Червона рукавиця лижника
Була сувора морозна зима. Утомлений бігом лижник, простуючи додому, загубив ліву рукавицю. Знайшла її мишка. Забігла всередину, у великий палець, згорнулася калачиком і заснула. Трохи згодом, великими стрибками втікаючи від холоду, прибула та сховалася в рукавиці жаба. Добре було їм удвох у новій теплій хатинці. Та лише деякий час. Бо одного дня, голосно лопочучи крилами, біля входу до рукавиці приземлився сич.
Ані миші, ані жаби терпіти не можуть сичів, та цей почав жалітися:
Мої пера промерзли, крила стали цупкими, прошу, пустіть мене зігрітися.
Тож звірятка трохи посунулися, і великий птах, спираючись то на одно, то на друге крило, ввійшов усередину.
Тепер у теплій хатинці з червоної рукавиці їх було троє: мишка, жабка й сич. Вони вже почали поринати в приємну дрімоту, коли це раптом прийшов заєць і, клацаючи від холоду зубами, промимрив: - Ах! Там у вас, усередині, напевно, тепленько, правда? Посуньтеся, я заходжу... - і зручно ліг поміж ними. Їх було вже четверо: мишка, жабка, сич і заєць. Аж тут прибіг лис і, не кажучи ані слова, втиснувся всередину рукавиці. - Геть із дороги! - безцеремонно розштовхав усіх.
На жаль, один зі швів рукавиці не витримав, і крижане повітря увірвалось всередину. Що ж тепер буде? У страшенній тисняві в рукавиці їх було вже п'ятеро: мишка, жаба, сич, заєць і лис.
Із опущеним до землі рилом, нарікаючи на погоду, надішов дикий кабан, увесь укритий снігом.
Залишися назовні! Ми й так уже душимося... - пропищала мишка.
А чому це я маю лишитися надворі? - хрюкнув кабан. - Якщо для вас є місце, то знайдеться й для мене, - розіпхавши пятьох звірят, він улігсчя між сичем і жабою.
Цього разу не витримав другий шов, і вітер увірвався всередину рукавиці з іншого боку. Однак тваринам це не заважало, адже, тісно притулившись, вони гріли одне одного. Тепер їх було шестеро: мишка, жабка, сич, заєць, лис і кабан. Затиснуті в маленькій рукавичці, звірята ледве дихали.
Та це ще був не кінець. Тварини переконалися в цьому, коли спочатку почули сопіння, а потім відчули на своїх носах щось волохате. То ведмідь запхнув свою закляклу від холоду лапу, шукаючи всередині рукавиці вільного місця. Цього разу нажахані тварини всі хором запищали:
Ні! Ні! Тільки не ти.
Великий ведмідь, почувши це, безпорвдно сів на сніг перед рукавицею й заплакав.
Вам усередині тепло, - хлипав він, - ая мерзну надворі. Мій хвіст уже геть задубів.
Ну добре, - змилосердилися звірята, - заходь і ти.
Вони притиснулися одне до одного так сильно, що вже ледь дихали. А ведмідь ти часом зіщулився й теж — хоча всі шви немилосердно тріщали — знайшов собі кутик, щоб прилягти. Тепер у червоній рукавиці, де грілося семеро скручених калачикоми тварин — мишка, жабка, сич, заєць, лис, кабан і ведмідь, місця не залишилось зовсім. Ніхто, однак, не зауважив маленької мурахи, яка тихенько, одночасно з ведмедем, прослизнула в рукавицю.
І це стало фатальним для хатки. “Трісь!” - і рукавиця розірвалася на багато клаптів. Тварини попадали на сінг і одразу відчули льодяний подих вітру. Усі знову страшенно змерзли.
Стосунки між людьми потребують делікатної рівноваги. Вистачить друбниці, щоб усе знищити.
Запах
Холодного березневого ранку в лікарні народилася дівчнка. Через серезні ускладнення це трапилося набагато раніше, за три місяці від визнеченого природою терміну.
То була крихітна безпомічна істота, батьків якої болісно вразили слова лікаря:
Я вважаю, що дівчинка має дуже малі шанси вижити. Даю десять відсотків, що переживе цю ніч, але навіть якщо таке чудо станеться, то ймовірність майбутніх ускладнень все одно дуже висока.
Надякані таким діагнозом мама й тато стривожено слухали лікаря. А той розповідав їм про численні проблеми, які матимуть їз дитиною: вона ніколи не ходитиме, не говоритиме, не бачитиме, буде розумово відсталою тощо.
Мама, тато і їхній п'ятирічний син дуже чекали дівчинку. У лікарні їхні мрії впродовж кількох годин розсипалися на порох. І на цьому проблеми не закінчилися. Через те, що нервова система дівчинки була недорозвинута, будь-які пестощі, поцілунки чи спроби пригорнути становили для неї небезпеку. Лікар заборонив торкатися дитини, і засмучена родина навіть не могла виявити їй свою любов.
Тоді всі троє взялися за руки й почали молитися, утворивши маленьке серце, що билося у великій лікарні:
Усемогутній Боже, Володарю життя, Ти сам учини те, чого ми не можемо зробити: подбай про маленьку Діану, притули її до себе, заколиши та передай їй усю нашу любов.
Діана була жвавим малям, тож її стан поволі почав поліпшуватися. Минали тижні. Із кожним днем дитя набирало вагу й ставало щораз сильнішим. Коли Діані виповнилося два місяці, батьки вперше змогли її пригорнути.
