«Поправді кажу вам: коли не навернетесь, і не станете, як ті діти, не ввійдете в Царство Небесне! Отже, хто впокориться, як дитина оця, той найбільший у Царстві Небеснім.» (Євангелія від св. Матвія 18:3-4)

Мій шлях до Бога

Це почалося майже п'ять років тому. Якось миттєво усі мої попередні уявлення про життя не змогли дати відповіді на чимало питань, які нагально постали переді мною і, в першу чергу, на головне: «Навіщо я живу?»

Здавалося б, жили люди до мене і після мене будуть, живи і ти собі спокійно. Проте чим дужче хотілося мені знайти відповіді на свої питання, приглядаючись до життя інших людей, тим глибшало розчарування. Навколо себе я спостерігав суцільну безнадію і озлобленість: і в сім'ях, і в старших за віком людях, і серед молоді. Старші втішалися пустопорожніми серіалами та горілкою. А молодь… Дуже точно сказав про оточення, в якому я навчався й жив, отець Леонід Федоров, екзарх російських католиків, сповідник, розповідаючи про свою власну юність: «… Я був чужим у компаніях однолітків і сам вкрай неохоче погоджувався на спілкування. Пияцтво, розпуста, брутальність створювали атмосферу любої вечірки, будь-якого зібрання. І хоча тоді я був також брутальним, цинічним, вульгарним під час спілкування, у взаєминах, як і мої товариші, все ж ніколи не дозволяв собі реалізовувати сказане і те, про що мислив». Отож і я іноді через це почувався дещо ненормальним, не як всі. Тоді ж мені довелося зблизька побачити смерть, яка, як здавалося раніше, була такою далекою і нереальною. Коли ж я відчув її поряд з собою, заглянув у її бездонні холодні очі, життя мені видалося таким крихким і беззахисним. Це було занадто. З одного боку – цілковите нерозуміння того, для чого живу, а з іншого – панічний страх перед смертю.

Не раз і не двічі я задумувався про самогубство, як про єдино реальне вирішення усіх моїх проблем. Були миті, коли здавалося, що втрачаю глузд. Жахливо проживався день, але ще гірше ставало вночі, коли годинами не міг заснути, лишаючись сам на сам зі своїми питаннями без відповідей, страхами і без краплі надії. І ось одного разу чаша виповнилася по вінця. Якось серед ночі, не в змозі перемогти темінь, що охопила мене, я почав молитися. Ніколи до цього не чув молитов і не знаючи, як це робиться, я молився Богу, сподіваючись у Ньому знайти порятунок. Згодом я заснув. Та з цієї ночі розпочалося моє нове життя. Не скажу, що відразу, саме з наступного дня моє життя набуло змісту і що я отримав відповіді на усі питання чи розв'язалися мої проблеми. Звичайно, ні! Однак присутність у моєму житті Бога я відчув надзвичайно сильно. Відтоді моє життя почало змінюватись, і чим більше я пізнавав до цього не відомого мені Бога, тим більше воно змінювалось.

Вже значно пізніше я відкрив Христа, прийшов до Церкви. Ясно, що і нині виникають труднощі, проблеми, однак усі вони якимось чином розв'язуються, і лише від мене залежить, як швидко: від мого довір'я Господу, від моєї віри. І я знаю, що можу довіритися Йому без остраху бути ошуканим, без остраху бути висміяним, адже у Любові Господа немає темних завулків. Яке це щастя – відчувати, що твою руку міцно і лагідно тримає люблячий Отець!

Олександр, 20 років, Мінськ

Джерело: www.truechristianity.info