«Ті, які звіряються на Господа, - подібні до гори Сіон, що не хитається, що пробуває вічно Єрусалим! Гори навколо нього; а Господь круг народу свого, віднині і повіки.» (Книга Псалмів 125(124):1-2)

Життя це все, що ми маємо

Тире

Каменяр відірвав долото від надгробка й промовив: «Я закінчив». Чоловік оглянув камінь: фотографія батька й дві дати – 1916 і 2000, а між ними тире, що займало на площі каменю лише декілька сантиметрів. Хитнув невпевнено головою, що могло означати і заперечення, і здивування, а радше якесь внутрішнє, усвідомлене несприйняття, невдоволення. Вимовив:

- Не вмію того висловити, та видається мені, що цього замало. Розумієте, пане, батько мій прожив насичене життя – було воно до краю наповнене подіями. Хотілося б бодай інтуїтивно зазирнути в його дитинство, побачити щедро вкриті буйною зеленню поля, де пасеться худоба, пізнати важку працю і відчути задоволення від доброго врожаю, хвилювання через літні грозові зливи чи – навпаки – засухи … Опісля була війна, однострій, колони солдатів, поранення, втеча з полону, зустріч з моєю матір’ю. Народження синів, їх зростання, одруження, онуки, що один за одним приходили у світ. Далі спокійна старість – і, звичайно, хвороби, але ніжність взаємного почуття, залучення до праці, у якій минали довгі дні. – усі турботи й радощі …

Майстер слухав уважно, далі чотирма швидкими ударами молотка по долоту продовжив тире між датою народження й датою смерти майже на пів сантиметра. Повернувся до чоловіка й запитав:

- Так краще?

Життя – це не тире між двома датами. Це кожна прожита тобою хвилина. Сьогодення.

Життя – це все, що маємо.

Експерт

Одного дня чоловік постановив: «Хочу все пізнати, навіть якщо для цього доведеться об’їхати увесь світ». Як задумав, так і вчинив. Подався в подорож навколо світу. Слухав лекції з історії, географії і інших наук у найкращих професорів. Відкрив для себе світ техніки, зачарувала його математика, захопився інформатикою.

Записав на відео, на дискети, компакт-диски все, чого навчився й що відкрив. Повернувся в домівку щасливий і задоволений.

Сказав: «Тепер знаю все». Декілька днів по тому відвідав відому особу, що прославилася в усьому світі своєю надзвичайною мудрістю. Хотілося порівняти свої знання з її знаннями. Тягли жереб – хто першим ставитиме питання. Доля обрала мудреця, він і звернувся до чоловіка з запитанням: «Що знаєш ти про любов?»

Чоловік, не промовивши й слова, знову вирушив у дорогу.

Ще й досі мандрує світом.

Любов є найбільшим викликом для всіх живих істот. Найпотужнішим джерело радости. Скажи тому, кого любиш: «Прагну, щоб ти знав, наскільки важливий для мене, лише ти, коли б захотів, міг би розкрити в мені ту особу, яка живе не проявлена в моєму єстві. Лише тобі під силу зруйнувати стіну, за якою ховаюсь сповнена страху. Ти один можеш упізнати мене під моєю маскою. Лише ти можеш визволити мене з темряви страху, невпевнености й самотности. Тому прошу, не оминай мене. Знаю, що не буде це легко для тебе. Комплекс неповноцінності зводить мури, яких, здається, не здолати. Коли наближатимешся, моя реакція може бути непередбачуваною Можливо, доведеться тобі стати свідком, як воюватиму з тим, чого найбільше прагну.

Казали мені, що любов долає всі бар’єри. Сподіваюся на це. Зруйнуй стіну моєї вдаваної неприступності сильними, але такими ніжними руками, тому що незрілий пагін мого єства ще надто тендітний і не може зростати в ув’язненні. Не ховайся. Потребую тебе».

Скульптор

Різьбяр з допомогою долота й молотка обтесував величезний шматок мармуру.

Хлопчик, що проходив поряд, затримався біля відчинених дверей майстерні, ласуючи морозивом. Малюк завмер, захоплений дощем білого пилу й уламками скали, що розлітались навсібіч від знарядь майстра. Не міг збагнути, що власне там відбувається; людина, що, мов фурія, воювала з мармуровою скалою, здавалась йому трохи дивною.

Проминуло декілька тижнів, хлопець знову опинився біля майстерні, і яким же було його здивування, коли саме в тому місці, де попередньо височіла мармурова брила, - побачив великого страшного лева.

Захоплене хлоп’я підбігло до скульптора:

- Пане, скажіть, будь ласка, звідки ви знали, що в тій брилі був лев?

Митець запевняв, що є власником книги, у якій сказано, як пізнати й зрозуміти Бога. Ніхто й ніколи тієї книги не бачив, але якось один науковець таки вимолив її у майстра. Забрав книжку додому, і коли, з цікавістю, урешті розгорнув її – оторопів від несподіванки: усі сторінки були чистими.

- Але ж у книжці нічого немає! – роздратувався науковець. - Знаю, - відповів, посміхаючись, учитель, - але поглянь, скільки всього можна собі уявити!

Усі хвилини твого життя – чисті сторінки.
Тобі належить їх заповнити.
Навіть якщо видаватимешся комусь кам’яною брилою, у тобі захований лев.
Лише ти сам можеш його звільнити.

Провідник

Караван купців, що вже не раз долали довгі шляхи Сходу, готувався перейти небезпечну пустелю. Для мандрівки треба було добре знати місцевість й дороги, рухомі піски, оази, а також звичаї місцевого люду. Тому скористалися послугами досвідченого й знаного в краю провідника.

По десяти днях швидкого переходу колону затримали озброєні люди, які стояли, оточивши одне зі своїх жорстоких божеств з лютим обличчям.

- Ви далі не пройдете, - вигукнув ватажок озброєних людей, якщо не складете людської жертви нашому богові. Це обов’язкове правило. Якщо того не зробите, ми вб’ємо всіх!

Купці згуртувалися й повели між собою розмову. Вибір був дуже важкий, а погодження якоїсь кандидатури просто неможливе. - Ми знайомі віддавна, дехто пов'язаний ще й кровними узами. Не можемо віддати в жертву жодного з нас, щоб задовольнити вашого бога.

Їхні погляди зупинилися на провідникові … Коли, згідно з ритуалом, до підніжжя божества поклали як жертву цю бідні людину, - караван продовжив свій шлях, так дуже швидко загубився в пустелі, бо ніхто не знав дороги.

Спраглі й знесилені купці вмирали один за одним.

Це незвідана таємниця людської природи. «Народ, що блукав у пітьмі», побачив світло. І одразу ж уперто заходився його гасити!

Потріскана Амфора

Селянин щоденно привозив до села воду із джерела в двох пузатих амфорах, прикріплених на спині осла, що крокував поруч з ним.

Одна амфора була стара й уся в тріщинах, під час мандрівки з неї постійно витікала вода. Друга – нова, без ушкоджень, утримувала воду до краплини.

Стара потріскана амфора почувалась бідною й непотрібною. Нова ж ніколи не оминала нагоди, щоб підкреслити свою досконалість: «Я не втрачаю й краплини води».

Одного ранку стара амфора звірилися власникові:

- Я знаю про свої недоліки. Через мене йде намарне твій час, праця й гроші. Коли доходимо до села, я вже наполовину порожня. Вибач мені мою недосконалість і мої рани.