Минуло пять років, Діана виросла радісною дівчинкою, яка довірливо та з великою любов'ю до життя дивилася в майбутнє. Вона не мала жодних ознак фізичного чи розумової відсталсти. Була нормальною дитиною, активною й допитливою. Але це ще не кінець історії.
Одного спекотного пополудня в парку, що неподалік від дому. Діана сиділа на колінах у матері, а її брат грав із товаришами у футбол. Дівчинка, як завжди, щось радісно щебетала, аж раптом замовкла. Розвела руками, немовби обіймала й пригортала когось, і запитала в матері:
Чуєш?
Відчуваючи в повітрі наближення бурі, мама відповіла:
Так, пахне дощем.
За мить Діана підвела голову й, гладячи свої руки, вигукнула:
Ні, пахне, як Він. Пахне так, як тоді, коли Господь міцно мене пригортав.
На маминих очах з'явилися сльози і покотилися по щоках. Дівчинка тим часом побігла бавитись з подругами.
Слова донечки підтвердили таємницю, яку жінка вже віддавна носила у своєму серці. Упродовж усього того часу, коли дівчинка в лікарні боролася за життя, Господь піклувався про Діану, часто пригортав, і Його запах закарбувався в її пам'яті.
У кожній дитині залишається запах Бога. Чому ми всі так поспішаємо позбутися його?
Небо
Одна восьмирічна дівчинка в короткому шкільному творі так описала свою сім'ю:
“У мене вдома є дві кімнатки, два ліжечка, одне маленьке віконечко й білий кіт.
Ми їмо лише ввечері, коли тато повертається додому з повною торбиною хліба й сушеної риби. У мене вдома всі бідні, але тато має блакитні очі, мама має блакитні очі, брат має блакитнв очі й навіть кіт має блакитні очі. Тож коли сидимо разом столом, здається, що в нашому домі — небо”
“От, стою при дверях і стукаю: як хто почує голос мій і відчинить двері, увійду до нього і вечерятиму з ним і він зо мною” (Од. 3,20).
Мур
Свого часу існувало місто — можливо, воно є і тепер, - розділене муром навпіл. Той мур був високий, масивний, сірий і грізний. Жодного разу ніхто не насмілився перестрибнути через нього. У мурі не було проходів, брам чи чогось схожого — навіть найменшої дірки. Ті, що народилися по одний бік муру, ніколи не бачили тих, що народилися з другого боку, і навпаки.
Людвіг мешкав по цей бік муру. Був чемним хлопцем із карими очима й світлим волоссям. Але йому страшенно набридло самому бавитися на подвір'ї свого дому, збудованогно якраз навпроти сумнозвісного похмуруго муру.
Чому я не можу піти бавитися за мур? - запитав одного дня Людвіг у мами.
Бо там живуть дуже погані люди, - відповіла вона. - Якщо не віриш мені, запитай у тата.
Людвіг пішов до батька. Знайшов його в майстерні й повторив своє запитання.
Чому я не можу піти бавитися за мур?
Бо там живуть дуже злі люди, - вдповів тато.
Людвіг повернувся на свої подвір'я й знову почав бавитися. Та йому страшенно хотілося хоча б однимоком глянути за мур. Хлопчик бачив, що на подвір'ї лежать шматки штукактурки, яка відпала від стіни. Подивився вище й зауважив, що мур у багатьох місцях поритий тріщинами. Тоді, ніби знічев'я, встромив свою лопатку під доволі великий шмат штукатурки. Шматок облицювання легко піддався й упав. Відтак Людвіг почав із запалом довбати стіну, аж поки не пробив наскрізний отвір.
З іншого боку він побачив подвір'я, будинок і восьмилітнього хлопця зі світлим волоссям та карими очима. Людвіг із цього боку муру покликав Людвіга з того боку, щоб показати йому свою таємну схованку.
У мене є брат, сестра й пес, - сказав йому
У мене теж, - відповів той.
Лювіг гуляв із Людвігом по той бік муру.
Я б купив тобі морозиво, але батьки, як завжди, забули дати мені гроші на кишенькові витрати, - сказав йому Людвіг.
Так само й мої, відповів Людвіг.
Мені нелегко дається математика, і я трохи боюся темряви, - промовив Людвіг.
Я теж, - відповів Людвіг.
Обидва хлопці взялися за руки й повернулися до муру.
Я мушу завжди бути дуже обережним, бо там живуть страшенно злі люди, - сказав Людвіг із того боку муру.
А де саме мешкають ті погані люди? - запитав Людвіг із цього боку муру.
Вони там — по той бік муру, відповів йому Людвіг.
Урешті Людвіг знову протиснувся крізь отвір і повернувся додому по цей бік муру.
Він увійшов до помешкання, вдаючи, що нічого не трапилося, але батьки помітили його втечу. Тато й мама чекали на нього, заклавши руки в боки й насупивши брови.
Зустріли його не надто привітно:
Людвігу, - закричали вони, - ти був за муром!
Так, - відповів Людвіг
У тих злих людей!
Так, - сказв хлопець.
І що? - волали далі. - Які вони?
Такі ж, як ми, - відповів Людвіг.
Емпатія (співпереживання) — це рідкісна риса, яка допомогає нам руйнувати мури. Виявляючи її, починаємо розуміти, що кожен “інший” є такий самий, як ми.
