає на випускному іспиті, що робитиме далі, куди піде працювати, як вестиме лікарську практику, чи зможе заробити собі на життя тощо.

Оті заповітні вісімнадцять слів допомогли йому стати найславетнішим лікарем свого покоління. Він отримав шляхетний титул – із рук англійського короля. По смерті лікаря, щоб оприлюднити історію його життя, довелося видавати два грубезні томи, що вкупі налічували 1466 сторінок.

Звали його сер Вільям Оспер. А ось слова, прочитані тоді, замолоду, - вісімнадцять слів Томаса Карлейля, як допомогли йому позбутися страху перед майбутнім - «Наше головне завдання – не вдивлятися у те, що маячить на обрії, натомість займатися тим, що бачимо поруч».

Тягар дня завтрашнього, доданий до тягаря вчорашнього, який мусить нести сьогодні, може виснажити будь-кого, навіть найдужчого. Прийдешнє – це, насправді, теперішнє, завтра як такого, властиво, не існує … Даремні витрати енергії, переобтяження розуму й нервової системи всілякими клопотами і турботами закономірно випадають на долю тих, хто тривожиться власним майбутнім. Найкращий спосіб приготування до майбутнього – зосередження всіх душевних сил на якнайсумліннішому виконанні завдань сьогочасних. Ба більше: то єдина можливість подбати про власне завтра.

Великодня містерія

Школа готувалася до щорічної великодньої вистави. Всі діти, що були в ній задіяні, вибирали собі роль до вподоби. Сюзі, наприклад, забажала бути Марією Магдалиною, а Семі та Джонні воліли разом грати віслюка.

Вчителі весело спостерігали за тим, як захоплено їхні й вихованці розподіляють ролі. Коли ж, нарешті черга дійшла до Джиммі, вибору, властиво, вже не лишилося, та хлопчик охоче згодився бути… брилою, що закривала вхід до гробниці.

Після вистави, коли Джимі з батьками вертався додому, його мама висловила жаль, що синові не дісталося більшої, кращої, важливішої ролі. Втім, хлопчик радо підстрибував на задньому сидінні автомобіля, у невимовному захваті від свого виступу.

Врешті-решт, мама не стерпіла, обернулася до сина і запитала відверто:

- Скажи-но, чому ти так тішишся, що вдавав якусь там брилу? Невже не хотів би значнішої, кращої ролі?

Джиммі відказав простодушно:

- Мамо, ти тільки подумай! То я випустив Ісуса з гробниці. Чи може бути щось краще?

Шатро безпеки

Це діялося в Хашимідському королівстві (Йорданія). Два молоді бедуїни зчинили запеклу бійку. Два молоді бедуїни зчинили запеклу бійку. Вже стали качатися по землі, і, певної, миті один із розбіяк, витягши ножа, застромив його в груди супротивника. Той зразу віддав Богу душу. Зі страху перед родичами забитого, які жадали відплати, убивця кинувся в пустелю, аби знати бедуїнське святилище, так зване шатро безпеки (місцевий закон установив його для тих, хто скоїв убивство з необережности чи у нестямі).

З добу проблукавши пустелею, врешті-решт, він натрапив на місце, де міг знати собі захисток, на табір кочового племені, що суціль складався з чорних наметів. Відтак припав до ніг вождя шейха, з благанням:

- Я вбив людину, впив у нападі шалу. І прошу твого захисту. Дозволь мені сховатися в одному з твоїх наметів.

- Як на те воля Господа, - відповів старець, - ти матимеш у нас притулок, доки залишатимешся з нами.

По кількох днях родичі загиблого, палаючи жадобою помсти, з’явилися у таборі. Описали шейхові зовнішність убивці й запитали:

- Ти бачив цього парубка? Він тут, у твоєму таборі? Ми мусимо його схопити!

- Він тут, у моєму таборі, - спокійно відказав шейх. – Та ви не схопите його.

- Таж він людину забив, а ми, рідні забитого, повинні каменувати його, як велить закон.

Шейх підвищив голос:

- Ви не вчините цього, допоки він тут, у моєму таборі.

- Ми вимагаємо, видай нам душогуба негайно! - заволали прибульці на різні голоси.

- Ні. Хлопець перебуває під моїм захистом. Я дав йому слово – обіцяв шатро безпеки. І я дотримаю слова.

- Ти нічого не знаєш. Він забрав життя у твого онука!

