«Скажіть Богу: Які Твої вчинки грізні! Через силу велику Твою Твої вороги піддадуться Тобі, вся земля буде падати до ніг Твоїх, і співати Тобі буде, оспівувати Ймення Твоє!» (Книга Псалмів 65:3-4)

Звуки арфи

Деморалізація

Один майстер із мулярів багато літ працював у великій будівельній компанії. Аж ось отримав замовлення побудувати розкішну віллу – за власним проектом, на свій смак. Дістав змогу вибрати для будівництва найкраще місце і не думати про кошти.

До праці взявся негайно. Та спершу, надуживаючи виявленою до нього безмежною довірою, поклав собі використати старі будівельні матеріали, а крім того залучити до справи менш кваліфікованих робітників, аби в такий нечесний спосіб заощадити для себе якнайбільше грошей.

І коли дім було вже зведено, під час урочистої церемонії, влаштованої з цієї нагоди, майстер-будівельник вручив керівникові компанії ключі від будинку.

Одначе директор відразу ж і повернув йому ключі.

- Цей дім, - сказав він, усміхаючись, - є нашою подякою тобі за сумлінну працю. Це вираз нашої поваги і шани.

Твої дні – то цеглини, з яких ти будуєш дім свого майбуття …

Ім'я Господнє

У храмі уділяли мировання. Віряни, стоячи рядами, чекали своєї черги у головному нефі собору. Єпископ сів і, як часто буває, завів розмову з дітьми. Попросив одну дівчинку підійти до нього ближче.

- Як тебе звати? – спитав єпископ.

- Емануелою, - схвильовано відповіла дівчинка.

- А скажи-но мені, Емануелько, що ми говоримо, коли осіняємо себе знаменням хреста святого?

Емануелі важко відповіcти, вона вагається. - Ми говоримо, - усміхаючись, починає підказувати єпископ, - во ім'я Отця, і Сина, і…

- … і Мами! – докінчує дівчинка радісно.

Це дуже гарне означення Духа Святого. Ісус називає Його також Утішителем і Зцілителем, отже тим,хто завше підтримує своїх апостолів та охороняє їх від усякого зла. Дух Святий є тим, хто пам’ятає, уздоровлює та покріпляє…

Злодій на фабриці

На певній фабриці щодня стали коїти крадіжки. Тож керівництво змушене було доручити фірмі, що спеціалізувалася на відповідній діяльності, контролювати кожного працівника, який по закінченні робочого дня виходив за межі фабрики. Працівники зазвичай добровільно розкривали торби й піддавали на контроль посудини від першого сніданку. Контролери ж були дуже ретельними й перевіряли всіх працівників від першого до останнього, без жодного винятку. Останнім щоразу йшов собі один тип, котрий з візком, повним сміття, замикав вервечку людей. Тоді як усі працівники, крім одного, спокійно верталися додому, контролери щонайменше півгодини порпалися в торбинках від продуктів, цигаркових недопалків і брудному пластиковому посуді, аби впевнитись, що той чоловік таки не виносить нічого цінного. Проте ніколи нічого не знаходили.

Якось увечері один із контролерів роздратовано заговорив до підозрюваного робітника:

- Я знаю, ти щось махлюєш – кожен день я переглядаю найдрібнішу покидь на твоєму візку, й ніразу не знайшов нічого краденого. Не роби з мене ідіота. Скажи мені, що ти виносиш, а я – присягаюся! – тебе не викажу. Крадій із жалем підняв руки вгору й зізнався:

- Та це ж очевидно: я цуплю візки.

Ми цілковито спотворюємо уявлення про сенс нашого життя, коли гадаємо, що час його належить використовувати для гонитви за всілякими вигодами і розвагами. У плині днів та років, з дедалі більшим напруженням та розпачем домагаємось успіху, що міг би надати сенс нашому існуванню. Подібним чином діяли контролери. Шукаючи цінних речей серед сміття на крадених візках, не звертали жодної уваги на очевидне.

Коли осягнете науку життя, саме життя стане вам нагородою. Життя є всім тим, що ми маємо.

У селі на роздоріжжі

За давніх давен жив собі на світі чоловік, що багато літ намагався розкрити таїну життя. Котрогось дня мудрий самітник показав йому криницю, яка нібито ховала в собі жадану для чоловіка відповідь.

- У чім таємниця життя? – запитав шукач, підскочивши до криниці.

З глибини колодязя долинула відповідь:

- Піди на роздоріжжя села, там ти знайдеш те, чого шукаєш.

Окрилений надією чоловік подався на роздоріжжя і побачив там три великі ятки: в одній продавали якісь дроти, в другій – деревину, а в третій – металеві деталі. Йому аж ніяк не здалося, що тут, на перехресті, є щось таке, що вияснить йому таємницю життя.

Геть розчарований, він повернувся до криниці, аби вислухати пояснення. Криниця відповіла:

- Свого часу ти все зрозумієш.

Чоловік було запротестував, але на відповідь не почув нічого, крім відлуння своїх гучних заперечень. Поклавши собі, що його пошили в дурні, він вернувся додому й відновив свої пошуки.

З плином часу чоловік забув про оказію з колодязем, але одного разу, прогулюючись поночі в місячному сяйві, зачув він звук сітари (це – східний музичний інструмент), що зразу ж привернув його увагу.

То була чарівна музика, і грали її з неабиякою майстерністю і великим почуттям.

Захоплений мелодією чоловік рушив на звук сітари й невдовзі угледів пальці музики, що вправно перебирали струни, побачив і саму сітару. Тоді зненацька осягнув усе і навіть скрикнув із радості. Сітару було змайстровано з металевих дротів і деталей, на дерев'яній основі, - все достеменно таке, як продавалося в ятках на роздоріжжі села. Однак тоді він не збагнув призначення цього краму…

Життя – це мандрівка. Ідеш у своїм житті крок за кроком. І якщо кожен твій крок є добрим, кожен – цікавим, то таким буде і все твоє життя. Тоді у жодному разі не уподібнишся до людини, що дійшла до порогу смерті, а життя як такого не звідала.

Не дозволяй собі ухилятися від життя. Не споглядай життя з-за плечей інших людей. Завше дивись йому просто в вічі. Не говори від імені своїх дітей. А ліпше обніми дитячу голівку своїми долонями, і вже тоді починай розмову. Не пригортай саме лиш тіло, пригортай людину! Роби це просто зараз. Не марнуй почуттів, інтуїції, прагнень, розчулень, думок, зустрічей – не марнуй нічого. Котрогось дня ти усвідомиш, яким великим і непроминальним було все, геть усе в твоєму житті.

Кожного дня відкривай щось нове у собі та інших. Кожного дня виявляй красу, якої по вінця сповнений наш світ. Не дозволяй переконати себе, що все якраз навпаки. Приглядайся до квітів. Спостерігай за птахами. Прислухайся до вітру. Куштуй страви й належно їх оцінюй. Усім ділися з ближнім.

Найбільша пошана, яку можна виявити людині, це запропонувати їй:

- Подивись-но, як сонце заходить!

Останній у класі

Коли Жан-Батіст Віянней, майбутній парох в Арсі, ще був юнаком, то стикався з неймовірними труднощами у школі. Не міг запам’ятати навіть найпростіших речей. Керівництво семінарії не раз відсилало його додому. Та хлопець, виявляючи неабияку наполегливість, раз у раз вертався назад. Минав йому двадцять перший рік, а ще перебував на одному класі з хлопцями, молодшими за нього на десять років.

Один із них старався допомогти йому в навчанні.

Жан-Батіст Віянней був дуже вдячний своєму одинадцятирічному вчителеві, але труднощі не відступали: нічого не міг утямити й запам’ятати, губився і, затинаючись, бурмотів щось невиразне.

Одного разу хлопець скаржився шкільним товаришам на нетямущість свого доходжалого учня. Жан-Батіст почув це. Підвівшись з лавки, наблизився до хлопця, опустився навколішки й промовив:

- Пробач мені – я такий дурний.

На пшеничному полі чи не все колосся хилилося до землі. Лиш окремі колоски стояли, виструнчивши стебла, й безжурно поглядали на небо, на перехожих і на своїх побратимів.

- Ми ж бо найкращі, - хвалилися. – не гнемо шиї, мов ті невільники… Про нас сміливо можна сказати, що ми підносимось над пересічністю, пануємо над усіма!

Та вітер, який знає життя ліпше, ніж будь-хто інший, усміхнувся глузливою посмішкою і мовив ущипливо:

- А знаєте, чого ви такі стрункі та високі? Бо ви порожні!

Проводи вояка

Під час Першої світової війни на фронт забирали й парубків, яким ледве виповнилося вісімнадцять років. Сцени прощання новобранців з рідними й близькими були невимовно сумними.

На залізничному вокзалі одного великого міста батьки та друзі юрмилися навколо гурту рекрутів, що вже збиралися сідати до вагону. Всі обіймалися, не стримуючи сліз; дехто бачився з рідними востаннє. Один чоловік міцно стискав долоню свого сина, не в силі навіть вимовити слів прощання. В його очах бриніли сльози. Руки тремтіли, не міг здобутися й на слово. Юнак був єдиним його сином, він любив його з усієї душі. То що ж міг йому сказати? Якби змога, то забрав би його звідси просто додому.