Наступного дня в час мандрівки власник звернувся до потрісканої амфори, мовлячи:

- Поглянь на узбіччя. Яка краса, яке розмаїття квітів! Вони розквітли завдяки тобі! Я купив насіння і засіяв його вздовж шляху. Ти ж, не здогадуючись про це, поливаєш його кожного дня.

Кожен із нас моє свої рани і свої вади. Але якщо довіримося Богові, Він через нашу недосконалість може вчинити чудо.

Два ослики

До Вифлеємської печери придбали два втомлені, геть знесилені ослики. Під важкими обладунками, якими щодня навантажував тварин їхній власник – мельник, а ще від ударів кийка, яких ніколи не шкодував для них, їхні хребти облізли й вигнулися.

Захоплені Божим Дитятком, ослики поклонилися Йому і якийсь час молились, як усі. При виході їх уже чекав немилосердний господар.

Обидва ослики вирушили з опущеними головами і важким вантажем на спині.

- Усе марно, - мовив перший. – Я просив Месію звільнити мене від вантажу, а Він не зробив цього.

- А я, - озвався другий, що рухався енергійно, - просив Його, щоб додати мені сил.

Коли хтось тобі каже: «Життя таке важке», - запитай: «У порівнянні з чим?»

Божа пам'ять

Одна жінка стверджувала, що їй являється Бог. Відтак пішла порадитись зі своїм єпископом. Добрий єпископ відповів їй:

- Можливо, дорога пані, ви піддаєтьсь ілюзіям! Зрозумійте, я єпархіальний єпископ і можу оцінити – це видіння істинне чи фальшиве.
- Звичайно, ваше Преосвященство.
- Врешті, це мій обов’язок і моя відповідальність.
- Знаю, ваше Преосвященство.
- Отож, дорога пані, зробіть, те, що скажу?
- Зроблю, ваше Преосвященство.
- Коли наступного разу Бог, як ви стверджуєте, вам об’явиться, перевірте, чи це справді Всевишній.
- Добре, ваше Преосвященство, а як то зробити?
- Скажете Богові: «Прошу, виявити мені приватно гріхи мого єпископа». Якщо вам справді являється Бог, то виявить мої гріхи. Опісля повернетеся сюди і розкажете мені, що сказав. Лише не розповідайте цього більше нікому згода?
- Саме так і зроблю. Ваше Преосвященство.

Минув місяць, аж поки жінка попросила аудієнції в єпископа, який одразу ж її запитав:

- Вам знову з’явився Господь?
- Вірю, що так, ваше Преосвященство.
- Ви запитали його так, як я вас просив?
- Звичайно, ваше Преосвященство!
- І що Бог вам відповів?
- Сказав мені: «Передай єпископу, що я вже забув його гріхи».

Дощовий полудень. Дорога мокра і слизька. Жінка надзвичайно обережно веде авто однією з головних вулиць міста. Раптом до неї озивається синочок, що сидить поруч:
- Знаєш, мамо, думаю про одну річ.

Жінка зацікавилась, що ж прийшло в голову її семирічному синові.
- Про що думаєш?
- Дощ, подібний до гріха, почав тлумачити хлопчик, а «двірники» - як Бог, який далеко відкидає наші гріхи.

Здивована мати запитала:
- Чи ти зауважив, що дощ іде уже довго? Це, на твою думку, щось означає?

Син і хвилини не зволікав із відповіддю:
- Ми багато грішимо, а Бог не втомлюється вибачати нам.

Не існує жодної книги, у яку вписували б наші гріхи. Бог не веде жодних реєстрів, не має жодного каталогу. Він бере під увагу лише наше сьогодні й огортає нас любов’ю, не ставлячи жодних умов.

Блакитне каміння

Ювелір сидів за столом і крізь вітрину своєї елітної крамниці байдужим поглядом дивився на вулицю.

Якесь дівчатко підійшло до магазину і притиснуло носика до вітрини.

Її очі кольору неба зблиснули, коли побачила один із виставлених предметів.

Увійшла рішучим кроком і вказала пальцем на прекрасне намисто із блакитної бірюзи.

- Можемо його гарно запакувати? Це подарунок для моєї сестри.

Власник крамниці зміряв недовірливим поглядом малу клієнтку й запитав:

- Скільки в тебе грошей?

Дівчинка зовсім не знітилась, зіп’явшись на пальчики, поклала на прилавок металеву коробочку, відкрила й перевернула її. Звідти висипались кілька монет, квиток, декілька мушлів і ще якихось фігурок.

- Вистачить? – запитала гордовито. – Я хочу зробити подарунок своїй старшій сестрі. Відколи не стало нашої матінки, сестра замінила її мані. Не має для себе жодної вільної хвилини. У неї нині день народження, і я переконана, що мій подарунок зробить її щасливою. Це каміння має такий самий колір, як її очі.

Ювелір підійшов у підсобне приміщення магазину, виніс звідти прекрасний червоний із позолотою папір і старанно обгорнув ним шкатулку. - Прошу, - простягнув її дівчинці. – Неси обережно.

Дівчинка рушила. Гордо несучи в ручі пакуночок, наче трофей.

Минула година, коли в магазин увійшла прекрасна дівчина із волоссям кольору меду й прекрасними блакитними очима. Вона рішуче поклала на прилавок шкатулку, яку ювелір так старанно запакував, і запитала:

- Це намисто куплене тут?
- Так, панночко.
- І яка його ціна?
- Ціни у моїй крамниці конфіденційні, їх знаю лише я і мої клієнти.
- Але в моєї сестри було лише декілька дрібних монет. Вона ніколи не могла б заплатити за таке намисто!

Ювелір узяв шкатулку, зачинив разом з її вмістом, знову запакував і віддав дівчині.

- Твоя сестра заплатила ціну вищу, ніж будь-хто інший: вона віддала все, що мала.

«Бог бо так полюбив світ, що Сина свого Єдинородного дав, щоб кожен, хто вірує в Нього, не загинув, а жив життям вічним» (Йо. 3,16).

Тактика качки

Троє старанних і допитливих юнаків урешті успішно завершили навчання, здобувши високі наукові ступені. На прощання постановили, що об’їдуть увесь світ, а через рік зустрінуться, і кожен привезе найціннішу річ, яку тільки зможе віднайти.

Перший із них точно знав, що шукати. Він подався за найбільшим і найгарнішим коштовним каменем у світі. Не зупинили його ні моря, ні пустелі, підкорив найвищі гірські вершини й таки здобув те, про що мріяв, - найпрекраснішу коштовність, яка лиш могла бути під сонцем. Приїхав додому, очікуючи на своїх друзів.

Невдовзі прибув із мандрів і другий юнак, тримаючи за руку найгарнішу дівчину.

- Запевняю тебе, що немає нічого ціннішого за кохання двох людей, - сказав товаришеві. Вирішили зачекати третього.
Багато років пройшло, перш ніж той повернувся.

Третій вирушив на пошуки Бога. Пробував у різних містах світу, розпитував у найвідоміших людей, відмовившись від усього, з головою поринув у книги, але Бога не знайшов.

Одного дня, виснажений самотньою довготривалою мандрівкою, він упав у траву на березі озера. Аж раптом його увагу привернула дика качка, що занепокоєно шукала свої каченята. Каченят було багато, усі напрочуд рухливі. Увесь день, аж до заходу сонця качка розшукувала їх, не втомно плаваючи в густих очеретах, аж поки останнє пискливе маля не повернулося під її крило.

Тоді чоловік усміхнувся і почав збиратися на батьківщину.