Запала мовчанка. Ніхто не смів її порушити. Нарешті, з обличчям, що виказувало глибоке страждання, зі сльозами, що текли зморшкуватими щоками, старий підвівся і ледве промовив:

- Мій єдиний онук неживий?

- Так, твій єдиний онук неживий.

- У такому разі, - повів шейх, - цей хлопчина буде мені онуком. Він здобуває моє прошення і житиме поміж нас як рідний. А тепер ступайте собі з миром – цю справу скінчено.

Батькам – дитячі поради

У мене маленькі ручки. Будьте ласкаві, не очікуйте від мене, що я бездоганно застелятиму ліжко, малюватиму чи кидатиму м’яча.

Мої очі не бачили так багато всього, як ваші. Прошу, дозвольте мені пізнавати свій на своєму рівні, без зайвих обмежень.

Хатньої роботи ніколи не бракуватиме, а я недовго буду малим. Прошу, знайдіть можливість і час, аби пояснити мені цей дивовижний світ.

Мою душу зранити легко. Прошу, будьте чуйними до моїх потреб. Ставтеся до мене так, як ви хочете, щоб ставилися до вас.

Я безцінний дар Божий. Прошу: пильнуйте мене, мов скарб, - так, як замислив Господь. Вимагайте од мене відповідальности за мої вчинки, водночас даючи мені настанови, яких я зможу дотримуватись у житті, а в разі потреби з любов’ю мене угамовуйте.

Щоб вирости справжньою людиною, мені потрібно ваше заохочення. Тому не перебільшуйте з критикою. Намагайтеся впливати на мою поведінку, не критикуючи моєї особи.

Дайте мені волю приймати рішення. Дозвольте вряди-годи зазнати поразки, щоб я мав змогу вчитися на власних помилках. Тоді я буду здатен приймати рішення, що їх вимагатиме від мене доросле життя.

Не виправляйте того, що я зробив самотужки, без сторонньої допомоги. Інакше я матиму відчуття, ніби мої зусилля не виправдовуючи ваших сподівань. Я знаю: це складно, - все ж, не порівнюйте мене з братом або сестрою.

Прошу, не бійтеся час від часу виїжджати кудись на вихідні. Дітям буває потрібно відпочити від батьківської опіки, так само як і батьки вряди-годи повинні майнути кудись лише удвох. Крім того, це чудовий спосіб засвідчити нам, дітям, що ваш шлюб лишається живими і справжніми.

Будь ласка, подавайте гарний приклад, щоразу беручи мене з собою до церкви і посилаючи на заняття з релігії. Я люблю довідуватись про Господа Бога дедалі більше і більше.

Старенька з пляжу

Вперше родині вдалося заощадити гроші, щоб вийняти влітку будиночок на морському узбережжі. По прибутті до моря відпочивальники мерщій розпакували валізи, нашвидку облаштувалися і, взявши рушники, подплися на пляж. Діти бігати, стрибали по воді край берега, будували піщані замки й фортеці, аж раптом на пляжі з’явилася стареча, трохи згорблена жіноча постать. Вітер куйовдити її сиве волосся, тріпав жахливе, брудне лахміття на її сухорлявому тілі. Жінка щось бурмотіла собі під ніс, раз у раз підносячи з піску і вкидаючи до пластикової торби якісь предмети.

Батьки загукали до дітей – веліли їм триматися від старої подалі. Коли жінка проходила неподалік од малих, то приязно до них усміхнулася. Однак, вони усмішкою не відповіли.

Тільки згодом один місцевий старожил повідав їм, що старенька мала сина, котрий багато років тому ушкодив на пляжі ногу й помер від зараження крови. Тоді вона постановила щодня збирати на березі осколки, бляшанки та іншу небезпечну покидь, щоб не калічилися чужі діти.

Дитя моє що я можу тобі дарувати?

Я воліла би дати тобі все, щоб не бракувало тобі нічого, щоб збулися цсі твої бажання. Але знаю, що мушу обмежитися тим, що маю, і дбати також про інших, про їхні потреби.

Я воліла би забезпечити тобі життя, багате на забави і розваги, але знаю, що завдяки численним обов’язкам і копіткій праці я змолоду навчилася бути відповідальною і старанною.

Я воліла би застерегти тебе від усіляких спокус і помилок молодого віку, але знаю, що саме через власні поразки я навчилася приймати мудрі рішення.