Потяг засвистів. Новобранці поспішили до вагонів. Чоловік ще прагнув якось напутити й остерегти свого сина. Притиснув його до грудей, кажучи пошепки:

- Джованні, Джованні мій любий! Вертайся живий, чуєш?

Молоді вояки вже були у потязі, що звільна рушав від станції. Люди на пероні похапцем тиснули їм долоні або махали рукою на прощання.

Чоловік у розпачі вглядався в обличчя свого Джованні, що кивав йому з вікна вагону. Так хотілося сказати йому ще кілька слів! Потяг їхав. Батько звів руку. І зненацька, протиснувшись крізь юрбу, підбіг до потягу, що прискорював свій рух. - Джованні, хлопчику мій, - вигукнув він, - будь завжди поблизу генерала!

Де знаходяться генерали, туди не долітають ворожі кулі. Батько рекрута відав про це.

Церква підносить тобі дар: повсякчас мати певність, що перебуваєш біля Генерала.

"Я виноградина, ви – гілки. Хто перебуває в мені, а я в ньому, - той плід приносить щедро. Без мене ж ви нічого чинити не можете" (Йоан, 15,5).

Хлопчику мій, будь завжди поблизу генерала!

Одяг для бідних

Священик одної великої парохії на околиці Парижа доручив письменниці Мадлен Дельберль, сумлінній парохіянці, занести пакунок із одягом до сім'ї невіруючих.

Мадлен узяла пакунок і рушила за вказаною отцем-парохом адресою. Вибравшись на шостий поверх, постукала у двері. Простягнула згорток нужденній на вигляд жінці, що відчинила двері. Та чемно їй подякувала, і Мадлен пішла сходами додолу. Проте, як була вже біля виходу, почула, що хтось її кличе.

То була жінка з шостого поверху, вона кричала:

- Прошу піднятися й забрати свій пакунок! То жахливе дрантя… ми бідні, але в смітті не порпаємось! Мадлен повернулася нагору. І пересвідчилась, що жінка мовила правду: в пакунку насправді не було нічого, крім брудної білизни. Пойняв її сором. Вибачилася й вийшла геть, зажурена. Не знала, як учинити…

Проходячи коло квіткарні, вона побачила кошик прегарних троянд. Купивши його, повернула назад і, зустрівши дорогою сина тієї жінки, простягнула йому квіти з проханням:

- Будь ласкавий, занеси їх твоїй мамі.

А хлопчик був першим охрещеним у тім будинку.

Один літній чоловік, що вважав себе атеїстом, вирішив піти до відомого священика. Сподівався з його допомогою розв’язати проблеми своєї віри. Не міг він увірувати, що Ісус із Назарету воістину воскрес. Шукав доводів, які уможливили б віру у воскресіння Христове…

Коли ж дістався до парафіяльного дому, де мешкав священик, і зайшов до середини, то виявив, що в панотця є гість. Помітивши старого крізь прочинені двері, священик вийшов із канцелярії і з привітною посмішкою підсунув йому крісло. Згодом, попрощавшись із першим гостем, він запросив до кабінету старого. Уважно вислухав усі його сумніви, а потім зав’язалася розмова. Після бурхливої дискусії безвірник став Христовим вірним: приймав святі таїнства, виконував слово Боже, увірував у Божу Матір.

Щасливий і трохи здивований, душ пастир запитав його при нагоді:

- Прошу, скажіть мені, що тоді, під час тривалої нашої розмови, переконало вас, що Христос воістину воскрес і що Бог насправді існує?

- Крісло, яке ви мені підсунули, щоб я не змучився, чекаючи, і те, як ви зробили це, - відповів старий.
(Даніло Занелла)

Всі повинні працювати

Вчителька початкової школи терпляче пояснює своїм маленьким вихованцям, що всі на цім світі мусять працювати.

- Геть сі? – питає чотирилітня Евелінка.

- Ну, майже всі, - відповідає вчителька.

- То я, коли виросту велика, буду "майже"! – ставить крапку дівчинка.

Скільки ж людей у нашому світі задовольняються отим "майже"…

Я звікував життя у шкаралупі кокосового горіха.

Хіба не гарне місце для життя?

А там було тьмаво й затісно, особливо це давалося взнаки ранками, коли я мусив голитися. Та що дошкуляло мені найдужче, - це незмога контактувати із зовнішнім світом. І якби хтось віднайшов мій горіх і розлущив, то я б не збавив ціле життя в його нутрі. А може, й не сконав би там.

І все-таки я сконав усередині кокосу. Там і знайшли мене, скуленого і напівзотлілого.

- Який жаль, - мовили над моїми останками. – коли б ми не знайшли його раніше, то чей же вдалося б його врятувати. Можливо, є й інші – замкнені, як-от він…

На його місці

Старий пустельник на ім'я Себастіян зазвичай молився у маленькій святині, захованій серед тінистої долини. Молився до розп'яття що мало назву "Христос Милосердний". У долину стікався люд зо всієї околиці, щоб через розп'яття вимолити милосердя і поміч Господа.

Одного разу й старий Себастіян вирішив благати про ласку й, приклонивши коліна, став молитися:

- Господи, я прагну страждати разом із Тобою. Дозволь мені зайняти Твоє місце. Я хочу висіти на хресті. І завмер у цілковитій тиші, втопивши очі в розп'яття, очікуючи на відповідь.

Аж раптом Христос поворушив губами і промовив:

- Друже, я згоден виконати твоє прохання, але за певної умови: що б не трапилося, що б не побачив, ти мусиш зберігати мовчання.

- Обіцяю Тобі, Господи.

І вони помінялись місцями.

Ніхто не завважив, що відтоді Себастіян висів прибитий до хреста, а Христос обійняв його місце. Вірячи, як звичайно, підносили до розп'яття свої моління й висловлювали подяку, але самітник, дотримуючись обіцянки, мовчав. Аж хтось, певного дня…

Прийшов до святині багач, довго і ревно молився, а коли по молитві відходив, забув на лавці, де приклоняють коліна, капшук, набитий золотими грішми. Себастіян це помітив, але мовчанки не порушив. Не озвався навіть тоді, коли за годину прийшов бідняк, угледів капшук і, схопивши його, вийшов геть, не вірячи у своє щастя. Не розтулив уста, як приклонив перед ним коліна парубок, молячи про опіку під час тривалої подорожі морем. Однак не витримав, коли прибіг багач, який, гадаючи, ніби то саме парубок поцупив його набитий золотом капшук, відчайдушно волав, вимагаючи покликати сторожу. - Стривайте! – пролунав тоді несамовитий крик Себастіяна.

- Багач і парубок у жасі поглянули вгору й побачили, що промовляє до них розп'яття. І тут Себастіян відкрив їм усе, що сталося. Багатій щодуху помчав шукати бідняка. Молодик поквапився геть, аби не спізнитися на корабель. Коли ж у божниці не було вже нікого, крім Ісуса й Себастіяна, Спаситель звернувся до пустельника з доганою:

- Зійди-но з хреста. Ти не гідний обіймати моє місце. Не вмієш мовчати…

- Але ж Ісусе, - опинався осоромлений Себастіян. – чи ж я міг стерпіти, убачивши таку несправедливість?

- Ти не відаєш, - відповідав Христос, - що багатій мусив загубити свого капшука, бо прагнув використати гроші з лихою метою. Натомість убогий дуже їх потребував. Якби молодика затримала сторожа, то не встиг би на корабель і тим урятував своє життя, адже корабель саме лягає на дно глибокого моря.

Письменник П'єтро К'яра, що був людиною не вельми релігійною, мав друга, скульптора Франческо Мессіну, який – навпаки – вирізнявся глибокою вірою.

Коли К'яра лежав на смертнім одрі, Мессіна підійшов до нього і, взявши його руку, спитав:

- П'єтро, у чім твоя віра?

- К'яра поглянув на нього і, взявши його руку, спитав:

- Я вірю в тебе.

"Вірю в тебе" - ось найкращі слова, якими можна звернутися до друга. Найкраща ж молитва, з якою можна звернутися до Бога, є подібною: "Вірую в Тебе".

Ліс

Під час своєї відпустки один чоловік пішов прогулятися лісом, який лежав неподалік од міста, де чоловік жив. Ходив по лісу годину, другу, аж нарешті збагнув, що заблукав. Ще і ще силкувався віднайти дорогу назад, випробував чи не всі стежки, але жодна не вивела його з лісу.

І враз наткнувся на іншого чоловіка, який, подібно до нього, блукав лісом.

- Дякувати Богові, - вигукнув він, - тут є ще одна жива душа. Чи міг би вказати мені дорогу назад, до міста?

- Ні, - відповів той, - я ж бо теж заблукав. Але можемо собі зарадити: вказати одне одному стежки, якими вже намагались вибратися з лісу. Це допоможе нам відшукати ту, що веде нас із відси.