Коли друзі зустріли його, перший одразу ж показав свій дорогоцінний камінь, другий – дівчину, яка на той час вже стала його дружиною. Тобі нетерпляче запитали товариша:

- Чи знайшов ти щось цінне? Мабуть, це щось надзвичайне, адже ти так довго шукав. З твоєї усмішки бачимо, що ти теж повернувся не з порожніми руками.

- Я шукав Бога, - відповів третій товариш.

- І знайшов Його? – запитали здивовано друзі.

- Зрозумів, що це Він шукав мене.

Ти не мусиш щось робити. Дозволь лише знайти себе. Бог тебе шукає.

Гори

Колись давно жило на землі мирне плем’я, що отаборилось біля підніжжя Анд. Одного дня грізна банда розбійників, що переховувались в печері, розташованій високо в горах, напала на їхнє поселення.

Серед здобичі нападників було дитинча однієї з родин низинного племені. Розбійники забрали дитя в гори.

Люди, що все життя жили в низині, не відали, як підкорити гірські вершини. Не знали шляхів, якими користувалися люди гір, тож не змогли знайти нападників, ані навіть відшукати їхніх слідів на гірських дорогах.

Усе ж найкращі воїни пішли в гори, аби повернути маля додому. Люди з поселення намагалися зробити це різними способами, затрачали неймовірні зусилля, та зуміли здолати лише кілька метрів.

Відчуваючи свою цілковиту безпорадність, втративши сили, урешті визнати себе переможеними і вирішили повертатись.

Коли вже були на зворотній дорозі, побачили маму розшукуваної дитини, що сходила з гір, куди вони так і не змогли дістатись. Згодом побачили й дитя, у неї на плечах.

- Як їй це вдалося? – дивувались.

Один з учасників походу, захоплений її вчинком, привітавши переможницю, запитав:

- Як же ти, жінка, могла вчинити те, що було не під силу найвправнішим чоловікам поселення?

Жінка, здвигнувши плечима, мовила:

- Це не була ваша дитина.

Бог сказав до кожного з нас: «Ти син мій улюблений». І ніхто не завадить Йому привести нас додому.

Книжка

Первісток однієї багатої сім’ї приїхав додому в переддень отримання диплому. У їхній родині й серед знайомих було заведено вручати випускникові вищого навчального закладу подарунок.

Батько разом із сином відвідали найвідоміші автомобільні салони міста, і врешті знайшли найкращий автомобіль.

Юнак був певен, що в день, коли отримає диплом, перед його будинком стоятиме новеньке блискуче авто з баком пального.

Яким же було його здивування, коли у той довгоочікуваний день назустріч синові вийшов усміхнений батько із… книжкою в ручі. Це було Святе Письмо.

Хлопець із люттю відкинув книгу, і з того дня й слова не промовив до батька. За кілька місяців знайшов роботу у віддаленому місці.

Додому привела його лише вістка про батькову смерть.

Уночі, напередодні похорону, переглядаючи нотатки на письмовому столі батька, знайшов Святе Письмо – останній батьків дарунок.

Зворушений юнак розгорнув книгу, обережно здуваючи з неї пилюку. Між сторінками знайшов чек, датований днем отриманням диплому. Зазначена сума точно відповідала вартості вибраного колись автомобіля.

Немає користи від непрочитаної книги, що лежить на полиці, припавши порохом, але серед її сторінок можна знайти те, чого давно прагнемо.

Скарб

Якось чоловік, що орендував і обробляв земельну ділянку, вирішив орати глибше й випадково знайшов скарб. Були там золоті монети й інші цінності. У поспіху закопав усе назад, і одразу ж звернувся до власника з проханням продати йому ділянку.

Власник, помітивши його гарячкову схвильованість, погодився, але зажадав дуже високої плати. Що зібрати потрібні гроші, селянин знайшов іншу працю, згодом іще іншу.

Почав заробляти й інвестувати зароблені гроші, організував ринок, розширив торгівлю поза межами держави.

Минув час. Той чоловік став відомим інвестором, добрим керівником, займався торгівельним операціями, подорожував.

І вже не думав про скарб, що його заховав у землі.

Ділова людина, що завжди поспішає, голосно зупиняє таксі й, заскакуючи в салон, знервовано каже: «Газуй!»

Таксі рушає і на повній швидкості мчить уперед.

За хвилину пасажира охоплює сумнів: «Хіба я казав, куди маємо їхати?»

Водій спокійно відповідає: «Ні, але я їду так швидко, як тільки можу».

Можна так само жити – без цілі.

Вартість

- Прошу, не стійте тут і не витрачайте на мене свого дорогоцінного часу. Нічого доброго в мені немає. Я огидна для всіх і для себе самої!

Зустрівши священика, який запрошував її на зустріч групи молоді, дівчина давала волю своєму роздратуванню. Зі злістю й гіркотою вона викидала із себе все те, що їй самій у собі не подобалось: «Я дуже приземлена, зверхня й нецікава, у мене нестерпний характер, зі всіма конфліктую Ніхто насправді не бажає зі мною зближуватися, заздрю своїм подругам, у сім’ї теж усіх дратую. І що мені робити на білому світі!»

Священик поглянув на неї, і після хвилинної мовчанки сказав: «Чи знаєш, люба, що у тебе прекрасні зелені очі?» Дівчина оторопіла від несподіванки й замовкла.

Це був перший крок.

Одна жінка мала дуже негарне, як сама вважала, покривало на ліжко. Купила його в магазині вживаних речей, всього за 20 гривень, бо на той час у важкій фінансовій скруті. Кожного дня, застеляючи ліжко, з великим невдоволенням розправляла покривало.

Так тривало до часу, поки одного дня, випадково гортаючи каталог продажу товарів поштою, побачила таке саме покривало, його пропонував відомий стиліст, майстер інтер’єрів. Коштувало воно 1200 гривень. Відколи дізналась справжню ціну покривала, змінила своє ставлення до цієї речі.

Якої б поганої думки не був ти про себе, у Божих очах маєш найбільшу цінність.

Є люди, які не знають, наскільки важливо те, що вони існують.

Є люди, які не знають, як багато для інших важить сама їхня поява у чийомусь житті.

Є люди, які не знають, скільки радости дарує іншим їхня привітна усмішка.

Є люди, які не знають, яким добром для інших є їхня близькість.

Є люди, які не знають, наскільки б біднішими інші почувались без них.

Є люди, які не знають, що вони – дарунок небес.

Але могли б знати, якби ми їм про це розповіли.

Рецепт

Дівчинка подала своїй учительці листочок зі своїм особистим «рецептом для життя». Написала: «Потрібно чотири обійми на день, щоб прожити. Потрібно вісім обіймів на день, щоб якось іти вперед. Потрібно дванадцять обіймів на день, щоб рости».

У сім’ї був старий чорний кіт, який у повечірню пору поводився досить дивно. Не хотів ані їсти, ані гуляти, не хотів узагалі нічого робити. Сидів посоловілий на землі, чекаючи, поки усі розсядуться. Далі заскакуючи комусь на коліна, і опинився в чиїхось обіймах. Коли вже зайняв омріяне місце, починав, демонструючи котячу грацію, витягати спинку, перш аніж рука починала пестити його. Вигнався, щоб зручніше вмоститись, випростовував лапки. Щоразу ластився, голосно муркочучи. Дивився на всіх люблячими й повними довіри очима.