Урок
Мама смажила млинці для своїх синочків — п'ятирічного Товита й трирічного Матея.
Як це часто буває в таких ситуаціях, діти сперечалися, хто має отримати першого млинця. Мама скористалася з цієї ситуації, щоб дати їм урок:
Якби тут сидів Ісус, то сказав би: “Мій брат нехай візьме першого млинця, я можу почекати”.
На хвилю запанувала тиша, після чого Товит звернувся до братика, кажучи:
- Матею, будеш Ісусом.
Одного понеділкового ранку Ісус простував вулицями Варшави. Ішов до старенької жінки, яка жила на четвертому поверсі будинку без ліфта, несучи її важку торбу з покупками. Зупинився біля пошти, щоб перекласти якийсь документ українці, що не знала польскої мови. Упродовж двох годин возив на інвалідному візку спаралізованого юнака, який уже давно мріяв про таку мандрівку. Протягом години бавився з дівчинкою, хворою на синдром Дауна. Кидав їй м'яча, якого вона не вміла впіймати. Далі відвідав у лікарні самотню жінку, у якої був рак і яку ніхто не провідував. Стрибнув також із метрового трампліна з хлопцем, який дуже боявся це зробити і з якого всі насміхалися. Врешті цілу ніч пролежав на лавці, притулившись до п'яного сонного волоцюги, щоб хоч трохи його зігріти.
Уранці зник.
Жоден журналіст не помітив, що Ісус був у Варшаві.
Зате старенька мешканка будинку без ліфта, українка, спаралізований юнак, хвора жінка, хлопець і волоцюга всім, кого зустрічали, говорили:
Учора був чудовий день. Завітав до мене дуже милий чоловік.
Тільки дівчинка із синдромом Дацна мовчала. Не могла говорити. Але сміялася, підкидаючи м'яча вгору й намагаючись його впіймати коли він падав.
Сміялася, спрямувавши погляд у небо.
Ми всі можемо “бути Ісусом”. Хоча це завжди невигідно.
Будиночок
Чоловік, зо жив у місті, вирішив продвти свій сільський будиночок, який дістався йому у спадок від батьків. Отож, зустрівши друга — журналіста й поета, - що для забави творив різні тексти, попросив його:
Напиши мені оголошення, бо я хочу продати хату, яку маю в селі, ти її бачив.
Поет написав: “Продам гарний будиночок за містом, де на світанку співають птахи. Навколо росте зелений ліс, у якому тече потічок із чистою сріблястою водою. Щоранку крізь вікна до будиночок заглядаж сонце. У надто спекотний день тут можна сховатися в тіні веранди, де завжди планує затишок і прохолода. А ваші вечори урізноманітнюватиме неповторне сюрчання цвіркунів і зоряне небо над головою”.
Через якийсь час поет зустрів свого друга й запитав:
Ну що, продав будиночок?
Ні, - відповів той, - передумав. Прочитавши оголошення, яке ти написав, я зрозумів, що володію скарбом.
Часто ми недооцінюємо ті речі, якими володіємо, і ганяємося за примарними образами щастя, що їх пропагує телебачення.
Уже сьогодні роззирнися навколо й оціни те, що маєш: дім, родину, друзів, на яких справді можеш покластися, здобуті знання, добре здоров'я та багато інших чудових речей, власне, і є твоїм справжнім найцінішим скарбом.
Поштова листвіка
І вдень, і вночі біля головного залізничного вокзалу великого міста вешталися людли, що опинилися за бортом життя: волоцюги, злодії, емігранти й молодні наркомани. Тут траплялися індивідууми всілякого роду й масти.Неозброєним оком було видно, що вони нещасні й доведені до відчаю. Довгі бороди, почервонілі очі, тремтливі руки, лахміття й бруд... Більше, ніж грошей, вони потребували теплого слова. Хотіли, щоб хтось їх утішив, підбадьорив, додав сили до життя, але в наш час майже ніхто не здатен на таке. Серед цих бідолах виділявся один юнак. Брудний, із довгим занедбаним волоссям, він кружляв поміж інших жерт життєвих катасроф так, наче мав власний рятівний пліт.
Коли здавалося, що гірше бути вже не може, коли найболісніше дошкуляла самотність, а розпач ставав найчорнішим, юнак виймав із кишені зім'яту поштову листівку та починав її читати. Часом цілував, тулив до серця або чола. І щоразу, прочитавши листівку, юнак на очах змінювався: ставав радісним і сміливим, випростовувв спину.А потім хлопець старанно складав і ховав свою листівку назад до кишені.
Що було написано на тому таємничому клаптику паперу? Усього кілька слів: “Маленькі дверцята завжди відчинені”.
І все.
Це була листівка, яку надіслав йому батько, - знак, що він пробачив, тож тепер хлопець будь-якої миті може повернутися додому.
Однієї ночі він таки зробив це. Маленькі дверцята, що вели до саду, були відчинені. Хлопець мовчки піднявся сходами й ліг у ліжко. Прокинувшись вранці, біля ліжка він побачив свого батька. Вони мовчки обнялися.
Господь подірував нам велику збірку “листівок”, щоб ми не заблукали.