Котрогось дня у лісі, до якого вчащало багато людей, охочих відпочити, зайнялася пожежа. Всі люди, що знаходилися під ту хвилину в лісі, охоплені панікою, пустилися навтьоки. Не побігли геть лише сліпий та кульгавий. Настрашений сліпець рушив просто в бік полум’я, що насувалося.

- Не туди! – загукав до нього кульгавий. – Таж ідеш просто на полум’я!

- Кудою ж мені йти? – запитав сліпець у розпачі.

- Я можу показати дорогу, - сказав кульгавий, - але не годен бігти. Як візьмеш мене на плечі, то вже обидва зможемо втекти від пожежі й врятуватися.

Незрячий послухався кульгавого. І так вони вціліли обидва.

Якби ми всі ділилися брат із братом усім нашим досвідом, усіма нашими прагненнями і розчаруваннями, стражданнями і здобутками, то могли б рятуватися від небезпек навіть легшими, куди легшими способами.

Зустріч

- Я сидів сам-один в купе потягу. Згодом зайшла якась дівчина, - розповідав незрячий юнак-індус. – чоловік та жінка, що її проводжали, напевно, були їй батьками. Вони давали їй силу-силенну порад і напучень. Не знаю, як виглядала та дівчина, але барва її голосу мені сподобалася.

"Чи їде вона до Дехра Дун?" - подумав я, коли потяг рушив. І став міркувати над тим, як не зрадити їй, що я невидющий. Поклав собі так: якщо не підводитися з місця, то сліпоти моєї можна й не виказати.

- Я їду до Сахаранпура, - заговорила дівчина. – Там мене зустріне моя тітонька. А можна дізнатися, куди прямуєте ви?

- До Дехра Дун, а потім до Муссорії, - відповів я.

- О, ви щасливий! Я з великою охотою поїхала б до Муссорії. Обожнюю гори. Особливо у жовтні, коли вони найсподобніші. - Так, це найкращий сезон, - погодивсь я, линучи думкою до тих часів, коли я був ще видющим. – пагорби тягнуться в далину, сонце лагідне, а ввечері можна сидіти край вогнища і думати про своє, попиваючи бренді. Дачники здебільшого вже роз'їхалися, на вулицях безлюдно і тихо.

Вона мовчала, а я питав себе, чи справили мої слова якесь враження, чи, може, вона просто подумала, що я сентиментальної вдачі. Й тут я припустився помилки, запитавши:

- Як там, за вікном?

Мої запитання, одначе, нітрохи її не здивувало. То вона вже встигла зауважити, що я сліпий? Але наступні слова дівчини розвіяли мою тривогу.

- А чому ви не поглянете у вікно? – запитала вона зовсім невимушено.

Я посунувся вздовж сидіння, намагаючись визначити, де вікно. Вікно було відчинене, і я обернувся до нього, вдаючи, мовби придивляюсь до краєвиду, що стрімко змінюється. В уяві своїй я бачив телеграфні стовпи, як біжать вони вздовж колії.

- А ви помітили, - наваживсь я сказати, - що ті дерева неначе мчать у далечінь?

- Так завжди здається, - відповіла вона.

Я знову вмостився навпроти дівчини, і деякий час ми сиділи мовчки. Нарешті я сказав:

- У вас дуже цікаве обличчя.

Вона засміялася дзвінким переливчастим сміхом.

- Приємно чути, - мовила. – мені набридло, коли кажуть, що я гарна на вроду!

"Твоє обличчя, мабуть, і справді гарне", - подумав я і зазначив тоном знавця:

- Гм, цікаве обличчя може бути водночас вельми вродливим.

- Ви дуже люб’язні, - подякувала вона. – але чому у вас такий не веселий вигляд?

- Бо незабаром ви покинете цей вагон, - відповів я доволі несподівано для самого себе.

- Дякувати Богові так. Не люблю довго їхати залізницею.

А я був ладен сидіти у цім купе нескінченно довго, тільки б чути, як вона говорить. Її голос був таким срібно звучним, як гірський потічок. Висівши з потягу, вона, либонь, миттєво забуде про нашу зустріч. Та я зберігатиму її в пам'яті до кінця подорожі, а може, й довше.

Потяг прибув на станцію. Дівчину загукали і забрали з собою по ній в купе лишився тільки запах. Щось бурмочучи під ніс, до купе зайшов мужчина. Потяг рушив далі. Навпомац я відшукав вікно й повернув голову до отвору, вдивляючись у світло, що майже не відрізнялося для мене від темряви. Я мав змогу повторити свою гру з новим попутником.

- Шкода, що не можу бути таким привабливим попутником, як та дівчина, що тільки-но вийшла, - звернувся до мене мужчина, стараючись зав’язати розмову.

- То дуже цікава дівчина, - підтвердив я. – чи не могли б ви сказати мені… яке в неї волосся, довге чи коротке?

- Не пам’ятаю, - відповів попутник доволі байдужно. – я не приглядався до її волосся, лишень до очей. Очі насправді гарні! Шкода. Що вони їй ні до чого… вона ж невидюща. Ви не помітили?

Двоє незрячих, які вдають, начебто бачать. Скільки ж людських зустрічей подібні до цієї! Від страху виказати, хто ми є насправді, ми незрідка зводимо нанівець найважливіші зустрічі нашого життя. А деякі трапляються тільки раз у житті!

Писане на піску

"І привели тоді книжники і фарисеї до нього жінку, спійману на перелюбі, поставили її посередині і кажуть до нього: "Учителю, жінку оцю спіймано саме на перелюбнім вчинку. Каменувати отаких приписав нам Мойсей у законі. Що ж ти на те?" Іспитували вони Його, казавши так, - щоб мати чим оскаржити його. А Ісус нахилився додолу і писав пальцем по землі" (Йоан, 8, 3-6).

Чудний вирок! Суддя креслить його пальцем на піску… досить вечірнього вітру, щоб усі знаки було стерто. Ісус добре знає, ким є винувачі.

"А що вони наполягали та допитувалися в нього, то він підвівсь і каже до них: "Хто з вас без гріха, - нехай перший кидає в неї камінь!" І знову нахилившись, писав по землі. Почувши таке, почали вони виходити один по одному, почавши з щонайстарших аж до останніх" (Йоан, 8. 7-9)

Невдовзі майдан спорожнів. Жінка стояла перед Спасителем сама. Ісус підвівся. Глянув їй у вічі. "Підвівсь Ісус, а нікого, крім жінки, не побачивши, мовив до неї: "Де ж вони, жінко, оті твої обвинувачі? Ніхто не осудив тебе?" "Ніхто, Господи", - відповіла. Тоді Ісус до неї: "То і я тебе не осуджую. Йди та від нині не гріши" (Йоан, 8, 10-11).

Вирок мов той вечірній вітер, що все стирає…

Завжди знаходяться люди, які робитимуть усе. Аби схилити нас до переконання, що Бог – лише такий собі поліціянт, котрий стежить за нами і вдень і вночі. Наче Бог і вдень і вночі занотовує та увічнює все наше життя у такій собі грубезній книзі: наші помилки, наші провини, наші гріхи, наші добрі та лихі вчинки…

Але навіщо Богові повсякчас виявляти до нас суворість, навіщо Йому діяти проти нас? Хіба Він ворог нам? Чого ж деякі люди прагнуть бачити у Бозі лиш того, хто рахує та підбиває підсумки? Бог – не обчислювальна машина! Хочете доказів? Єдина книга, в якій Бог робив свої записи, був пісок… якщо загубити щось у тому піску, то спробуйте віднайти! Пісок тривкий до всього, пісок усе забуде, все поховає в собі… на піску нічого не лишиться – зітреться геть усе. Ісус креслить знаки на піску. Перед ним стоїть грішниця. Пише на піску, позаяк її гріх уже прощено.

Ми тут

Це історія про гетто, якого вже не існує, і про чоловіка, що прислужував у синагозі. Кожного ранку. Ще заки взятися до прибирання синагоги, він сходив на казальницю і з гордістю гукав:

- Я прийшов сповістити Тебе, всемогутній Боже, що ми вже тут!

У гетто тривали жорстокі переслідування євреїв. Чинилися допити й нелюдські знущання… Проте ключар щодня вибирався на казальницю й викрикував, інколи гнівно:

- Я прийшов сповістити Тебе, що ми тут!

Сталася перша різанина, а по ній – ще і ще. Ключар завше виходив із них живим і неушкодженим. Добувався до синагоги і там, гатячи кулаком об дерево казальниці, волав, доки не починав задихатися:

- Боже всесильний, поглянь – ми тут!

Після чергової кривавої розправи ключар сам один залишився серед живих. І знов, попри всі небезпеки, він спромігся дістатись до геть безлюдної синагоги.

Останній живий юдей востаннє зійшов на казальницю. Звів угору пригаслі очі й прошепотів із невимовною радістю:

- Бачиш? Я все-таки тут.

І, подумавши трохи, додав хрипким сумовитим голосом:

- А Ти, де Ти є?

Щодня ми стоїмо на молитві, щоб мати змогу сказати Богові:

- Пам’ятай про мене, я тут!