Тоді діти казали: «Атилла хоче пестощів». Батько, спостерігаючи за цим ритуалом, мав таке пояснення: «В нашій сім’ї не тільки кіт цього потребує, а навіть я й моя дружина. Адже прагнення ласки не залежить від віку. Це яскраво проявляється в дітей. Вони потребують, щоб їх брали на руки, обіймали, пригортали до себе, турботливо вкладали до сну, не тому, що їм тривожно чи чогось не вистачає. А просто тому, що це діти».

Є багато речей, якими я прагну обдарувати всіх дітей на світі. Коли б я мав право обрати лише одну річ, то хотів би, щоб кожну дитину щодня було кому обняти.

У теорії

Юнак заявив із погордою вчителеві: - Врешті я досягнув досконалости. Тепер абсолютно впевнений у власних силах. Сам собі господар. Легко втримую в сварках нерви, запанував над почуттям помсти, усунув із серця свого всіляку хтивість, слава більше не турбує мене, прагнення влади й грошей, навіть найменші сексуальні бажання ніколи не навідують мене, отож …

Учитель обірвав юнака на півслові:

- Шкода! Декілька днів тому одна прегарна дівчина натякнула мені, що коли б трапилась така нагода, охоче б прослизнула у твоє ліжко …

Юнак зробив крок вперед: «Он як? Хто б це міг бути? Я знаю її?»

Один багатий юнак якось звернувся до доброчесного настоятеля монастиря і попросив дозволу залишитись в його згромадженні.

Настоятель попросив дещо більше розповісти про те, як той живе, які має звички, - кандидат у монахи з погордою підвів голову:

- Завжди одягаю білу одежу, п’ю лише воду, узимку роздягнений качаюсь в снігу. Щоб краще умертвити тіло, повбивав гострі цвяхи у своє взуття й наказую своєму слузі, щоб відміряв мені щоденно сорок ударів батогом …

Саме в цей час під’їхав важкий віз, який із натугою тягнув білий кінь. Візник випряг коня, напоїв із поїлки, кінь із насолодою, щоб зняти втому після важкого дня, повалявся в снігу.

- Бачиш, - мовив настоятель, - це створіння теж біле, п’є лише воду, валяється в снігу, цвяхи впиваються йому в ноги, отримує, напевно, більше аніж сорок батогів. Одначе, є лише конем …

Один з багатьох днів

Поглянь, мамо! – вигукнула семирічна Марта.

- Зараз, зараз! – автоматично вимовила знервована жінка за кермом, маючи на голові купу справ, що іще очікували на неї вдома.

Потім була вечеря, перегляд телепрограм, купання, телефонні розмови, аж прийшов час коли треба було вкладатись спати.

- Марто, вже час іти в ліжечко!

Дівчинка побігла східцями вгору. Мама вже падала від утоми, та цілуючи її, уже ж знайшла в собі сили, щоб помолитися з донечкою.

Поправила ковдру.

- Мамусю, забула дати тобі одну річ!
- Даси вранці, - відповіла мама.

Дівчинка невдоволено насупилась.

- Але ж вранці в тебе знову не буде часу! – запротестувала.
- Знайду час, не хвилюйся, - відказала мати, обережно обороняючись.
- Добраніч! – додала й рішуче зачинила двері.

Та все ж не змогла забути сумних очей дитини. Тихесенько повернулась в кімнату до дівчинки. У маленькій дитячій ручці помітила затиснені клаптики паперу. Наблизилась й обережно розтулила долоньку. Дівчинка подерла на дрібненькі шматки велике червоне серце із написаним на ньому віршем, що мав назву: «Чому я люблю свою маму». Жінка старанно зібрала всі клаптики й, наче з дитячої складки, спробувала скласти пошматований листок паперу. Врешті змогли прочитати, що написала Марта:

«Чому я люблю свою маму»
Навіть як багато працюєш
І мусиш вирішити тисячу справ,
Завжди знаходиш час
Побавитись зі мною.
Люблю тебе, мамо, бо я –
Найважливіша частина Твого дня!


Ці слова глибоко зворушили жінку. За десять хвилин вона знову зайшла в кімнату дівчинка, тримаючи срібну тацю з двома чашками шоколаду і двома шматками торта. Лагідно погладила пухкеньку щічку Марти.

- Що трапилось? – запитала дівчинка, здивована нічними відвідинами.
- Це для тебе, бо ти – найважливіша частина мого дня!

Дівчинка усміхнулась і, трохи надпивши з горнятка, знову заснула.

А хто є найважливішою частиною твого дня?

Таємниця

Щасливе подружжя в колі дітей на онуків святкувало своє золоте весілля. Хтось із гостей попросив чоловіка поділитися рецептом такого довгого й щасливого подружнього життя … Старший пан примружив на хвилинку повіки, потім, наче виловлюючи з пам’яті далекі спогади, почав розповідати:

- Люція, - моя дружина, була єдиною дівчиною, з якою я мав побачення. Я зростав у сирітському будинку і з дитинства мусив тяжко працювати, щоб здобути найнеобхідніше. Ніколи не мав часу на зустрічі з дівчатами. Люція полонила мене одразу. Поки збагнув, що власне відбувається, уже попросив її стати моєю дружиною.

Ми обоє були такими молодими… У день весілля, після того, як ми повінчались у церкві, батько Люції відвів мене вбік і вклав у руки пакуночок. Сказав: «Завдяки цьому подаруночкові твоє подружнє життя буде щасливе, й нічого більше для того не будеш потребувати ».

Зацікавлений і збентежений, я ледве впорався з папером і стрічкою. У коробці лежав великий золотий годинник. Обережно витягнув його. Коли уважно почав оглядати, зауважив текст, вигравіруваний на золотому диску. Була це дуже розумна порада. З того часу її щоразу, як відкривав годинника, щоб дізнатись, котра година.

Старший пан посміхнувся, і показав свого старого годинника. На дискові виднілося дещо стерті від часу слова, у яких була захована таємниця щасливого подружжя. Ось ці слова: «Скажи щось приємне Люції».

Скажи щось приємне людині, котру кохаєш. Зроби це саме зараз.

Плани

Обіпершись на поруччя комфортабельного лайнера, ніжно обійнявшись, стоїть пара закоханих. Вони тільки-но побрались, і саме відбувають у свою шлюбну подорож. Ніжна любов переповнює їх. Ведуть мову про своє прекрасне сьогодення, а також і про майбутнє, яке їхня уява малює рожевими барвами.

Юнак мріє вголос: «Моя праця обіцяє гарні перспективи. Не за горами той час, коли ми зможемо переселитись у великий просторий будинок. За вісім чи десять років я вже зможу вітрити власну справу Побачиш, будемо щасливі».

Молода дружина підхоплює: «Так, наші діти зможуть навчатись в престижних школах й спокійно зростати».

Молодці цілуються й покидають палубу. На рятувальному колі, прикріпленому до поруччя, видніє назва корабля – «Титанік».

Журналіст і телекоментатор Джон Ченсело готувався йти на пенсію. Планував, як житиме на заслуженому відпочинку, і саме тоді в нього діагностували рак шлунку. Разом із хворобою прийшли десятки запитань: «Курив, пив, робив щось, чого не повинен був робити? Не дбав за своє здоров’я? Чи випадки захворювання на рак були в родині? Чому саме я?»

Хвороба нагадує нам, що насправді ми на дуже короткому ланцюзі. Десь прочитав: «Хочете, щоб Бог посміявся? Розкажіть Йому про свої плани».

Турбота

Лікар заклопотано схилив голову. Стан його пацієнта не покращувався. Уже десять днів лікування не давало жодного результату. Старенький не залишав лікарняного ліжка, здавалося, що, втомлений і зневірений, він втратив бажання змагатись за життя.