Біблісти
Відомий бібліст запросив до себе додому групу колег. Вони сіли за стіл, посередині якого у вазі стояли прекасні квіти, і почав завзято дискутувати на тему одного з фрагментів Біблії. Жваво висловлювали думки, робирали слова за будовою, дошукувалися їхнього первісного значення, робили висновки доводили, порівнювали, аналізували, демітологізували, оцінювали з погляду історії й психології...
Майже щодо жодного питання не змогли дфйти згоди.
Раптом господар перервав жваву дискусію й звернувся до одного з гостей, який витягав квіти з вази що стояла на столі, і розміреними рухами нащив їх.
Що ти робиш?
Рахую суцвіття, розділяю тичинки й маточки, відокремлюю квітконіжки й волокна...
Твій науковий підхід і старанність заслуговуютьт похвали, але своїми діями ти нищиш красу цих чудових квітів!
Чоловік гірко всміхнувся:
Ви робите точнісінько те саме.
Рабин Елімелех виголосив чудову проповідь про мистецтво життя.
Схвильовані слухачі проводжали екіпаж, яким він повертався додому.
Певної миті рабин наказав кучерові зупинити коей, вийшов з екіпажа й розчинився в натовпі. А кучер далі поїхав сам.
Яка покірність! - зауважив один з учнів.
Покора не має з цим нічого спільного, - відповів Елімелех.
Тут прогулюються щасливі люди, співають, п'ють вино, розмовляють, зав'язують нові знайомства. І все це завдяки старому рабинові, який прибув сюди, щоб розповісти про мистецтво життя. Тому волію полишити свої теорії в кареті й насолоджуватися святкуванням.
Відповідь криниці
Одного літнього вечора в кемпінгу, на околиці села, зібрався гурт дівчат і хлопців. Вони співали й розповідали смішні історії. Аж раптом у когось із присутніх вихопилося:
У чому таємниця життя?
Тут є криниця, яка знає відповіді на всі запитання, - сказав старенький чоловік, що працював у кемпінгу сторожем.
Щоправда, йти треба було доволі далеко, але лагідна ніч заохочувала до мандрівки, і молодь вирішила податися до колодязя. Коли прибули на місце, хтось крикнув у глибину криниці:
У чому секрет життя?
Криниця відповіла таємничим голосом:
Ідіть на сільську площу: там знадете те, чого шукаєте.
Із надією молоді люди побігли до села, але у вказаному місці знайшли лише три крамниці: в одній продавали металеві дроти, у дрігій — деревину дивної форми, а в третій — шматки металу. Здалося, що ніщо й ніхто тут не має нічого спільного з пізнанням таємниці життя.
Розчарована молодь повернулася до криниці, щоб отримати пояснення. Але відповідь була короткою:
Згодом зрозумієте.
Хлопця й дфвчата запротестували, але з колодязя почулося тільки глухе відлуння. Вирішивши, що їх ошукано, вони повернулися до кемпінгу.
Уже була глибоканіч, коли до них приєднався вдягнений у потріпані джинси привітний юнак, який мав на спині пожмаканого наплічника. На поляні зупинилися відпочити. У світлі місяця розпалили багаття. Незнайомий юнак вийняв із наплічника ситару, традиційний східний музичний інструмент і почав грати.
То була чудова музика, мелодійна, натхненна, лагідна й зворушлива.
Зачаровані хлопці й дівчата слухали. Водночас спостерігали, як спритно пальці юнака преребирають струни. А ще дивилися на ситару. І раптом радісно скрикнули, бо зрозуміли...
Ситара була зроблена з металевих дротів, шматків деревини й металу: усе це вони бачили в трьох крамницях на сільській площі й вирішили тоді, що ці речі не мають особливого значення.
Життя — це мандрівка. Крок за кроком. І за кожним із них нам трапляється якась людина, щось: подія, зустріч, розчарування, надія, радість. Важливо зрозуміти, що все це має значення. Усе буде потрібне!
А якщо кожен крок прекрасний, якщо кожен крок чудесний, то таким буде й ціле життя.
Іви не належатимете до тих, хто, лежачи на смертному ложі, усвідомлює, що так і не жив.
Не дозволяйте, аби що-небудь вислизнуло з вашої уваги. Не заглядайте іншим через плнче. Подивіться їм у вічі. Не говоріть “до” своїх дітей. Візьміть їхні личка в руки й розмовляєте “з” ними. Не притуляйте тіло а притуляйте до себе людину. І зробіть це тепер, цієї миті. Враження, стимули, прагнення, емоції, ідеї, зустрічі — нічого не відкидайие. Колись відкриєте якими великими й незамінними вони були.
У минулому хтось вигадав чудову річ - “нагромадження”. Треба накопичувати хвилини дня й збирати їх докупи. Діючи так, можна почути музику, яка виконує тридцятирічний юнак із Назарету.
Чому троянди червоні?
В останньому класі ліцею вчитель сказав учням написати твір на тему: “Чому світ такий, який є?” Одна з дівчат, викладаючи власні думки, поставила цілу низку запитань. Думала, що помилилася й не розкрила теми, онак учитель попросив її, щоб прочитала свою роботу перед цілим класом.
До її подиву, всі однокласники слухали в глибокій тиші.
“Мамо, тату... Чому? Мамо, чому троянди червоні? Чому трава зелена, а небо блакитне? Чому павук плете павутину, а не зводить дім? Тату, чому не дозволяєш мені бавитися скринькою з інструментами?
Пані вчителько, чому я мушу навчатися читати?