Чарівний перстень

Одного разу король викликав до палацу всіх чародіїв країни й повів їм таке:

- Я хочу завше бути за приклад для моїх підданців. Прагну бути сильним та рішучим, спокійним і навіть незворушним перед лицем будь-яких присудів долі. Та іноді я сумний та пригнічений через якийсь прикрий випадок чи несприятливі обставини. А то знову з несподіваної радості або великого успіху западаю у стан неймовірного збудження. Це все мені не до вподоби. Почуваюсь такою собі беззахисною галузкою, що її шарпає рвучкий вітер. А зробіть-но мені оберіг, що звільнив би мене від занадто гарних і занадто похмурих душевних станів, від постійних змін настрою.

Та чародії один за одним почали відмовлятися. Вміли виготовляти обереги різного ґатунку для простих людей, але догодити королеві – не легка справа. Крім того, король потребував оберегу вельми складного у своїм застосуванні.

Чи треба сказати, що король сильно розгнівався на безпорадність своїх чарівників? Аж тут вийшов наперед один старий літами мудрець.

- Ваша високосте, - звернувся він, - завтра я принесу тобі чарівного персня. Щоразу, тільки поглянеш на нього, як будеш сумний – розвеселишся, як будеш схвильований – заспокоїшся. Досить лише прочитати вголос вирізьблене на нім заклинання.

Другого дня старий мудрець прийшов до палацу і в цілковитій тиші, спричиненій незвичайною зацікавленістю всіх присутніх, надів королеві на палець магічну каблучку.

Король придивився до неї з напруженою увагою і прочитав карбовані на золоті слова: "Навіть це промине".

"Усьому час-пора, і на все слушна хвилина під небом:
Час народитись і час померти, час садити і час посаджене виривати.
Час убивати й час лікувати, час руйнувати і час будувати.
Час плакати і час сміятись, час сумувати і час танцювати.
Час розкидати каміння і час його збирати, час обіймати і час обіймів уникати.
Час шукати і час губити, час зберігати і час розкидати.
Час роздирати і час ізшивати, час мовчати і час говорити.
Час любити і час ненавидіти, час на війну і час на мир.
Що за користь тому, хто працює, з того, над чим він трудиться?
Я бачив те заняття, що Бог дав людям, щоб вони ним клопотались.
Усе він створив гарним у свій час, та й вічність він вклав їм у серце, одначе, так, що чоловік не може збагнути діл, що їх творить Бог, від початку до кінця.
Я зрозумів, що нема для чоловіка нічого ліпшого, як веселитись і заживати добра поки віку його.
А й те: чи їсть, чи п’є. чи заживає добра у кожній своїй праці, і це – дар Божий.
Я знаю, що все, що робить Бог, воно буде повіки;
нічого до нього не можна причинити, нічого від нього відняти;
Бог робить так, щоб його боялись.
Те, що є, - давно вже було, а те, що має бути, - вже є;
Бог же викликає минуле"
(Проповідник 3, 1-15).

Іду вперед, немов осел

Іду вперед, немов осел…

Так, цілком так, як тварина, що про неї в біблійному словнику читаємо: "Палестинський осел дуже сильний, витривалий у спеку, харчується сіном. Завдяки відповідній будові копит, його крок є чітким і твердим. Утримувати осла можна дуже незначним коштом. Єдині його вади – впертість та ледачість".

Крокую перед себе, мов той осел із Єрусалиму,
що Вербної неділі
спокійно й урочисто ніс на собі Спасителя.
Я зовсім не вчений,
зате володію дуже важливим знанням:
відаю, як на своїй спині
нести самого Христа, і це робить мене куди гордовитішим
від якого бургундця чи баска.
Я несу Його, але Він править мною:
я Йому довіряю, а Він провадить мене до Царства свого.
О, знали б ви, як непокоїться мій Пан,
коли, бува, спотикаюся об каміння!
Проте ніколи не дорікає мені.
Як же любо відчувати
Його доброту і великодушність:
Він дає мені змогу досхочу милуватися
чудовною Валаамовою ослицею,
снити солодкі сни, крокуючи по стерні,
й забути геть, що я несу Його на своїм хребті.
Ступаючи мовчки.
Це ж бо чудово: як багато можна осягнути думкою,
не озиваючись і словом!
Прості Його слова, котрі так ясно розумію,
неначе сказані саме для мене:
"Ярмо моє любе
й тягар мій легкий" (Матей, 11, 30)
Я сповнений тваринної довірливості,
як тоді, коли Різдвяної ночі
урочисто ніс Його матір до Вифлеєму.
Крокую радісно вперед і вперед.
Коли ж прагну заспівати Йому славу,
то ввесь тремчу, мов навіжений,
бо співаю дуже нечисто.
Відтак Він голосно сміється – лагідним сміхом, -
а усміх Його перетворює
муку моєї невпинної ходи
у легкий крок по паркету бальної зали,
грубі ж мої копита – у крилаті сандалії.
Крокую перед себе, мов той осел,
що несе на спині своїй Христа.
(Монсеньйор Ечегерай)

Бог має таку ж вагу, як і щастя.

Бути задоволеним

Дядько Карл запитав мене:

- Навіщо ти просив у листі святого Миколая, аби той приніс на землю мир і злагоду? Чи ж тобі не досить ровера?
(Людовик, сім років)

Один селянин ізловив якось справжнього сокола і прип'яв його в курнику за лапку. Та сокіл не бажав миритися з курячим існуванням. Безупинну він смикав мотузку, другим кінцем прив’язану до дошки в стінці курника.

Сокіл тужливо дивився у небо й силкувався злетіти вгору. Одначе мотузка безжально тримала його на припоні, коло землі. Сокіл бився тижнями, аж доки здер із лапок усю шкіру і геть обшарпав свої гарні колись крила.

Кінець кінцем відмовився від боротьби. За місяць-другий йому навіть курячий корм припав до смаку. А по тому звик у землі порпатись…

І навіть не помітив, як від осінніх дощів та зимового снігу зотліла мотузка, що тримала його коло землі. А стало б одного-єдиного пориву в лет, і сокіл повернув би собі волю й знову підкорив небо. Але дарма!

Наше тіло страждає, навіть коли спинаємось на одну сходинку вище. Проте душа є крилатою. Ціле небо належить нам…

Скульптура

Жив собі колись у горах один чоловік, якому належала статуя, вирізьблена великим майстром. Та вже віддавна пожбурив її в кут, де лежала вона лицем до підлоги, й зовсім про неї забув.

Аж ось певного дня прибув до тієї місцини житель великого міста.

Був він людиною вельми освіченою та культурною. І, щойно побачивши статую, одразу спитав її власника, чи той, бува, не хоче її продати.

Власник статуї розреготався й відказав:

- Охота вам жартувати, пане, - хто ж захоче купити такий нікчемний, без жодної форми камінь?

- Добре , - відповів городянин, - я дам тобі за нього срібляника.

А горянин і дуже зрадів, і здивувався водночас.

Скульптуру перевезли до міста на спині слона. Відтоді минуло багато днів і ночей, аж ось певного дня горянин вирушив до міста і, йдучи там по вулиці, постеріг перед одним будинком силу-селенну людей.

- Завітайте до нас, - гукав на повен голос вікна будинку якийсь чоловік, - завітайте до нас і ви побачите найславетнішу і найпрекраснішу в світі статую. Всього за два срібляники дістанете змогу насолодитися незрівнянним витвором великого майстра!

І, заплативши два срібляники, горянин зайшов до музею – побачити скульптуру, яку продав за срібляник. (Х. Жибран)

Я жив самотиною край дороги,
у вічному затінку,
все дивлячись на супротивний бік вулиці,
де в садах на осонні
провадили приємні розмови мої сусіди.
Я почувався жебраком,
що від порога до порога тягне свою біду.
Якого, що більше йому перепадає від чужого достатку,
то дужче гнітить його жебрача миска.
Аж ось на світанку ти вихопив мене зі сну,
розчахнувши зненацька мої двері.
Ти стояв у отворі й просив милостині.
Не сподіваючись угледіти й шеляга, я відкрив свою бляшанку
і, вражений, виявив, що дуже і дуже багатий.
(Р. Тагор)

Відпущення гріхів

Один добрий, хоч і слабкий християнин сповідався парохіяльному священикові. А сповідь його завжди нагадувала зіпсовану грамофонну платівку: ті самі провини, а передовсім – той самий поважний гріх.

- Ну, годі! – сказав йому нарешті з досадою отець-парох. – з Богом не жартують. Останній раз я відпускаю тобі цей гріх. Пам’ятай – останній!

Утім, через п'ятнадцять днів чоловік і знову приступив до сповіді, аби сповірити той самий гріх. Сповідникові таки урвався терпець:

- Я застерігав, що не дам тобі розрішення. Тільки це може тебе навчити…

Скривджений і осоромлений, мужчина підвівся з колін.

А просто понад сповідальницею висіло на стіні велике гіпсове розп'яття.

Мужчина звів на нього погляд.

І ту ж мить гіпсовий Христос на гіпсовому хресті ворухнувся, здійняв руку і вчинив знак розрішення: "Відпускаю тобі провину твою…"

Кожна людина зв’язана з Богом певною ниткою.