Наступного дня лікар був здивований. До старенького враз повернулась уся його енергія. Сидів, опертий на подушки, його обличчя знову набуло здорового вигляду.

- Що сталося? – запитав лікар. – Лише вчора ваш стан був просто розпачливий. Нині ж організм функціонує прекрасно! Чи міг би знати, що ж трапилось?

Старенький усміхнувся. Спокійно ствердив: - Маєте рацію, лікарю. Дещо трапилось. Учора мене відвідав мій онук і сказав: «Дідусю, мусиш негайно повертатись додому, бо поламався мій велосипед» …

У будинку Спокійної Осени подейкували, що старша пані, трохи не сповна розуму, має дуже дивну звичку. Кожного вечора обіймає й цілує телевізор.

Асистент запитав стареньку, навіщо це робить?

- Диктор – єдина у світі особа, яка вітається зі мною ще й мені посміхається.

Дерево

В одній далекій країні росло дивовижне дерево. Ніхто не знав, скільки йому років. Говорили, що росло воно тут споконвіку. Чоловіки і жінки приходили до нього зі своїми проханнями. Навіть вовки у безмісячну ніч вили в бік цього дерева. Але ніхто не наважувався скуштувати й гарні плоди. А плодів було безліч. Величезні й гарні на вигляд, вони важко звисали з обох гілок цього загадкового дерева.

Половина цих плодів була отруйною. Ніхто не відав, яка саме. Одна з гілок несла у собі життя, а друга смерть.

Настав у тому краї неврожайний рік. Люди потерпали від голоду. А дерево і далі було рясно вкрите плодами. Довколишні мешканці, розгублені й налякані, підходили до нього. Вони були голодні, та нікому не хотілось помирати від отрути.

Одного дня чоловік, щоб був уже за крок від голодної смерті, став під правою гілкою, зірвав плід і з’їв його не роздумуючи. Потім, випроставшись, вдихнув на повні груди, впевнений і радісний.

Всі одразу кинулись під правий бік дерева й почали їсти солодкі життєдайні плоди.

Увечері мешканці цієї околиці зібрались на раду. Ліва частина дерева була не тільки непотрібною, але й небезпечною. Вирішили відрубати її при самій землі.

На світанку наступного дня люди знову вирушили за їжею, та на правій гілці не зайшли жодного плоду. Всі плоди опали додолу і зігнилі лежали в куряві. Птахи, що жили колись між зеленого віття, покинули свої домівки. Дерево вмерло за одну ніч.

Прийшли слуги господаря і кажуть до нього: Пане, чи ж не добре насіння ти сіяв на полі своїм? Звідки ж узявся кукіль? А він їм відказав: Чоловік супротивник накоїв оце. А раби відказали йому: Отож, чи не хочеш, щоб пішли ми і його повиполювали? Але він відказав: Ні, щоб, виполюючи той кукіль, ви не вирвали разом із ним і пшеницю. Залишіть, хай разом обоє ростуть аж до жнив; а в жнива накажу я женцям: Зберіть перше кукіль і його пов'яжіть у снопки, щоб їх попалити; пшеницю ж спровадьте до клуні моєї (Мт. 13, 27-30).

Добро і зло таємниче переплітаються між собою. Жодна людина не може уникнути відповідальності за ту свободу, яку дав нам Господь.

Королівська подоба

Великий правитель Персії оголосив публічний конкурс серед митців своєї безмежної імперії. Визначив дуже високу суму на винагороду тому, кому вдасться якнайкраще відтворити подобу короля.

Першим прибув індус із прекрасними фарбами, таємницю кольорів яких знав тільки він, згодом вірменин, що привіз із собою спеціальний вапняний матеріал, а іще єгиптянин – із долотами, стамесками, а також прекрасними, унікальними брилами мармуру. Урешті, останнім з’явився грек, лише з мішечком дрібного порошку.

Вельможі зі свити короля обурювались, що грек збирався приступити до роботи з такими мінімальними засобами. Інші митці казали із сарказмом: «Що ж може витворити грек з цього мізерного порошку?»

Учасники конкурсу на довгі тижні були зачинені кожен в окремій кімнаті королівського палацу, щоб ніщо не заважало процесові творчости.

У призначений день король розпочав оглядати творіння майстрів. Захоплений прекрасним мялярством індуса, мініатюрою і кольоровому мінералі вірменського майстра і різьбою єгиптянина.

Потім увійшов до зали, яку відвели грекові. Здалося, що той не зробив нічого: лише своїм дрібненьким порошком вирівняв, вичистив, довів до дзеркального мармурові стіни кімнати. Тож коли увійшов туди, був вражений своїм ідеальним відображенням.

Звичайно, конкурс виграв грек.

- Як можу покращити своє духовне життя?
- Допитувався юнак у вчителя.
- Зроби із собою те, що скульптор робить зі статуєю коня: бере брилу мармуру й усуває з неї те, що не нагадую коня.
- Що хочеш тим сказати?
- Відкинь, мов ударом молотка, все те, чим ти не є: кожну думку, почуття, вчинок, застереження. Тільки так відкриєш той мистецький витвір, яким ти, безумовно, є, впізнаєш і руку твого Творця.

Шліфування щоденністю, різьблення терпінням і зусиллями – виявить твоє справжнє обличчя.

Нагадування

Дорога, що вела до храму, пролягла через село. Старенька жінка намагалась здолати її, не підіймаючи очей, безперестанку бубоніла якісь молитви. З-під напівприкритих повік кидала погляд на людей.

«Шмаркачі … П’яниці … Безсоромниця … Свиняче поріддя … Нероба …» - подумки характеризувала зустрічних і пришвидшувала крок, щоб якнайшвидше віднайти спокій у молитві.

Якогось дня прийшла під двері храму й побачила, що вони зачинені. Стукала. Ніхто не відчиняв. Аж зауважила листочок, приклеєний до дверей. Прочитала. Там було написано: «Я в селі».

- Кажеш, що любиш мене, але сидиш склавши руки. П’єш, їси, вигідно вмощуєшся, щоб почитати слова, які сказав, плачеш, згадуючи, що мене розіп’яли, врешті йдеш спати … Не соромно тобі? Так ти мене любиш? Ти називаєш це любов’ю? Вставай!

Підвівся негайно й , пропадаючи до стіп Його вигукнув: «Вибач мені Господи, вибач! Говори, і я буду виконувати».

Візьми твою палицю, йди між людей, не бійся розмовляти з ними – наставляв Христос. Іди й скажи їм, що я голодний, що стукаю у двері, простягую руки і кричу: християни любіть одне одного!
(Н. Казанзакіс)

Очі

Молода мати готувала в кухні вечерю. Запланувала приготувати смажену картоплю і старалась, щоб страва, яка так смакувала дітворі, удалась на славу.

Найменше дитя – чотирирічний синочок – бавився у садочку. Повертався додому переповнений враженнями від прожитого дня. Йому кортіло чимшвидше поділитись всім тим із матусею. Бо ж стільки всього бачив, мав стільки нових занять! Усе це мусив якнайдетальніше розповісти неньці! Заклопотана мати, звичайно ж, не була уважною слухачкою. Відповіла коротко, одним словом, продовжуючи спокійно чистим картоплю.

Минуло п’ять хвилин. Дитя вчепилось за материнську спідницю й почало тягти з усіх сил. Жінка змушена була схилитись до синочка.