Мамо, чому мені не можна скористатися помадою, коли йду на дискотеку? Тату, чому не можу перебувати поза домом після двадцять другої? Мої друзі можуть. Мамо, чому ти мене ненавидиш? Тату, чому я не подобаюся хлопцям? Чому я - “шкіра й кости”? Чому мушу носити брекити й окуляри? Чому треба бути підлітком?
Мамо, чому мушу захищати диплом? Тату, чому я повинна вирости? Мамо, тату, чому мені треба переїжати від вас і починати жити самостійно? Мамо, чому не пишеш мені частіше? Тату, чому мені так бракує старих друзів? Тату, чому ти так сильно любиш мене? Тату, чому так пестиш мене? Твоя дівчинка росте. Мамо, чому не відвідуєш мене ? Мамо, чому так важко знайти нових друзів? Тату, чому я так тужу за домом?
Тату, чомумоє серце б'ється, наче шалене, коли вн дивиться на мене? Мамо, чому в мене тремтять ноги, коли він звертається до мене? Мамо, чому кохання — це найнезвичніше почуття на світі?
Тату, чому ти не любиш, коли тебе називають “старий”? Мамо, чому ручка моєї дитини так міцно стискає мій палець?
Мамо, чому діти мусять рости? Тату, чому вони коли виростають, повинні ставати самостійними? Чому мене мають називати “бабусею”?
Мамо, тату, чому ви мусили мене покинути? Ви ще потрібні мені.
Чому роки маєї молодости так швидко минули? Чому на моєму обличчі можна відчитати слід кожної усмішки, якою я обдарувала друга чи якогось незнайомого?
Чому в мене сиве волосся? Чому мої руки тремтять, коли нахиляюся, щоб зірвати квітку?
Господи Боже, чому троянди червоні?”
Так звучить симфонія життя. Коли здається, що вона вже закінчується, завжди з'являється хтось і перегортає сторінку партитури.
І музика знову починає лунати.
Ім'я
На медичному факультеті одного славетного університету професор анатомії під час іспиту роздав студентам тести.
Юнак, що дуже ретельно й докладно підготувався до екзамену, швидко відповів на всі запитання, за винятком останнього:
Як звати прибиральницю?
Студент здав листочок із тестовими завданнями без відповіді на останнє запитання.
Щоправда, перш ніж зробити це, запитав у професора, чи, оцінюючи роботу, він враховуватиме й останнє завдання.
Певна річ! - відповів викладач. - За довгі роки праці я пізнав дуже багато людей. І можу сказати, що кожен, із ким я був знайомий, важливий і заслуговує на увагу, ну, хоча б на маленьку усмішку чи звичайне привітання.
Студент на все життя запам'ятав урок професора та довідався, що під час хрещення прибиральниця отримала ім'я Маріянна.
Учень запитав Конфуція:
Якби імператор попросив тебе покерувати країною, з чого б ти почав?
Насамперед я дізнався б, як звуть усіх моїх співробітників.
Що за дурниця! Це вже точно не найголовніше завдання прем'єр-міністра.
Людина не може розраховувати на допомогу того, кого не знає, - відповів Конфуцій.
Якщо не знає, хто живе й працює поряд, не матиме друзів. Без друзів не зможе нічого спланувати. А без плану не зможе керувати нічиїми діями. Без керівництва країна порине в темряву, і навіть танцюристи не бачитимуть, куди ставити ноги.
Тому така проста, на перший погляд, річ, як пізнання імени людини, що є поряд із тобою, може мати величезне значення.
Непростимий гріх наших часів полягає в тому, що всі хочуть негайно все впорядкувати, але водночас забувають, що для цього їм потрібні інші люди.
Кольорові шибки
Їх виготовили на заводі в один день. Робітники обходилися з ними дуже обережно. Було то десть листів кольорового скла — темно-сині, блакитні, зелені, помаранчеві, жовті, червоні й фіолетові шибки.
Бачити, як нас шанують? - гордо вигукнула темно-синя шибка.
Ми належимо до найцінніших речей на світі, - вторувала їй жовта.
Без сумніву, що найкращі з найкращих — ми! - одностайно закричали червоні шибки. - Адже наша барва — це колір крови, життя й боротьби!
Червоні завжди вважають себе винятковими, - невдоволено пробурмотіли зелені шибки.
Насправді вони — лише надуті хвалькуваті базіки, - в один голос додали шибки всіх блакитних відтінків.
Врешті робітники перервали цю балаканину, поклавши листи кольорового скла на стрічковий конвеєр. Він дуже швидко рухався, тож уже за хвилину шибки опинилися у великому приміщенні, де аж роїлося від заклопотаних працівників. Один із них узяв першу шибку, темно-синю, і накреслив на ній заплутані, схожі на дивні візерунки лінії. Відтак той самий чоловік узяв до рук гостре знаряддя й почав різати її на шматки різних розмірів.
Ні! Не ріж мене! - ропочливо запротестували темно-синя шибка.
Решта листів, нажахані тим, що відбувалося, теж залементували:
Тут нас поріжуть на шматки!
Оголосімо страйк! - запропонували червоні шибки.
Та все було марно. Їх усіх порізали. Тільки фіолетова шибка, зробивши вигляд, ніби нічого не сталося, зуміла сховатися за якоюсь шафою.