Я воліла би забезпечити тобі гарну професію, заможність або високе становище в суспільстві, але здаю собі справу, що людина може стати щасливою лишень тоді, коли осягне мету, заради якої створив її Всевишній.

Що я можу тобі дарувати, дитя моє, - з того, що має неминущу цінність?

Дарую тобі свою любов, а це означає, що я приймаю тебе без будь-яких застережень – таким, яким ти є або станеш у майбутньому.

Дарую тобі свою присутність, щоб ти почувався в безпеці, - це ж бо так потрібно кожній дитині.

Дарую тобі свої наставлені вуха – це означає, що я ніколи не буду настільки заклопотана, щоб не вислухати тебе (хай навіть безмовно).

Дарую тобі сої поради – лишень тоді, коли насправді вони потрібні чи й сам звертаєшся за ними, - щоб міг уникати хибних кроків, яких, свого часу, допустилася я.

Дарую тобі розраду, коли почуваєшся розчарованим, зажуреним і пригніченим, коли зазнав якоїсь невдачі. Однак, пам’ятай: я не буду тебе захищати від наслідків твоїх провин.

Дарую тобі настанови щодо віри, аби ти, коли вже будеш дорослим, - не відступився від неї.

Дарую тобі свої щоденні молитви, щоб Господь оберігав і провадив тебе – так, аби й ти служив Йому і славив Його невтомно.

Те все я дарую тобі з любов’ю.

Твоя мати.

Досконалість не є дрібницею.

Якось приятель великого Мікеланджело навідав майстра, коли той вивершував одне зі своїх визначних творінь. За деякий час він прийшов до художника знову і, не превелике своє здивування, побачив, що Мікеланджело й далі працює над тією самою скульптурою, хоч ніяких поправок, ніякого поступу не можна було зауважити.

- Скажи-но, друже, ти кудись виїжджав од часу моїх попередніх відвідин? – запитав приятель.

- І не думав, - відказав митець. – Я ще довершував оцей фрагмент: шліфував, трохи підправляв риси, увиразнював обриси м’язів і так далі.

- Так це дрібниці, просто дрібниці, які не мають жодного значення!

- Може, й так, - відповів Мікеланджело, - одначе, мусимо пам’ятати, що саме дрібниці створюють досконалість, а досконалість аж ніяк не дрібниця.

Приготуйся до служіння Богові

Ось переказ про учня рабина, який просив наставника пояснити йому, як приготувати душу до ревного служіння Всевишньому. Старійшина велів учневі йти до Авраама, котрий був тоді звичайним шинкарем, а згодом став рабином.

Хлопець учинив так, як велів наставник, отож на кілька тижнів оселився в заїзді Авраама. Проте, живучи там, не завважив ніяких виразних ознак святости: від молитви ранішньої до молитви вечірньої шинкар займався винятково господарчими справами. Врешті-решт, юнак приступив до майбутнього рабина і запитав, що той, властиво, цілий день робить.

- Моєю найважливішою справою. – відповів Авраам, - є ретельно вичистити, вимити й висушити весь посуд, усе начиння, щоб не лишилося на ньому бодай найменших залишків їжі, щоб не точили його іржа.

Коли ж учень повернувся до рабина й розповів йому, що бачив і чув. Рабин відказав так:

- Ну, тепер ти знаєш відповідь на питання, як готувати душу до служіння Всевишньому.

Щоб зблизитись з Богом, треба ВСЕ робити старанно і зацікавлено. Геть усе. Будь-яка дія людська містить у собі зернину Божої святости, отже мусимо приступити до всякої праці з належною шанобливістю.

Журби подібна до туману

За інформацією Державної агенції мір, густий туман, що огортає сім кварталів вулиці, здіймаючись на висоту до ста футів, тобто майже тридцяти з половиною метрів, властиво, дорівнює, неповній склянці води.

Можемо це порівняти з силою нашого смутку, нашої журби. Були би ми здатні зазирнути в майбутнє й побачити свої проблеми в реальному світлі, з належної перспективи, то не робили би вони нас сліпими щодо решти світу й самого життя, тоді ми могли б оцінити їх справжню вагу. Ба більше, якщо усі справи, якими клопочемось, звести до їх реального значення, то, либонь, і вони вмістилися б у невеликій склянці.

(Історії взято з книги "Від серця до серця", автор Браян Кавано, видавництво "Свідчадо")