Хлопчик обійняв її своїми пухкенькими ручками й сказав:

- Мамо, слухай мене очима!

Слухати очима, це так, як сказати: «Ти важливий для мене».

Усі важливі речі переказуємо очима.

Молода жінка залишила своїй матері такого листа: «Коли ти, думаючи, що я не бачу, повісила на холодильнику мій перший малюнок, у мене з’явилось бажання малювати.
Коли ти, думаючи, що я не бачу, нагодувала кото-волоцюгу, я зрозуміла, що слід піклуватися про тварин.»
Коли ти, думаючи, що я не бачу, готувала торт на мій день народження, спеціально для мене … Я зрозуміла, що дрібні речі теж можуть бути винятково важливими.
Коли ти, думаючи, що я не бачу, молилась, я теж повірила в існування Бога, з яким завжди можна розмовляти.
Коли ти, думаючи, що я вже сплю, цілувала мене, я зрозуміла, що любиш мене.
Коли ти, думаючи, що я не бачу, зрошувала свої очі рясними сльозами, я зрозуміла, що часом стаються прикрі речі, але сльози допомагають.
Коли ти, думаючи, що я не зауважую, посміхалась, і я хотіла бути люб’язною й увічливою, як ти.
Коли ти думаючи, що я не бачу, переживала за мене, і я хотіла бути собою.
Коли ти думала, що я не бачу, я все бачила, тож дуже дякую тобі за все, що ти робила, думаючи, що я не могла цього бачити».

Долоня

Чоловік, що переніс операцію на серці, ділився своїми враженнями.
У переддень хірургічного втручання до зали ввійшла прегарна медична сестра. Взяла його за руку, потиснула долоню й попрохала, щоб він відповів їй потиском.

- Послухайте мене уважно – далі мовила жінка – під час завтрашньої операції ви будете відділені від свого серця, і ваше життя підтримуватиме лише машина. Коли операцію на серці буде закінчено, свідомість повернеться до вас. Прокинетеся в залі реанімації, де вам слід залишатись без руху ще шість годин. Впродовж усього цього часу вам не можна поворухнутись, заговорити чи навіть розплющити очі. Це буде важко, бо коли опритомнієте, чутимете і розумітимете все, що відбувається навколо. Усі ці шість годин я сидітиму біля вас і триматиму вашу долоню, так, як оце роблю зараз. Залишусь біля вас, аж поки ви цілковито не повернетесь до свого нормального стану. Навіть коли беззахисність скує ваше серце, відчуєте мою долоню, і знатимете, що я не залишила вас.

- Усе відбувалось так, як і обіцяла сестра розповідав чоловік. – Прокинувся в повній свідомості, але робити нічого не міг, отоді сповна відчув, що таке повна безпомічність. З усім цим світом мене єднала лише жіноча долоня, що довгі години підбадьорливо стискала мою.

Утішитель, Дух Святий, якого Ісус, відходячи, обіцяв своїм друзям, робить так само – усе життя тримає нас за руку.

Віра

Через нестачу дощу поля висохли, і земля потріскала. Листя поблякло й пожовкло. Важко звисало з галузок. Знервовані люди напружено поглядали на небо, що нагадувало кобальтово-блакитний кристал.

Наступні тижні були ще спекотніші. Минали місяці, а на поле не впала й краплинка дощу.

На площі перед храмом сільський священик організував спеціальні молитви, де випрошували ласку дощу.

У визначений час майдан наповнився нетерплячими, але сповненими надії людей. Багато з них принесли із собою предмети, які були свідоцтвом їхньої віри. Священик зі здивуванням розглядав Біблії, хрести, вервиці. Одначе не міг відірвати очей від дівчинки, що сиділа в першому ряді.

На колінах вона тримала червону парасолю.

Молитися – це просити дощу, вірити – перенести парасолю.

Знак

Гарний юнак з ніжними рисами обличчя самотньо сидів в автобусі, не відриваючи свого погляду від вікна. На вигляд було йому трішки більше двадцяти років. Якась жінка сіла біля нього. Перекинувшись кількома словами про теплу весняну погоду, що стояла надворі, молодий чоловік несподівано мовив: «Я був два роки в ув’язненні. Цього ранку вийшов і ось повертаюсь додому».

З його уст бурхливою рікою лилась розповідь про те, як зростав у бідній, але порядній родині, і як його злочинна діяльність завдала родині болю і сорому.

Впродовж цих двох років не мав від них жодної вістки. Знав, що батьки його надто бідні, щоб дозволити собі подорож до місця ув’язнення, і надто прості, щоб писати листи. Він і сам перестав писати, не отримавши відповіді на жоден свій лист. За три тижні перед звільненням зробив останній відчайдушний крок, який міг би дозволити йому повернутися в сім’ю. Ще раз написав батькам, просив вибачення за прикрощі й розчарування, яких їм завдав.

Вийшовши на волю, сів в автобус,я кий мав завести його до рідного міста. Траса пролягала поблизу саду й будинку, де пройшло його дитинство, і де мешкали його батьки.

У листи написав, що розуміє їх. Для того, щоб полегшити справу, попросив, щоб подали йому знак, який міг би побачити з вікна автобуса. Якщо йому вибачили і згідні, щоб він повернувся, нехай пов’яжуть білу стрічку на яблуньку у їхньому садку. Коли ж знаку не буде, хлопець, не виходячи з автобуса, залишить місто і більше ніколи не потурбує своєї родини.

Автобус наближався до пункту призначення, юнак нервував усе більше. Страх, що не побачить стрічки, став таким сильним, що боявся сам дивитись у вікно.

Вислухавши його розповідь, жінка запропонувала:

- Поміняємось місцями. Я буду дивитись у вікно.

Автобус продовжував їхати. Минули іще декілька будинків. Враз жінка побачила дерево. Легенько торкнула хлопця за плечей, стримуючи сльози, промовила: «Поглянь! Поглянь! Дерево усе обвішане білими стрічками!»

Ми дуже схожі на звіра, коли вбиваємо.
Дуже схожі на людей, коли осуджуємо,
Дуже схожі на Бога, коли вибачаємо.

Говоримо

Проповідник запізнювався. Сестри, які очікували на нього в монастирській каплиці, дійшли вже до п’ятнадцятої таємниці вервиці, коли подзвонили у двері.

Втомлений, заклопотаний проповідник вибачився перед настоятелькою: «Прикро мені, матінко, але я не встиг приготувати проповідь …»

«Це неважливо, - відповіла сердечно настоятелька, - прошу, отче, говоріть усе, що спаде на думку».

Казати, усе, «що спаде на думку» - найпопулярніша мова світу. Мільярди слів щоденно ранять нас.

Здатність промовляти – великий дар. Щоб людина не говорила надто багато дурних слів Богові, Він дав їй десять пальців, щоб пам’ятала Його мудрі ради:

«Щоб перше слово будо добре,
Щоб друге слово було правдиве,
Щоб третє слово було справедливе,
Щоб четверте слово було щире,
Щоб п’яте слово було відважне,
Щоб шосте слово було делікатне,
Щоб сьоме слово несло втіху,
Щоб восьме слово було лагідне,
Щоб дев’яте слово було сповнене поваги,
Щоб десяте слово було мудре.
Далі мовчи!»

Порядок

Одного дня жінка прийшла із синочком до Махатми Ганді й просила: «Махатмо, скажи йому, щоб не їв більше солодощів».

- Будь така ласкава, і повернись за три дні – відповів Ганді. Через три дні жінка повернулась з дитиною до Ганді, і той промовив до малого: «Не їж більше солодощів!»