Тим часом робітники зібрали шматки скла й старано розклали їх на великому столі. Червоний шматок опинився біля жовтого, і вони відразу почали сваритися.
Я не хочу бути поруч із ним! - запротестували одночасно.
Блакитні шматки висловлювали своє невдолення зеленим:
Гей, ви, провісники нещастя, тримайтеся від нес подалі!
Однак зосереджені робітники не зважали на їхнє вередування, а взяли й залили у шпарини між кольоровими скельцями розплавлений свинець, який мічно скріпив їх між собою. Цього разу шматки кольорового скла навіть не мали сили протестувати. Далі їх довго переносили й перевозили, аж поки вони врешті не опинилися в приміщенні, схожому на темну нішу під високим склепіням.
Тут ми всі однакові — сірі й бліді. Таке життя... - почав філософствувати жовтий шматок. Усі слухали його, поки не заснули.
А наступного дня, коли заблищали й заіскрилися під променями вранішнього сонці, прокинулися від чийогось захопленого вигуку:
О - о - о - о -о !
Вражені, побачили перед собою натовп людей із задертими догори головами й витріщеними від подиву очима. Штамки скла, відображаючись в очах цих людей, вперше змогли себе побачити. Від подиву їм відібрало мову, вони зображали усміхненого Ісуса серед дітей. Сонячне світло, що падало на шматки скла, підкреслювало кожен колір у всій його повноті.
Овва, які ж ми тепер казково гарні! - вигукнів один із червоних шматків скла.
Справді, усі разом ми справляємо нефбияке враження, - відповів блакитний.
Маєш рацію, брате, - крикнув один із жовтих.
Досі ще ніколи й нікого він не називав “братом”.
Нарешті кольорові шматки скла відчули себе поспражньому щасливими й реалізованим. Зрозуміли, для чого їх було створено.
А фіолетова шибка? Через кілька місяців її, вкриту пилом, знайшли за шафою. Не знаючи, що з нею робити, робітники, викинули її на сімтник.
Саме відмінності збагачують нас.
Тінь
Дуже-дуже давно жив чоловік, який, здавалося, справді любив і все прощав їм.
Тому Бог послав до нього ангела, щоб той порозмовляв із праведником.
Звіщаю, що Господь має намір нагородити тебе за твою доброту, - промовив ангел.
- Хочу також подарувати тобі те, чого прагнеш. Чи хочеш володіти даром зцілення?
Ні, не хочу, - відповів чоловік. - Волію, щоб Господь сам зцілював тих, хто має видужати.
То, може, ти хочеш уміти скеровувати людей на добру дорогу?
Це справа ангелів, таких, як ти. Не хочу, щоб усі мене шанували і вважали зразком.
Слухай, я не можу повернутися на небо, не обдарувавши тебе. Тож якщо сам не вибереш подарунка, я буду змушений зробити це за тебе!
Чоловік замислився на хвилину, потім сказав:
Згода. Я хотів би чинити добро, але так, щоб ніхто не знав, що це роблю я. Таким чином уникну гріха гордости.
Ангел поблагословив тінь чоловіка й наділив її даром зцілення.
Відтоді, куди б той чоловік не йшов, хворі одужували, земля рясніше родила, а сумні люди ставали щасливими.
Чоловік подорожував країнами, всюди чинив чуда, але не помічав цього, бо його тінь була позаду.
Отак жив і помер, нічого не знаючи про свою святість.
Один учень так сильно вірив своєму вчителеві, що був здатен, лише промовити його ім'я, переходити річки по поверхні води.
Побачив це, учитель промовив сам до себе:
Якщо моє ім'я так діє, то, мабуть, у мені є святітьсь і сила!
Відтак кинувся до річки, волоючи:
Я! Я!
І втопився.
Безпека
Четверо молодих друзів літнього пополудня виплили човном на озеро. Були вже далеко від берега, коли раптом небо захмарилося й зірвалася буря. Бурхливі хвилі били й підкидали човен, наче тріску, і незабаром він почав протікати. Троє хлопців ухопили відра й інші посудини та стали вичерпувати воду. Натомість четвертий юнак взявся наливати воду в човен, немовби хотів допомогти хвилям.
Що ти робиш? - зіціпенівши від подиву, запитали його друзі.
Чиню теЮ чого мене навчала мати.
Тобто?
Вона казала завжди ставати на бік сильнішого!
Повір у Бога і завжди будеш на боці сильнішого.
Вус тигра
Молода жінка на ім'я Юн Ок подалася в гори до пустельника, щоб попросити в нього чародійного напою.
Я дуже кохаю свого чоловіка, - пояснювала вона. - Упродовж трьох останніх років він перебував далеко від дому. Воював на війні. А тепер, після повернення, майже не обзивається до мене. Коли звертаюся до нього, вдає, що не чує. Якщо ж часом із ласки своєї скаже кілька слів, то самі лише докори. Коли подам щось таке, що йому не смакує, просто відсуває тарілку й, розгніваний, виходить із кімнати. Я хотіла б попросити чарівного напою, щоб мій чоловік, випивши його, знову став таким, як був, - люблячим, лагідним і ввічливим.
- Приготували такий чарівний напій можна,але основним його складником є вус живого тигра. Принеси його й отримаєш усе, чото просиш.
Вус живого тигра! - скрикнула Юн Ок. - Але я не зможу його здобути!
Якщо чаріний напій тобі справді потрібен, то зможеш, сказав пустельник.
