Зло, з яким людина стикається найчастіше, живе у ній самій: воля до панування, до утиску і насильства – з одного боку, й сліпа буремність, яка шукає самоутвердження і безмежного простору для інстинктів – з іншого. Ці демони чекають на дні душі, готові будь-якої миті вирватись назовні. Їх живить відчуття власного «Я» в стихії суспільства здалося б, обмежує бунт індивідуума, але при цьому стирає, нівелює особистість. Вихід з тупика був даний у біблейській заповіді: «Люби свого ближнього, як самого себе». Вона закликала до боротьби проти тваринних егоцентричних засад, за визнання цінності іншого «Я», до боротьби, яка повинна створити вишу людину, «нове творіння». Тільки любов переможе Диявола. Нехай у світі, що оточує людину, і у ній самій багато повстає проти заповіді любові: силу для її здійснення люди знайдуть у Того, Хто Сам є Любов, Хто відкрився у Євангелії Ісуса як милосердний Отець.
Справжня віра невіддільна від людяності. Люди, які забувають про це, схожі на будівничих , які звели дім без підвалин, просто на піску. Така будівля приречена на руїну за першої бурі.
Як основу моральності Ісус зберіг настанови Декалогу. «Коли ж хочеш ввійти до життя, то виконай заповіді», - говорив Він багатому юнакові. Крім того, Він схвалив засаду Гілеля: «Не роби іншому того, чого собі бажаєш», але надав цьому вислову відтінок більшої активності і дієвості. «Тож усе, чого тільки бажаєте, щоб чинили вам люди, те саме чиніть їм і ви».
Євангеліє далеке від негативного моралізму з його формальною схемою «доброчинності», яка зводиться лише до забобонів. Блаженний Августин писав: «Люби Бога і тоді дій, як хочеш», тобто ставлення до людей повинно органічно випливати з віри. Той хто пізнав Отця, не може не любити і Його творіння. Більше того, Ісус прямо говорить: «Що тільки ви вчинили одному з найменших братів Моїх цих, - те Мені ви вчинили». Він судитиме не за переконання людей, а за їх ділами. Той хто служить ближньому – служить Богу, нехай навіть він цього не усвідомлює.