Коли вчиняємо гріх, ця нитка уривається. Та коли вболіваємо над нашою провиною, Бог зав'язує на тій нитці вузлик і. отже, вона стає коротшою. Розрішення наближає нас до Бога.

"Отак, кажу вам, що на небі буде більша радість над одним грішником, що кається, ніж над дев'ятдесят дев'ятьма праведниками, що їм не треба покаяння" (Лука, 15,7).

Нещасний старий

Жив собі колись один старий, що ніколи не був молодим. І тому не навчився жити. А не вміючи жити, не відав, як належить умерти.

Не знав ні надії, ані тривоги; не розумів, як то плакати і як сміятися.

Ні переймався, ні чудувався тим, що діялося на світі.

Збавляв дні, нудьгуючи, - сидів на порозі своєї домівки, втупивши очі у землю. І навіть жодним поглядом не вшанував неба – цього лазурового кристалу, який Господь Бог і для нього щодня начищав тонкою ватою оболоків. Якийсь подорожній, бувало, запитував його про се чи про те. Адже ж було йому так багато літ, що люди гадали, мов би він дуже мудрий, і прагнули відщепнути дещицю від його знаття.

- Що ми повинні робити, щоб осягнути щастя? – питали його молоді.

- Щастя – то вигадка дурнів, - відповідав старий.

Приходили люди шляхетної душі, вони прагнули стати корисними для ближніх.

- Що маємо діяти, щоб допомогти братам нашим? – питали вони.

- Хто присвячує себе людям, той божевілець, - відказував старий з недоброю усмішкою.

- Як спрямувати дітей наших на путь добра? – питали батьки й матері.

- Діти – мов ті змії, - була відповідь. – вони здатні лиш ранити батьків отруйним жалом.

Поети й художники також зверталися до старого, вважаючи його за справжнього мудреця:

- Навчи нас, як виражати почуття, що їх носимо в душі.

- Краще б мовчали, - бурмотів той під ніс.

Мало-помалу гіркота його і злоба стали поширюватися, світ навколо нього перемінився на похмурий закутень, у якому не росли квіти, не співало птаство, де лиш віяв крижаний вітер Песимізму (так і звався отой злобливий старий). Любов, доброта і великодушність, заморожені подувами смертоносного вітру, в’янули і висихали.

Те все не могло подобатися Господу Богу, тож Він постановив якимось чином зарадити лихові.

Підкликав милостивий Бог дитинку і мовив:

- Піди поцілуй он того бідолашного старенького.

Дитя обвило шию старого своїми ніжними пухленькими рученятами й поклало вільготний, дзвінкий цілунок на його пооране зморшками обличчя.

Вперше у житті старий здивувався, ба більше – був приголомшений. Його недовірливі очі зненацька заблищали. Ніхто ж бо ніколи не цілував його.

Так розкрилися йому очі на Божий світ, а по тому, з блаженною усмішкою на вустах, - упокоївся.

Часом і справді достатньо одного-єдиного поцілунку. Одного "люблю тебе", хай навіть мовленого пошепки. Одного соромливого "дякую". Одного щирого відгуку. Адже так легко зробити когось щасливим. Чому ж не робимо?

Страшний суд

Звікувавши просте і погідне життя, упокоїлася одна жінка. І зразу ж опинилася у довгій та впорядкованій процесії осіб, котрі поволі пересувалися до престолу небесного Судії. Дійшовши до середини черги, вона почала уважно прислухатися до кожного слова, сказаного Богом.

Чула, як Бог мовив до когось:

- Ти, що врятував мене, коли трапився нещасний випадок на дорозі, завівши мене до лікарні, - вступи до мойого Раю. Згодом повів комусь іншому:

- Ти, що без жодного зиску позичив гроші вдові, - вступи, щоб отримати вічну нагороду. І ще:

- Ти, який безкоштовно виконував дуже складні хірургічні операції, допомагаючи мені дарувати надію багатьом людям, - увійди до Царства мого.

І так далі.

Скромна жінка не в жарт перелякалася, бо, як не силкувалася, не в змозі була пригадати жодної великої дії, жодного яскравого вчинку в своєму житті. Навіть пропустила свою чергу, щоб мати змогу довше копирсатися у спогадах, проте нічого значущого так і не згадала. До того ж, один усміхнений, але рішучий янгол не дозволив їй пропустити свою чергу знов.

Зі страхом великим, з калатанням у серці постала вона перед Господнім лицем. І вмить її опромінила Божа усмішка.

- Ти, що завше прасувала всі мої сорочки… - причастися моєї Радости.

Часто нам, звичайним людям, дуже важко уявити речі надзвичайні.

Ніхто не прийшов

Плачучи ридма, хлопчик прибіг додому. Дідусь обняв його ніжно, тулить і тулить до своїх грудей. Та хлопчик не перестає ридати і схлипувати. Дідусь голубить його, намагаючись заспокоїти.

- Тебе хтось ударив? - питає.

Хлопчик заперечливо хитає головою.

- Забрали в тебе щось?

- Ні, - відповідає хлоп'я, заходячись плачем.

- То що ж тоді сталося? – стурбовано питає дідусь.

Онук шморгає носом і починає розповідати:

- Бавились ми у хованки, я сховався за шафою. Стояв і чекав, але ніхто не приходив… Кінець кінцем я вийшов зі схованки… і побачив, що забаву вже скінчено й усі пішли додому. Ніхто не прийшов мене шукати! Ридання аж струшували його тільце.

- Розумієш? Ніхто не прийшов шукати мене і знайти!

"Але почули вони луну від Господа Бога, що ходив собі садом під час денної прохолоди, і сховався чоловік із своєю жінкою від Господа Бога серед дерев саду.

Тоді Господь Бог покликав чоловіка і спитав його: "Де ти?"

Той відповів: "Я чув твою луну у саду й злякався, бо я нагий, тож і сховався" (Буття, 3,8-10).

Цей випадок промовляє до всіх людей протягом віків і віків. Передовсім до людей нашого століття… Де ти є?

Може, й ти сховався. Зі страху, з легкодухості… З лінощів.

Але Бог не припиняє тебе шукати.

Одна дитина, прослухавши на уроці релігії притчу про захований скарб, вигукнула:

- Боже, я твій скарб!

І хоч сіль притчі була в іншому, однаково дитина мала рацію.

Дієта для краси

Жили собі колись в одній країна на Сході дві гожі сестри.

Першу видали заміж за правителя країни, а другу - за купця. Одначе з плином років дружина володаря ставала чимдалі худавішою, виснаженішою та сумнішою.

Її ж сестра, що мешкала з чоловіком-купцем поблизу палацу володаря, день у день гарнішала і гарнішала. Султан викликав купця до палацу і запитав:

- Як ти цього досягаєш?

- Дуже просто. Я годую дружину язиком.

І султан велів, аби мерщій приготували силу-силенну язиків – баранячих, верблюдячих, а також канаркових – як основу чудо-дієти для своєї дружини. Але дієта не зарадила. Жінка все більше марніла й занепадала духом. Тоді розлючений правитель наказав учинити заміну. Султаншу відіслати до купця, а сестра її стала новою дружиною володаря.

Але, ставши султаншею, купчиха швидко втратила при дворі свою вроду. Тоді як сестра її, замешкавши в оселі купця. Незабаром відновила свою красу і привабливість.

Секрет? Щоднини купець та його дружина розмовляли, оповідаючи різні історії, і разом співали.

Ми всі повинні добре усвідомити, що любов починається з родини.

День у день стає чимдалі очевиднішим, що за нашої доби найгостріші життєві драми започатковуються саме в родині. Все більше бракує нам часу на те, щоб дивитися одне одному в вічі, здоровити одне одного, ділитися радістю, а ще більше, аби жертвувати нашим дітям те, чого вони найдужче від нас потребують, віддавати те, чого сподівається чоловік од дружини, а дружина від чоловіка.

І так день у день чимдалі менше ми належимо нашим родинам, а наше спілкування стає все обмеженішим. А тепер – особиста згадка. Нещодавно сюди прибула з візитом численна група американських професорів. Один із них запитав мене:

- Будь-ласка, повідайте нам щось таке, що може придатися у житті.

Я й повідала:

- Посміхайтеся брат братові.

Мені здається, я мовила це з надмірною поважністю.

Інший професор запитав, чи я заміжня.

Я відповіла:

- Так, посміхатися Ісусові часом дуже тяжко. Адже посмішку даруєш особі, що вимагає дуже багато. Мені здається, любов починається саме тут, у родині.
(Мати Тереза з Калькути)

Проповідь святого Франциска

Одного дня святий Франциск, виходячи з обителі, зустрів брата Джінепро. То був вельми простий, добрий чоловік, і святий Франциск дуже любив його.

Тож, зустрівши, звернувся до нього з проханням:

- Брате Джінепро, ходи-но зі мною, будемо проповідувати.

- Отче мій, - відповів брат, - ти ж бо знаєш: я не досить освічений. Чи ж можу я промовляти до людей?

Але святий Франциск стояв на своєму, і брат Джінепро кінець-кінцем погодився. Ходили вони по цілому місту, молячись у відлюдних місцинках за всіх, хто працював у майстернях і садах. Усміхалися до дітей, передусім до найбідніших. Перекидалися кількома словами з людьми похилого віку. Торкалися недужих. Одній жінці допомогли нести чималенький глек, наповнений водою.