Юн Ок пішла додому, а з голови не виходила думка, як здобути основний складник напою. Врешті однієї ночі вона непомітно вийшла з хати, несучи в руках миску рису й шматком м'яса. Пішла до схилу гори, де жив тигр. Покликала його. Тигр не вийшов. Однак Юн Ок була терпляча. Наступної ночі повернулася до печери тигра, підійшовши цього разу ближче. У руках знову тримала миску з їжею. Та все було марно. Проте жінка й далі щоночі приходила на схил гори й щоразу більше наближалася до печери. Так тривало доти, доки тигр врешті не звик до її присутности.
І от якоїсь ночі грізний звір і жінка зустрілися: спокійно стояли у світлі місяця й дивилися одне на одного. Наступного разу Юн Ок уже розмовляла з тигром лагідним і спокійним голосом. А ще через день звір з'їв їжу, яку вона принесла. Коли ж минулого майже шість місяців, жінка вперше вдалося обережно погладити тигра по голові. Нарешті, коли Юн Ок уже без боязні могла гладити звіра, вона сказала:
Ах, добрий тигре, не гнівайся на мене, але мені конче потрібен один твій вус!
Промовивши це, вона відрізала його один вус.
Промовши це, вона відрізала йому один вус. Тигр не розлютився. Назад Юн Ок поверталася не так завжди. Вона не крокувала поволі стежкою, а бігла. Стискаючи в руці вус тигра, жінка подалася просто до хатинки пустельника.
Учителю! Маю вус тигра! Тепер можете приготувати мені обіцяний чарівний напій. Нехай мій чоловік знову покохає мене й стане лагідним і ввічливим!
Пустельник узяв вус, роздивився його й кинув у вогонь, що горів у печі.
Ах, пане! - розпачливо закричала молода жінка. - Що ви наробили?
Розкажи мені, як ти його здобула, - попросив старець.
Я щоночі ходила в гори з маленькою мискою їжі. Спочатку трималася здалеку від печери, а потім почала підходити щораз ближче, поступово завойовуючи довіру тигра. Чемно, лагідним тоном промовляла до нього, щоб переконати у своїх добрих намірах. Я була дуже терпляча. Щоночі носила йому їжу, знаючи, що не їстиме її. Однак я вперто не відмовлялася від свого наміру й завжди поверталася. Ніколи не була з ним непривітною, суворою, ніколи не кричала на нього...
Усе зрозуміло, ти приручила тигра, завоювала його довіру й любов.
А ви взяли й кинули вус у вогонь! - закричала Юн Ок. - І все змарнували!
Ні, просто вус тобі більше не потрібен, Юн Ок.
Будь ласка, дай мені відповідь на таке запитання: чи людина небезпечніша за тигра? Хіба вони гірше реагує на ласку й турботу? Якщо завдяки лагідності й терплячості ти спромоглася завоювати любов і довіру грізного звіра, то, без сумніву, зможеш зробити те саме й зі своїм чоловіком. Не віриш?
Щоб тебе любити, конче треба бути привабливим.
Садівник
Двоє дослідників, члени географічного товариства, продираючись крізь джунглі, де ще не ступала нога людини, раптом побачив дивовижну картину.
За стіною з могутніх дерев простягнувся прекраснй сад. Він був ідеально спланований, з алеями, клумбами квітів, сходами, фонтанами й деревами, рясно всипаними плодами. Всюди панував досконалий лад.
Вражені красою саду, дослідники почали шукати садівника. Але в прекрасному саду його не було. Обшукавши всі закутки, ретельно все оглянули, вздовж і впоперек, та все намарно!
Тут, мабудь, працює якийсь невидимий садівник! - вирішив один із дослудників і, щоб підтвердити свої слова, вказав товаришеві на загорожу, псів та електричні пастки.
Усе це, на його думку, не діяло.
Він невидимий, бо не реагує на удари електричного струму, безпершкодно проходить крізь загорожу, а пси не відчувають його запаху, - зробив висновок дослідник.
Його колега був агностиком. Він не бачив жодної різниці між невидимим садівником, що постіно ховається й утікає, і садівником, якого не існує.
Врешті-решт, сад міг сам вирости й сформуватися!
Дослідники, однак, були незадоволені цими версіями і сповнені сумнівів.
Пізніше з'явилася група звичайних людей. Із подивом в очах і серцях ішли вони алеями саду, радіючи з того, що в непрохідних джунглях натрапили на клаптик ідеально впорядкованої землі. Ці люди трохи по-іншому потрактували вказівки, які зобов'язували їх піклуватися про сад. Вони вирішили, що лад у саду й у них самих - однаковий: і той, і той був таким гармонійним, як мелодія й акомпанемент; і той, і той був частиною симфонії життя.
А потім ці люди розповіли історію про Садівника, який усе створив і довірив їм сад.
Їхня оповідь — це поезія. Вона, хоча й вигадана, усе-таки містить правду!
Бог схожий на вчителя математики, який, давши учням важке завдання, залишає їх у класі. Вони роблять розрахунки за розрахунками. Врешті їм стає зрозуміло, що завдання неможливо розв'язати.
Дехто починає сумніватися й каже: це завдання не має розв'язку. Учитель дав нам його зі злости.