Жінка запитала: «Чому казав нам чекати аж три дні, лише для того, щоб це сказати?»

Махатма відповів: «Тому що три дні тому я сам ще їв солодощі».

Якби всі ті, хто керує, навчає, командує, заклинає, заохочує – вирішили дотримуватись того, чого вимагають від інших, цей світ був би раєм.

Візит

Якогось дня до однієї з парохій дійшла вістка безпосередньо з раю:
«Сьогодні ввечері до вас із візитом прибуде Ісус».

Парох поспішив усіх про це повідомити.

Натовпи людей зібрались, що б це побачити. Усі очікували від Нього прекрасної промови, але Він обмежився посмішкою, і коли Його представляли, лише привітався: «Добрий вечір», Парафіяни наввипередки запропонували Йому нічліг, передовсім священик, але Він чемно відмовився від запросин, мовивши, що хотів би провести ніч у храмі. Це всім сподобалось. Покинув храм непомітно, задовго до того як відчинили двері.

Коли посходились люди, побачили розмальований храм. Повсюди на стінах було написано лише одне слово. Усюди одне і те ж: «Стережіться!» Не було жодного закутку, який би обминув: двері, вікна, колони, вівтар, навіть Біблія, що була на амвоні. Зусібіч – «Стережіться».

Слово увінчане великими й малими літерами, фломастерами, авторучкою, маркерами, аерозолями, усіма можливими кольорами. Де лиш спинялось, око, повсюди бачило: «Стережіться, стережіться, стережіться, стережіться, стережіться, стережіться ….»

І як наблизився і побачив місто, Він над ним заплакав кажучи: «Якби й ти цього дня зрозуміло те, що веде до миру! Але тепер воно закрите перед твоїми очима!» (Лк. 19, 41-42). Ісус плаче, дивлячись на наше життя. Плаче над Палестиною, Індонезією, Іраком, Україною. Плаче над нашими містами, де панує байдужість, несправедливість, насильство. Плаче над усіма, хто йде в храм, але думки їхні далеко …

Масаж

Звали її Лю – «прекрасна, мов зоря». Вона спокійно жила собі в маленькому рибацькому селищі, на березі блакитної ріки. Аж попросив її руки найзаможніший із річних рибалок.

Перші роки молодої пари були справді щасливі, без тіні печалі. Одначе їхнє щастя стало дратувати свекруху, мислилось її, що через невісточку їй нема більше місця в синівському серці. Скоса поглядали на прекрасну невістку й інші члени родини, навіть слуги. Тож свекруха, як тільки могла, почала принижувати невістку, , вигадуючи й розповідаючи про неї найбрудніші побрехеньки. Довела до розпачу, прекрасна Лю постановила помститись й убити свекруху. Ця думка повністю опанувала її. Звернулась до чаклуна, щоб здобути магічний напій смерти.

Чарівник вислухай її уважно й дав пляшечку з рожевою рідиною, яку жінка мала щодня доливати в чай своїй свекрусі, а ще порадив кожного дня робити їй приємний розслаблюючий масаж рук, шиї й плечей, щоб тим самим відвести від себе всілякі можливі підозри.

Сказав, що свекруха помиратиме поволі, впродовж шести місяців.

Шість місяців Лю терпляче постійно підливала рожеві краплі свекрусі у чай і щоденно робила їй приємний розслаблюючий масаж.

Щоденний масаж започаткував між двома жінками нові стосунки, аж урешті потоваришували. Їхні серця змінились. Свекруха зауважила, що синова дружина не лише дуже гарна, а й мила, ввічлива, і привітна. Невістка також щоразу краще пізнавала материнське серце своєї свекрухи.

За кілька місяців Лю встигла забути про причину, що змусила її щоденно відвідувати матір свого чоловіка, їхні зустрічі стали милою звичкою. Сповнені взаємної любови, проводили час у довгих теплих товариських розмовах.

Одного дня свекруха безвинно промовила: «Так добре нам разом. Шкода, що буду змушена померти набагато раніше за тебе …»

Тоді невістка зірвалась на рівні ноги й помчала до чаклуна. Впавши на коліна, благала його, щоб приготував їй протиотруту, розповідала, як змінилось її серце і якими теплими стали її стосунки зі свекрухою.

Чаклун посміхнувся. Підіймись, моя прекрасна дочко. Рідина, яку дав тобі, є лише витяжкою з пелюстків троянди. Справжньою протиотрутою на отруту ненависти був той чудовий масаж. Коли ти постійно біля неї, коли розмовляєте, коли дивишся людині в очі, не можеш довго її ненавидіти.

Якщо подивишся на іншу людину, коли та спить, не зможеш її ненавидіти.

Людина народжується лагідною й беззахисною, Помирає ж твердою й сильною.

Усі істоти народжуються м’якими й ніжними – помирають засушені і тверді.

Тому, усе, що тверде й міцне, поєднується зі смертю;

Те, що ніжне й крихке, поєднується з життям.

Що сказати, чого не казати

Є 27 речей, яких не варто говорити тим, кого кохаєте:

«Хіба не казав тобі, що ти така ж сама як твоя мати; Маєш завжди поганий настрій; Ти бездумний; Це твоя. Вина; Щось тобі не підходить?; Можеш лише нарікати; Що б не зробив, нічого тобі не подобається. Маєш те, на що заслужив; Чому ніколи не слухаєш?; Спробуй бути відповідальним; Що собі мислиш?; З тобою годі витримати; Не знаю, навіщо з тобою зв’язався; Можу навіть зі шкури вилізти, але й так нічого з того не буде; Робитиму, що захочу, якщо тобі не подобається, завжди можеш відійти; Як ти вже щось придумаєш …; Яка безглузда думка!; Єдине, на що здатен, - думати лише про себе; Зробив би це, коли б мене любив; Ти - як дитина; Умієш міняти лиши погляди; Прийми заспокійливе; Які там в тебе проблеми!; Не можу тебе зрозуміти; Ти завжди мусиш мати рацію?»

Є 37 речей, які слід казати тим, кого любите:

«Зроблено досконало; Ти фантастичний; Було прекрасно; Ти сьогодні була чудова; Без тебе чогось бракує; Справді, дуже ціную те, що ти зробив для мене впродовж усіх цих років; Ти найцінніша особа в моєму житті, цінніша за дітей, кар’єру, друзів, цінніша над усе; Щасливий, що одружився з тобою; Ти – найкращий мій друг; Коли б мав прожити ще раз життя, повторно одружився б із тобою; Хочу нині бути з тобою; Мені тебе не вистачало; Не міг перестати думати за тебе; Як мило прокинутись, усвідомлюючи, що ти поряд; Буду завжди тебе кохати: Люблю дивитись, як виблискують твої очі, коли смієшся; Сьогодні ти прекрасна як завжди; Довіряю тобі; Завжди можу на тебе розраховувати; Завдяки тобі маю добре самопочуття; Я такий гордий, від того, що можу бути біля тебе; Мені прикро; Я помилився; Чого б ти ще хотіла? Про що роздумуєш?; Мені вистачить уже того, що слухаю тебе; Ти надзвичайна; Не можу собі уявити життя без тебе; Поруч з тобою хочу ставати щораз кращим. У чому можу тобі допомогти?; Молись за мене; Нині молився за тебе; Цінна кожна хвилина, яку перебули разом; Дякую за твою любов; Дякую, що приймаєш мене таким який є; Дякую за те, що ти біля мене; Ти кожен день робиш щоразу кращим».