І коли вже кілька разів сходили все місто, святий Франциск мовив:

- Брате Джінепро, час вертатися до обителі

- А як же проповідь? Ми вже виголосили її… Так, виголосили, - з усмішкою відповів святий.

Якщо твій одяг пропах мохом, немає потреби сповіщати про це всіх присутніх. Запах свідчитиме сам від себе. Твоя найкраща проповідь – ти сам, твоє життя.

Пощо лякаєтесь?

Жила собі на світі дуже щаслива родина, що мала на околиці міста невеличку домівку. Але котроїсь ночі в кухні домівки спалахнула страшна пожежа.

Коли полум’я огорнуло хатину, батьки разом із дітьми вибігли на двір. І враз побачили у жасі, що серед діток бракує наймолодшого, хлопчика п’яти років. Тієї хвилини, як родина вибігала з домівки, він злякався тріскучого полум’я і чорного задушливого диму й сховався на горищі.

Що робити? Батько і мати у розпачі дивилися одне одному і вічі, дві сестрички стали голосно кричати і плакати. Кинутись у розвогнену хатину було геть неможливо, а пожежники запізнювалися…

Зненацька угледіли, як відчинилося слухове віконце, і в отворі показалася голівка сина.

- Тату! Тату! – загукав хлопчик.

Батько підскочив до полум’я чи не впритул і викрикнув:

- Стрибай додолу!

Хлопчик не бачив нічого, крім густого чорного диму й вогняних омахів. Але, почувши батьків голос, прокричав:

- Татусю, я тебе не бачу…

- Таж я тебе бачу, цього досить. Стрибай додолу! – гукнув батько.

Хлоп'я стрибнуло в чорне провалля, і за мить опинилося цілим і неушкодженим у міцних обіймах батька. Той, либонь, підхопив його ще в повітрі…

Стара нестерпна пані

На нічному столику старенької жінки, що доживала віку в будинку для перестарілих, наступного дня по її смерті знайшла листа, адресованого молодій доглядальниці.

"Що ти бачиш, доглядаючи мене? Кого бачиш, дивлячись на мене? Що думаєш, коли мене залишаєш? І що кажеш, як розповідаєш про мене іншим?

Зазвичай ти бачиш стару незносну жінку, несповна розуму, з нестямними очима, що нібито й свідчать про мою схибленість. Жінку, що пускає слину під час їди й ніколи не озивається, як до неї звертаєшся. Котра затято губить панчохи й пантофлі. Котра слухняно чи не дуже слухняно дозволяє тобі під час їди або миття робити з собою все, що захочеш, аби тільки збути ще один довгий сумний день.

Ось що ти бачиш!

Але розкрий очі ширше. То не я!

А повім тобі, хто я насправді.

Я – наймолодша з десяти дітей у родині, де між батьками і дітьми, братами й сестрами панує любов.

Я – дівчина шістнадцяти літ, з крильцями на ногах, що мріє якнайшвидше зустріти свого коханого.

Як було мені двадцять, я нарешті побралася з ним, і ще донині серце моє калатає з радості, тільки-но згадаю той день.

Було мені двадцять п’ять, і мала я біля грудей маленького синочка, якому невпинно була потрібна.

Було мені тридцять, мій синочок ріс хутко. Єднала нас любов, якої нікому повік не знищити.

Минуло мені сорок, і син невдовзі полишив мене. Та чоловік завжди був поруч.

Виповнилося мені п’ятдесят, круг мене бавилися дитинчата. Як добре бути знов оточеною дітьми! Я та мій коханий чолові не могли натішитись онуками.

Зненацька настали чорні дні, я зосталася без чоловіка. Тепер зі страхом дивлюсь у майбутнє. Мої діти з головою поринули у виховання власних дітей.

З жалем я думаю про літа, що минули без вороття, про любов, яку мені довелося спізнати. Я зовсім стара. Природа жорстока, вона глузує з нас, коли приходить старість. Моє тіло мені зраджує, врода і сили покинули мене назавжди. І в міру того, як прибуває мені років, дедалі гостріше відчуваю, що там, де було серце, твердіє лиш камінь.

Але у старій руїні ще живе дівчина, чиє серце палає незгасно. Пригадую свої радощі, свої страждання й відчуваю, як ростуть мої сили і почуття.

Вертаюся думкою до минулого, до своїх швидкоплинних років. Я погоджуюсь із законом буття, котрий вістить: "Ніщо у світі не може тривати вічно"

Але ти, що піклуєшся про мене, принаймні розкрий свої очі й поглянь уважно на незносну стареньку… Добре поглянь, аби мене помітити".

Скільки ж облич, скільки очей, скільки заломлених рук ми бачимо кожного дня. Що впадає нам у вічі? Зморшки, труднощі, вагання, завзяття… Коли б ми натомість навчилися прислухатись до снів, до биття серця, до почуттів, не зрідка старанно прихованих, далеко менше було б у житті страждання, і світ навколо став би незмірно кращим.

Караван в пустелі

Їхав якось пустелею могутній володар, а вслід за ним тягнувся довгий караван верблюдів, обтяжених незчисленними скринями золота і самоцвітів, що належали володареві.

Дорогою один із верблюдів, засліплений блиском розжареного сонцем піску, зідхнувши гучно, звалився на коліна й підвестися вже не зміг.

Скрині, тріскаючи, сповзли з його боків додолу, а перлини й самоцвіти змішалися з піском.

Володар не зупинив походу, бо запасних скринь не було, а верблюди були і так переобтяжені. З помахом руки, в якому рівною мірою було і жалю, іі великодушності, він дозволив своїм пажам і зброєносцям повизбирувати коштовне каміння, котре ті спроможуться відшукати.

І доки вони, ретельно перетрушуючи пісок, пожадливо шукали свою здобич, правитель далі верстав свою путь на чолі каравану.

Та від певного часу почав відчувати, мовби хтось безупинно прямує за караваном услід. Озирнувся – аж то біжить один із його пажів, задиханий і спітнілий.

- А ти що, - запитав його державець, - не залишився збирати коштовності?

- Я йду за моїм володарем! – відказав юнак радісно й урочисто.

Від того часу численні з-поміж його учнів відступилися від нього і більше з ним не ходили. Тож мовив Ісус до дванадцятьох: "Невже й ви бажаєте відступитися?

Але озвався до нього Симон Петро: "Господи, а до кого ж іти нам? Це ж у тебе – слова життя вічного! Ми й увірували й спізнали, що ти – Божий Святий" (Йоан, 6, 66-69).

Бог сотворив батька

Коли милостивий Бог заходився творити батька, то спершу виготовив манекен – доволі високий і кремезний. Але один із янголів, що саме знаходився поблизу, мовив:

- Татуню, а що то за батько? Якщо дітей створив такими крихітними, як дірочки в сирі, то навіщо витворюєш такого дебелого батька? Та ж не зможе він грати у шашки, поки не стане навколішки. Не приголубить дитя на сон грядущий, не згорнувшись клубком, і навіть не поцілує, як не складеться навпіл…

- Твоя правда, - відповів Бог, усміхаючись, - та якщо я зроблю його меншим, то діти не матимуть на кого дивитися, задерши голову.

І коли згодом ліпив батькові руки, то зробив їх досить великими та дужими.

А янгол нахилився, приглядаючись до творива, і несхвально промовив:

- Татуню, як такими ручищами можна зав’язати дитині бант, застебнути чи розстебнути ґудзика, заплести кіску чи витягти з пальчика скалку?

- І це правда, - з усмішкою відповів Бог, - зате ж долоні достатньо широкі, аби вмістити все, що можна знайти у дитячій кишені, а водночас достатньо малі, аби погладити маля по голівці.

Бог саме взявся ліпити ноги, нечувано довгі та грубі, коли ж янгол не витримав знову:

- Так не годиться! Чи ти й справді гадаєш, ніби на такі колоди можна вранці схопитися з ліжка, щоб заспокоїти дитину, яка плаче? Чи протиснутись через зграйку дітлахів, не роздушивши принаймні двох із них?

- Не бійся, - усміхнувшись, відказав Бог, - ноги вийдуть на славу. От побачиш: вони не дадуть упасти, коли батько з дитиною бавитимуться в коня і вершника. Крім того, ними виганятимуть мишей із великої хати, а ще хвалитимуться черевиками, завеликими для будь-чиєї ноги.

Бог працював цілу ніч, аби звірити людині-батькові лиш незначну кількість слів, зате обдарував його сильним і таким, що викликає довіру, голосом; дати йому очі, спроможні бачити все і при тім не втрачати спокійно-поблажливого виразу. А насамкінець, по тривалому роздумі, останнім дотиком Бог створив сльози. Після чого звернувся до свого янгола із запитанням:

- Ну як, тепер ти переконався, що батько може любити так само віддано, як і мати?

Студентів університету попросили наприкінці тижня виконати "домашнє завдання" - неквапливо і сердечно обняти власного батька.

- Я не можу зробити цього, - запротестував один студент, - мій батько чого доброго помре від переляку.