Інші приходять до висновку, що не розв'яжуть завдання за допомогою відомих їм формул. Мусять вивести нові. До них належать ті, які навіть не можуть припустити, що вчитель може діяти під впливом злости. І залишаються непохитними в цьому своему переконанні: учитель дав завдання, а отже, знає, що ми здатні його вирішити. Він хоче, щоб ми відкрили нові шляхи.
Так само й ми можемо сказати: Господь складний, але не злий. Він дав нам важке завдання, яке, проте, можливо розв'язати. Мусимо лише пошукати нових способів розв'язку. Він знає, що ми можемо це зробити.
“Почекай хвильку”
Останнім часом моє життя протікає в постійному поспіху, а слова: “Почекай хвильку, золотко”, - стали фразою, яку я найчастіше повторюю.
Так кажу до сина, коли опікуюся його сестричкою. Так звертаюся до донечки, коли допомагаю її братикові.
Те саме повторюю і своєму терплячому чоловікові. Ловлю себе на тому, що цю фразу промовляю незліченну кількість разів у найрізноманітніших ситуаціях.
Кілька тижнів тому син попросив приготувати йому другий сніданок, а я, звичайно ж, відповіла: “Хвилинку, сонечко”. Поспіхом закінчила робити те, чим була зайнята, і побігла робити малому канапку. Коли впоралася, син сів за стіл і почав з апетитом їсти, а я хотіла вже було повернутися до своїх справ. Однак якоїсь миті вирішила хоч трохи перевести подих і сіла біля нього.
Дякую, що ти почекав, поки я поскладала тарілки. Ти виявив справжню терплячість.
Син притакнув і продовжував їсти.
Знаєш, Самуелю, останнім часом я справді дуже зайнята. Завжди, перш ніж виконати твоє прохання, прошу хвильку почекати. Ти розумієш, чому маєш трохи зачекати? Правда?
Син дивився на мене зі смішним виразом обличчя.
Так, мамо. Спочатку ти кажеш мені “Хвилинку, Самуелю”, - а потім слухаєш мене у два вуха. Якщо ти зайнята якоюсь роботою, то чуєш лише одним вухом. А я терпляче почекаю, і згодом ти вже ліпше чутимеш мене, врочисто сказав син.
Я оніміла. Моя дитина, якій ще не виповнилося й п'яти років, зуміла, надзвичайно влучно пояснити ситуацію, що склалася. Я зрозуміла, мої слова: “Почекай хвильку”, - син сприймав як вияв любови. Так немовби я говорила йому: “Почекай хвильку, щоб згодом змогла зосередити на тобі всю свою увагу” або ж “Те, що кажеш, дуже важливе для мене, тому хочу почути це двома вухами”.
Самуелю, ти цілковито маєш рацію, - відповіла йому. - Я дуже люблю тебе й мені надзвичайно подобається проводити з обою час. І справді хочу в два вуха слухати, що готориш до мене, оскільки ти - дуже важлива людина в моєму житті, додала й міцно пригорнула його до себе.
Того вечора, коли я розстеляла Самуелеве ліжко, він ухопив руками моє лице й почав дмухати спочатку в одне вухо, а потім - у друге. Я не розуміла, що він робить, тож попросила пояснити.
Хочу бути впевниний, що твої вуха, мамо, чисті.
Потім притягнув мене до себе й прошепотів:
Я хотів переконатися, що чутимеш на обидва вуха, коли казатиму, що люблю тебе більше, ніж цілий світ.
Я відчула, що мої очі наповнюються слізьми, коли відповіла йому:
Ах, золотоко моє, і я дуже сильно люблю тебе, теж більше, ніж цілий світ.
І навіть ще трошечки більше, - додав він своїм чарівним голосочком.
Коли виразно, природно, по-справжньому звертаємо увагу на іншу людину — це ї є чиста любов. Вона — те найцінніше, що можемо подарувати ближньому.
Вибрик
Жінка, склавши руки трубочкою, приклала їх до вуст і прокричала в напрямку групи чоловіків, які невтомно йшли вперед.
Чи хлопець із тобою?
Чоловік, сильна людина зі щирим і лагідним виразом обличчя, відповів:
Ні, Я думав, що він із вами.
Жінка зупинилася й почекала, поки її наздоженуть інші жінки, що без упину торохтіли. Щораз більше переживаючи, вона кожну з них запитувала:
Ви не бачили мого сина?
Ті запернчливо хитали головами.
Жінка зупинилася посерд дороги. Чоловік підійшов до неї, стривоженої і знервованої:
Якщо він уже чоловік, то мав би бути з тобою! - дорікнула жінка.
Чоловік спокійно відповів:
Але він усе ще при'язаний до тебе! - у його голосі пролунали нотки занепокоєння.
Чому ти не пильнував його?
Я? Це ж ти завжди захищаєш його!
Хто б казав! Це ви постійно підтримуєте одне одного!
Чоловік глянув на жінку, а вона - на нього. Їхні обличчя полагіднішали.
Пробач мені!
Ти теж вибач!
Вони обнялися.
Повертаймося, будемо шукати?
Не переживай, сказав чоловік. - Він - кмітливий.
І пішли до міста, яке у світлі призахідного сонця набуло пурпурових і золотих барв.
Був 12-ий рік.
Хлопця звали Ісус.
“І слово стало тілом, і оселилося між нами...” (Йо 1,14).
(Історії взято з книги "Небо у нашому момі", автор Бруно Ферреро, "Свідчадо-2014")