Масаж

Звали її Лю – «прекрасна, мов зоря». Вона спокійно жила собі в маленькому рибацькому селищі, на березі блакитної ріки. Аж попросив її руки найзаможніший із річних рибалок.

Перші роки молодої пари були справді щасливі, без тіні печалі. Одначе їхнє щастя стало дратувати свекруху, мислилось її, що через невісточку їй нема більше місця в синівському серці. Скоса поглядали на прекрасну невістку й інші члени родини, навіть слуги. Тож свекруха, як тільки могла, почала принижувати невістку, , вигадуючи й розповідаючи про неї найбрудніші побрехеньки. Довела до розпачу, прекрасна Лю постановила помститись й убити свекруху. Ця думка повністю опанувала її. Звернулась до чаклуна, щоб здобути магічний напій смерти.

Чарівник вислухай її уважно й дав пляшечку з рожевою рідиною, яку жінка мала щодня доливати в чай своїй свекрусі, а ще порадив кожного дня робити їй приємний розслаблюючий масаж рук, шиї й плечей, щоб тим самим відвести від себе всілякі можливі підозри.

Сказав, що свекруха помиратиме поволі, впродовж шести місяців.

Шість місяців Лю терпляче постійно підливала рожеві краплі свекрусі у чай і щоденно робила їй приємний розслаблюючий масаж.

Щоденний масаж започаткував між двома жінками нові стосунки, аж урешті потоваришували. Їхні серця змінились. Свекруха зауважила, що синова дружина не лише дуже гарна, а й мила, ввічлива, і привітна. Невістка також щоразу краще пізнавала материнське серце своєї свекрухи.

За кілька місяців Лю встигла забути про причину, що змусила її щоденно відвідувати матір свого чоловіка, їхні зустрічі стали милою звичкою. Сповнені взаємної любови, проводили час у довгих теплих товариських розмовах.

Одного дня свекруха безвинно промовила: «Так добре нам разом. Шкода, що буду змушена померти набагато раніше за тебе …»

Тоді невістка зірвалась на рівні ноги й помчала до чаклуна. Впавши на коліна, благала його, щоб приготував їй протиотруту, розповідала, як змінилось її серце і якими теплими стали її стосунки зі свекрухою.

Чаклун посміхнувся. Підіймись, моя прекрасна дочко. Рідина, яку дав тобі, є лише витяжкою з пелюстків троянди. Справжньою протиотрутою на отруту ненависти був той чудовий масаж. Коли ти постійно біля неї, коли розмовляєте, коли дивишся людині в очі, не можеш довго її ненавидіти.

Якщо подивишся на іншу людину, коли та спить, не зможеш її ненавидіти.

Людина народжується лагідною й беззахисною, Помирає ж твердою й сильною.

Усі істоти народжуються м’якими й ніжними – помирають засушені і тверді.

Тому, усе, що тверде й міцне, поєднується зі смертю;

Те, що ніжне й крихке, поєднується з життям.

Незалежно від усього

Утікаючи від нациської поліції уночі, під час негоди, єврейський равин разом із дружиною й сином переправлялися озером, через яке проходив кордон. Маленький човен не зміг опиратись потужним хвилям –перекинувся. Жінку з дитиною поглинули морські глибини.

Нещасний чоловік після відчайдушних спроб урятувати близьких доплив до протилежного берега. Виснажений і зболений упав на коліна, звів руки до неба й молився: «Боже Ізраїлів, мені вдалось втекти аж сюди, щоб міг Тобі краще служити, виконувати Твої настанови, і славити Твоє ім’я. Ти випробував мене, щоб пересвідчитись, що вірний Тобі. Знаю: Ти можеш усе. Навіть коли б схиляв мене покинути Твої дороги, присягаю, це б не вдалось Тобі. Можеш боляче мене вдарити, забрати в мене найкраще, найдорожче у світі, можеш віддати мене на тортури, закатувати до смерти; ніколи не забракне мені віри в Тебе, завжди любитиму Тебе більше, аніж Ти сам».

Просив Тебе Боже, щоб дав сили реалізувати мою мету.
Ти ж зробив мене слабким, щоб навчився слухати в покорі.
Просив у Тебе здоров’я, щоб міг учинити великі справи.
Ти зробив мене хворим, щоб міг робити добрі справи.
Просив Тебе про багатство, щоб бути щасливим, - дав убогість щоб став мудрим.
Просив про владу, щоб люди прийняли мене, - Зробив мене немічним, щоб мав потребу в Богові.
Просив за речі, щоб тішитись життям, Дав мені життя, щоб втішався речами.
Не отримав нічого з того, про що просив, але отримав те, чого сподівався.
Не зважаючи на те, що жодне з моїх прохань не було виконане, Моя найглибша молитва була почута.

Тепер відчуваю себе ще більше блаженним!

План

Під час вознесіння Ісус кинув погляд у бік землі, що зникала в темряві. Лише декілька маленьких тьмяних несміливих відблисків проглядало в місці розташування Єрусалиму.

Архангел Гавриїл, який прибув привітати Ісуса, запитав:

- Що це за вогні, Господи?
- Це мої учні, що зібрались на молитві біля моєї Матері. Маю план: як тільки вознесусь, зішлю їм мого Святого Духа, щоб ці миготливі вогники стали незгасимим полум’ям, що поволі розпалюватиме любов поміж усіма народами землі!

Архангел Гавриїл наважився на ще одне запитання:

- А що робитимеш, Господи, коли план Твій не вдасться?

Після хвилини тиші Ісус лагідно відповів:

- Але в мене немає іншого плану …

Ти – маленька лампадка, що жевріє серед безмірного мороку.
Але ти є частиною Божого плану, і ти незамінний, Оскільки немає іншого плану.

Міст

Селянин із сином чимчикували до найближчого села на щорічний ярмарок. Дорога пробігала через розхитаний, у тріщинах і прогалинах камінний місток, що дивом тримався над вируючою рікою. Дитя злякалось.

«Тату, гадаєш місток витримає?» - запитало тривожно.

Батько відповів: «Триматиму тебе за руку, сину мій».

І хлопчина довірливо вклав ручку в батькову долоню. Тулячись до татуся, малюк дуже обережно перейшов міст. Так дістались вони до місця призначення.

Повертались, коли вже стемніло. На зворотному шляху хлопчик запитав: «А як же річка міст? Як у ночі здолаємо цей небезпечний міст? Я боюся!»

Кремезний і сильний чоловік взяв малого на руки, і промовив: «Залишайся в моїх обіймах. Тут будеш у безпеці».

Батько надалі долав шлях зі своїм цінним вантажем. У міцних обіймах син заспокоївся й заснув глибоким, міцним сном.

Наступного ранку хлопчина прокинувся у своєму ліжечку здоровий і неушкоджений. Сонячне проміння лилось крізь вікно. Малий навіть не зауважив, коли його перенесли над бурхливим потоком, і він опинився далеко від мосту.

Такою є смерть.

Вам здається …
Що наближаєтьсь до берега –
і відкриваєте, що вже в Раю;
схоплюєте долоню
і раптом усвідомлюєте, що це Божа рука;
що дихаєте новим повітрям –
і відчуваєте пахощі небес;
що помолодшали –
і усвідомлюєте, що це – безсмертя;
що переходите
з жахливого шторму до незвичайної тиші;
що прокидаєтесь –
і з’ясовуєте, що ви вже Вдома!


(Історії взято з книги "Життя це все, що ми маємо", автор Бруно Ферреро, видавництво "Свідчадо-2009")