- А до того ж, - озвався другий, - мій батько і так знає, що я люблю його.

- Отже, завдання не таке вже й важке, - мовив професор. – чом би тобі не виконати його?

А в понеділок усі жваво і з подивом обговорювали несподівані результати досліду.

- Мій батько розплакався! – повідомив один.

- Неймовірно! – вигукнув другий. – мій батько подякував мені.

Друзі

Давним-давно жили собі в Китаї двоє друзів. Один умів чудово грати на арфі, а другий був обдарований дуже рідкісним хистом слухача.

Коли перший, акомпануючи собі, співав про гори, другий сказав:

- Я мовби бачу ті гори, неначе вони зводяться перед моїм зором.

Коли перший відтворював своєю музикою дзюрчання струмка, другий, слухаючи, мовив:

- Я чую, ніби вода струмує поміж каміння.

Проте одного дня той, хто вмів слухати, занедужав і невдовзі помер. А друг його перетяв струни арфи й відтоді вже ніколи не грав.

Ми живемо лишень тоді, коли нас слухають. Найкращий дар, який можна піднести іншому це НАСПРАВДІ вислухати його. Одна занадто вразлива дівчина заговорила з учителем про дуже болючу для неї проблему. Вчитель порадив їй звернутися до батька-матері. Дівчина так і вчинила, та, попри її страх і душевне сум’яття, батьки злегковажили проблемою, недооцінивши її гостроту, - намагалися змінити тему розмови, казали, що дочка перебільшує, що все владнається само собою, що просто потрібен час і таке інше. Вони не бажали продовжувати розмову, вважаючи, що тільки нехтуючи справою, можна допомогти дочці.

Коли ж вона спробувала була накласти на себе руки, то дуже здивувалися й питали її:

- Чого ж не сказала нам, що маєш якісь проблеми?

А інша дівчинка написала таке: "Увечері, коли я вже у ліжку, то відвертаюся до стінки й розмовляю сама з собою, щоб мати змогу вислухати себе".

Хочу, щоб була королева

Колись, за давніх давен, було собі одне славетне місто. Виникло воно у прегарній долині, а що жителі його були дуже працьовитими, то за короткий час розрослося воно неймовірно.

Подорожні бачили його ще здалеку, зачаровані, засліплені красою мармуру і позолоченої бронзи. То було воістину щасливе місто, бо всі мешканці його жили у злагоді.

Аж ось одного препоганого дня постановили вони обрати собі короля.

Золоті сурми герольдів скликали городян до ратуші. З'явилися всі. Вбогі й багаті, молоді й старі заглядали одне одному і вічі й перемовлялися притишеними голосами.

Срібний звук здоровенної сурми закликав громадян до уваги. Тоді наперед гордовито виступив присадкуватий чолові – найбагатший у місті.

Звівши руку, на кожному пальці якої блищало по персню, він мовив так:

- Городяни! Ми нагромадили величезні багатства. Грошей нам аж ніяк не бракує. Наш король має бути людиною високих чеснот. Найліпше графом, маркізом, герцогом, щоб усі шанували його за шляхетне походження. На ці слова менш заможні негайно зчинили немилосердний ґвалт:

- Ні, ні! Що ти верзеш?! Замовкни! Хочемо на короля людину багату й великодушну, що розв’яже всі наші проблеми! Тим часом вояки піднесли були на руках плечистого здорованя і, погрожуючи зброєю, горлали:

- Оцей буде нашим королем! На короля – найдужчого!

У цьому страшенному безладі вже годі було щось уторопати.

Зусібіч розлягалися крики, погрози, скрегіт мечів, що схрестилися з іншими мечами. Сум’яття дедалі посилювалося, було вже чимало поранених.

І знов пролунала сурма. Товпище поволі заспокоювалося. Якийсь добродушний і вочевидь розважливий старець, вибравшись на самий верх ратушевих сходів, промовив так:

- Друзі, не варто шаленіти через короля, якого ще не існує. А ліпше виберімо з-поміж нас невинне дитя, і хай воно скаже, хто має стати нашим королем.

Сказано – зроблено: взяли за руку одного хлопчика й вивели з натовпу наперед.

- Кого ти хотів би на короля цього могутнього міста? – спитав його старець.

Хлопчик обвів поглядом городян, узяв до рота вказівний пальчик та й відповів:

- Королі є лихими. Не хочу ніякого короля. Хочу, щоб була королева, - хай нею стане моя мама.

Уряд, що складається з самих лише мам… Це чудова ідея. Тоді наш світ був би, напевно, не таким зіпсованим, не вживалося б так багато бридких слів, кожен охоче подав би руку старому, що наміряється перейти через дорогу… Так само думав і Бог. Тому й дав нам Марію…

Страус Олівер

Один вельми освічений і доволі пихатий страус читав лекцію страусятам на тему про вищість їхнього виду над іншими.

- Ми є найбільшими серед птахів – це означає, що ми найкращі.

- Авжеж! Авжеж! – підтакували учні-страусята.

І тільки один сміливець на ймення Олівер висловлював свої сумніви:

- Але ж ми не вміємо літати назад, як уміють колібрі.

- І що з того, зате колібрі не споріднений зі своєю землею.

- Атож! Атож! – підтримали вчителя всі страусята, крім Олівера.

- Ми зносимо найбільші, а водночас найсподобніші яйця, - вів далі старий учитель.

- Неправда, яйця вільшанки є сподобнішими, - заперечив Олівер.

- З яєць вільшанки вилуплюються тільки вільшанки, - буркнув на відповідь учений страус. – а вільшанка вміє лишень видзьобувати з землі хробаків, та й годі!

- Аякже! Аякже! – вигукували всі страусята, знову ж крім Олівера.

- Ми вміємо ходити на чотирьох пальцях, тоді як людина для ходіння потребує цілий десятьох, - нагадував своїм вихованцям старий учитель.

- Проте людина може літати навіть сидячи, коли ж ми не здатні літати взагалі, - прокоментував Олівер. Страус-наставник зміряв його суворим поглядом.

Людина безнастанно літає навколо кулястої Землі й робить це надміру швидко. Незабаром вона, чого доброго, впаде собі на голову і навіть не втямить, що те, що на неї звалилося, - вона сама.

- Звісно! Звісно! – вигукували страусята.

- Поза тим, у небезпечні моменти ми стаємо невидимками, ховаючи голови в пісок, - з притиском казав учитель. – інші живі істоти не вміють цього робити.

- Як можемо знати, що нас ніхто не бачить, коли ж ми самі нічого не бачимо, - запитав невгомонний Олівер. - Демагогія! – вигукнув старий страус.

- Демагогія! – мов луна, повторити страусята, навіть не відаючи значення цього мудрованого слова. І саме в ту мить учитель з учнями почули якийсь лиховісний гул, подібний до розкотів далекого грому, - він наближався дедалі швидше. Але то був не грім, а важкий тупіт величезного стада оскаженілих слонів, готових потрощити все на своїм шляху. Навіть чим нажахані, вони мчали і мчали наосліп.

Старий наставник разом із своїми учнями негайно сховали голови в пісок. Лиш Олівер мерщій укрився за великою скелею, що височіла неподалік, і зостався там доти, допоки знавісніле стадо не зникло за виднокраєм. Коли ж вийшов з-за скелі, то угледів на геть розкритому піску мертві тіла та пір'я – це було все, що залишилося від старого вчителя та його учнів. Аби впевнитись достеменно, Олівер заходився робити переклик, але єдиний страус, що міг озватися на власне ім'я, був він сам.

- Олівер! – вигукнув.

- Присутній, - озвався до себе. І то був єдиний голос живої істоти, що пролунав у пустелі.

Корабель налетів на скелі і розбився. Пасажирів посадовили до великого рятівного човна. Спустився на човен і капітан корабля з деякими офіцерами. Заки шлюпка відчалила від борту потрощеного судна, капітан звернувся до них із останньою настановою:

- Слухайтесь офіцера, що знає, як керувати човном!

- Знає? Я б не була у цім такою впевненою, - бурмотіла собі під ніс одна жінка на схилі віку. – Таж тільки-но він розбив корабель об скелі!

Не підкоряйтесь чужому розумові. Число слухачів ще не засвідчує високого інтелекту мовця.

Цар корольків

Якось, давним-давно, один великий, грубий ведмідь довідався, що царем усього птаства є корольок. Корольок – птах маленький, такий маленький, аж ведмідь не міг повірити, що саме він є пташиним царем. І, не в силі побороти своєї цікавості, запхав свого носа в гніздо – до царських покоїв.

- Фе! – обурено заревів ведмідь. – І це палати царські? То корольок є хіба царем злидарів. А в гнізді сиділи пташенята, настільки крихітні, аж ледве помітні. Та, скривджені словами ведмедя, вони хоробро вистрибнули назовні, запищавши в один голос:

- Ану перепроси, і зараз же – ти, селюче!

Але невдовзі прилетіли цар із царицею. Пташенята розповіли їм усе, що трапилося. - Не дозволю нікому кривдити моїх дітей, - заявив цар. – негайно ж оголошую війну ведмедеві. Як мовив, так і зробив.

Та коли маленький, зовсім непоказний царський посланець підлетів до ведмежого барлогу й оголосив війну, лісовий велетень зайшовся таким реготом, аж здмухнув геть малюсінького, як мушка, посланця. Тим часом цар корольків та всього птаства збирав військо. Складалося воно з усіх, що є на світі, крилатих створінь: пташок, метеликів, мух, бджіл…

Довелося ведмедеві громадити своє воїнство. Його армія складалася з великих і дужих чотирилапих звірів: слонів, вовків, коней… Верховне командування доручили вовкові, славному своєю неабиякою хитрістю… Перед битвою вовк розкрив воякам план бойових дій:

- Рушайте за мною, і я приведе вас до перемоги! Хвостом я подаватиму вам сигнали. Хвіст буде випростаний – мерщій вперед, і бийте ворога без промаху! Коли ж опущений – це означатиме, що справи наші кепські, і треба тікати. Але такого перебігу подій не варто навіть припускати…

А в поближніх кущах саме ховалася маленька бабка, яку послали на розвідку. Не гаючись, полетіла вона до свого правителя й, прилетівши, переказала йому все, що підслухала.

- Добре, - сказав пташиний повелитель. – одразу ж тільки-но вовк стане на чолі свого війська, комар повинен підлетіти і вжалити його під хвіст!

І ось дві армії стали одна проти одної. Вовк стояв, задерши хвоста вгору, за ним – ведмеді й вовки, що знімали супротивника на кпини.

І тут маленький, малюсінький комарик підлетів до вовчого хвоста й заходився так люто кусати і гризти, що вовк, неспроможний витримати сверблячки й пекучого болю, опустив хвоста додолу.

Вояки ж, уздрівши хвіст свого полководця у такій позиції, всі як один сказали собі, що битву програно, й щодуху накивали п’ятами геть.

А військо царя корольків та всього птаства, його відважні пташенята заливалися нестримним сміхом.

Того часу Ісус був зрадів Святим Духом і промовив:

"Я прославляю тебе, Отче, Господи неба й землі, що ти втаїв це від мудрих та розумних і відкрив це немовляткам. Так, Отче, бо так тобі подобалося" (Луки, 10, 21)

Коли б усі "немовлятка" цього світу…

Королева Вікторія

Королева Вікторія, велика правителька Англії, всім серцем кохала свого чоловіка Альберта. А той не здатен був, на жаль, ні титулу королівського носити, ні опікуватися жодною суспільно важливою функцією. Попри велику любов, між ними незрідка спалахували сварки. Одного разу після чергової колотнечі герцог Альберт замкнувся у своїй кімнаті. Вже за хвилину Вікторія переборола себе і постукала у двері Альбертової кімнати.

- Хто там? – почувся голос Альберта.

- Королева Англії! – пролунала відповідь.

Двері не відчинилися. Молода королева постукала ще.

- Хто там?

- Королева Англії!

І знову тиша.

Так повторювалося ще кілька разів. Аж нарешті…

- Хто там?

- Твоя дружина, Альберте, - відповіла королева.

Двері відчинилися негайно.

Бог невпинно стукав у двері людини.

- Хто там?

- Се я, твій Бог.

Та двері лишалися замкненими, людина – невблаганною. І врешті-решт…

- Хто там?

- Се я, твій Отець.

І двері відчинялися.

Чудний парубок

Власник одного великого господарства потребував наймита для праці у стайні та стодолі. Як веліла традиція, заходився шукати його на сільському ярмарку. І постеріг там юнака шістнадцяти-сімнадцяти років, що походжав собі межи ярмаркових наметів. Був він дуже худорлявим і на силача не скидався.

- Як тебе звати, хлопче?

- Альфредом, хазяїне.

- Я шукаю людину, що згодилась би працювати у моїм господарстві. Ти знаєшся на селянській праці?

- Авжеж, хазяїне. Я можу спати буряної ночі!

- Що ти сказав? – перепитав здивований господар.

- Можу спати буряної ночі, - спокійно повторив юнак.

Хазяїн скрушно похитав головою та й відійшов.

Та вже добряче пополудні знов зустрів Альфреда і знов-таки завів розмову про наймитування. Відповідь Альфреда була незмінною:

- Можу спати буряної ночі.

Хазяїн потребував тямущого помічника, а не парубійка, гордого тим, що здатний спати в буряної ночі. Він силкувався знайти іншого робітника, але не зміг. Отож, не маючи вибору, постановив найняти Альфреда, який в одно повторював:

- Не журіться, хазяїне, - я можу спати буряної ночі.

- Ну, гаразд. Побачимо, що ти вмієш робити.

Альфред працював у господаря вже кілька тижнів. Той був настільки заклопотаний, що мало цікавитися тим, як порає свою роботу молодий наймит.

Проте якось уночі розбудив хазяїна потужний буревій. Рвучкий вітер гойдав дерева, завивав у димарях і хряскав віконницями. Хазяїн схопився з ліжка. Буря ж могла розчахнути навстіж ворота стайні, настрашити коні й корови, розмахати сіно і солому, завдати ще й іншої шкоди.

Відтак побіг до кімнати, де спав Альфред, сильно постукав у двері, та жодної відповіді не отримав. Стукав ще і ще.

- Альфреде, прокинься! Вставав поможи мені. Поки буря не знищила все! – гукав він. Одначе Альфред спав як мертвий.

Господар не міг гайнувати часу. Збіг по сходах донизу, стрімголов перетнув подвір'я і нарешті опинився коло загорожі. Аж тут на нього чекала велика несподіванка.

Ворота стайні були зачинені щільно, всі вікна старанно закріплені. Сіно і солома складені й накриті так, що навіть буря не могла б розкидати їх. Коні стояли на припоні, вівці, кури, та інші тварини спали мирно і безтурботно. Надворі шаленів буревій, а в стайні й стодолі панували спокій та лад.

І враз господар вибухнув гучним реготом. Збагнув-бо, що мав на думці Альфред, коли казав, що може спати навіть буряної ночі.

Парубок щодня виконував свою роботу на совість. Перевіряв, чи все у господарстві гаразд. Щільно зачиняв двері та вікна, дбайливо порався коло хатніх тварин. Повсякчас був готовий до бурі. Й саме тому ніколи її не боявся…

А ти спроможний спати тієї буряної ночі, що є твоїм життям?

Брама

Є відома картина: Ісус поночі в саду. В лівій руці він тримає світильник, що розганяє темряву, а правою стукає в міцні грубі двері.

Коли картину вперше виставили в галереї, один відвідувач звернув увагу художника на дивну особливість.

- У вашій картині є похибка: двері – без клямки …

- Жодної похибки, - заперечив художник. – То двері до людського серця. Й відчиняються вони лише з середини.

Далекий Схід. На летовище налетіла буря зі зливою. Пасажири квапилися перетнути поле летовища, аби потрапити на борт літака ДЦ-3, який чекав, готовий знятися в повітря.

Один промоклий до кісток місіонер доволі зручно вмостився коло ілюмінатора. Привітна стюардеса допомагала іншим пасажирам розміститися в салоні.

Наближалася хвилина відльоту, і ось один із членів екіпажу замкнув масивні двері літака.

І раптом крізь грубе скло ілюмінаторів угледіли мужчину, який щодуху біг до літака. Підбігши, пасажир, що спізнився, одною рукою тримаючи над собою плаща, другою взявся щосили гатити у двері літака, благаючи відчинити йому. Стюардеса на мигах силкувалася пояснити йому, що вже запізно. Та чоловік заходився ще дужче грюкати у двері. Стюардеса далі переконувала його облишити всі намагання. "Я не можу… Запізно… Мусимо вилітати", - повторювала вона.

Проте ніщо не зупиняло його: чоловік рішуче наполягав, домагався, аби його впустили. Кінець кінцем стюардеса відімкнула двері й простягнувши руку, допомогла безталанному пасажирові видертись на борт літака.

І враз оніміла від подиву: пасажир виявився пілотом.

Будь уважним! Не залишай за дверима капітана свого життя.

Сходи

Хлопчик зі своїм однолітком бавився на сходах будинку "в священика". Все було добре, але до моменту, коли його товариш, збуджений роллю тільки прислужника, виліз на сходинку вище і взявся виголошувати проповідь.

І, звісно ж, дістав негайну і гостру відсіч.

- Казати проповідь можу тільки я, - заявив обурений приятель. – Ти не можеш казати! Тобі – зась. Ти не подобаєшся мені, не вмієш бавитись.

Стривожена криком, з'явилася мама й звернула увагу синочка на те, що він, як господар, не повинен забороняти гостеві й собі виголошувати проповідь.

Вислухавши матусину науку, хлопчик похнюпився, проте за хвилину зіп'явся ще на сходинку вище і мовив:

- Добре, можеш казати свої проповіді, але тоді я буду Богом.

Якщо ти гадаєш, ніби світ – це сходи, о гаєш час, розштовхуючи інших та силкуючись вилізти бодай на одну сходинку вище.

(Історії взято з книги "Таємниця червоних рибок", автор Бруно Ферреро, видавництво "Свідчадо-2008")