«Всі мужі ізраїльські, жінки й діти, що жили в Єрусалимі, впали ниць перед храмом і, посипавши голови попелом, розстелили свої волосяниці перед Господом.» (Книга Юдити 4:11)

Яке воно пекло?

Хибні й забобонні уявлення про пекло

Передусім ми повинні старанно уникати примітивних і забобонних уявлень про пекло, котрі перекручують справжню християнську науку про нього. Більшість уявляють собі пекло якимось дивним і абсурдним, кажучи: "Ніколи не повірю, бо це безглуздо й неможливо. Ні! Не можу повірити у пекло!"

Без сумніву, якщо б пекло було саме таким, яким його уявляють подекуди не тільки добросердні бабусі, але й освічені люди, тоді ми мали б усі підстави не вірити. Але всі ці оповідання варті не більше, аніж казки, якими лякають дітей, бо нічого спільного з наукою Церкви не мають. Не гідно чинить той, який щоб підсилити враження, додає щось своє. Адже ніхто немає права перекручувати правду й робити з неї посміховисько, навіть для залякування простаків. Проблематично говорити про пекло й священикам, які, бажаючи розповісти про страшні пекельні муки, нерідко звертаються до образних описів у своїх проповідях. Зазначу, що важко тут дотримуватися якоїсь міри, а тому ще раз повторюю що іноді навіть з найкращих міркувань можна потрапити в омани.

Перша мука у пеклі – це вічне прокляття

Прокляття – це повне й невідворотне відлучення від Бога. Отже, проклятий – це створіння, яке назавжди позбавлене Бога.

Ісус Христос навчає нас, що відлучення є першим покаранням для грішників, котре перевищує усі решта. Пригадаймо собі слова вироку, які Ісус Христос скаже їм на Божому Суді: "Ідіть від Мене геть, прокляті, в вогонь вічний, приготований дияволові й ангелам його" (Мт. 25,41). В іншому місці, повчаючи євреїв, запевнив, що до царства Небесного входять через тісну браму, сказав: "Геть від Мене всі, що чинити неправду! Там буде плач і скрегіт зубів, коли побачите Авраама, Ісаака та Якова й усіх пророків у Царстві Божім, себе ж самих викинутих назовні" (Лк. 13, 27-28; пов. Мт 7,23).

Отже, першим словом вироку Найвищого Судді, котре означатиме перше знамення пекла, буде відлучення від Бога, позбавлення Бога, осудження Бога або іншим словами: прокляття.

Обмеженість нашому розуму та брак живої віри не дозволяють нам у цьому житті ані змірити, ані збагнути, скільки жаху і розпачу містить у собі цей вирок. Людина створена для Господа Бога. Вона створена для Бога, як око для світла, як серце для любові. Однак серед безлічі занять й зайвих турбот цього світу ми не відчуваємо цього, і все, що бачимо, чуємо, терпимо й любимо, віддаляє й відвертає нас від Бога – нашої єдиної кінцевої мети.

По-іншому у потойбічному світі. Там, після смерті, правда вступає у свої права. Кожен залишається сам на сам перед Богом, Тим, Ким і для Кого він був створений, Котрий єдиний може бути і має бути його життям, його щастям, відпочинком, насолодою, любов’ю й усім. Тож, можеш збагнути, в якому стані перебуває людина, яка раптом раз і назавжди втрачає своє життя, щастя, любов, одним словом – усе. Можеш уявляти несподівану й бездонну порожнечу, в котрій опиниться істота, яка була створена для любові, для володіння Тим, Кого її позбавили!

Монах – єзуїт, отець Сюрен, відомий у XVII ст. своїми чеснотами, науками, майже 20 років жив у цьому жахливому стані відлучення від Бога. Прагнучи визволити від диявольської одержимості бідну святобливу черницю, якій не могли зарадити три місяці молитов, умертвлень та екзорцизмів, священик у своєму безмежному милосерді попросив Бога звільнити нещасну й перенести на нього тягар одержимості. Господь вислухав його прохання і диявол одразу ж вселився у тіло та упродовж багатьох років жорстоко мучив отця. Сам отець Сюрен після свого визволення описав все, що тільки міг пригадати про надприродній стан, коли диявол заволодів його тілом і душею, даючи йому сповна відчути розпач проклятого.

"Здавалося, - пише він, - що уся моя сутність, всі сили моєї душі і члени мого тіла з невимовною силою поривалися до Господа Бога, кого я визнавав своїм найвищим щастям, нескінченим добром, єдиною метою мого існування. Але разом з цим я відчував, що якась сила, незважаючи на мій опір, відривала і тримала мене здалеку від Нього. Створений, щоб жити, я відчував, що мене віддаляють від правди й світла. Створений для любові, я був відсторонений від неї Створений для добра, я був занурений у безодню зла.

Страх і розпач, що стискали моє серце, можна було б порівняти зі станом стріли у польоті, котру з великою силою випустили до певної цілі, натомість, якась сила неустанно відпихає її назад. Це лише слабкий і блідий образ страшної дійсності, яка називається прокляттям. З прокляттям неодмінно пов'язаний розпач. Це той самий розпач, котрий Ісус Христос у Св. Євангелії називає "черв’яком", що точить проклятих.

Краще усе втратити, аніж потрапити у пекло, "де черв’як їхній не вмирає й вогонь не вгасає" (Мк. 9,48).

Цей черв’як проклятих – це докори сумління й розпач. Їх називають черв’яком, бо як у гнилому тілі мерця народжуються черв’яки, так з’являються вони й в прокляті душі з гнилизни гріха. Ми ж у змозі створити собі лише слабке уявлення цих докорів й розпачу. Адже у цьому світі нема нічого досконалого: зло тісно переплетене з добром, а добро зі злом. Й навіть, якщо наші докори й розпач досягли апогею, у них завжди жевріє надія. Це стосується й будь-якого терпіння, духовного чи тілесного. Дарма, що це видається неможливим. Проте у вічності все досконале: тож, якщо можна так висловитися, зло таке ж досконале, як і добро, без найменшої надії на порятунок, бо зло абсолютне – відносного тут існує. Ти розумієш, що означає розпач без промінчика надії? Що означають слова та думка: "Я загинув добровільно, загинув навіки, загинув за марні миттєві дрібниці! А я ж міг, як й інші спастися!"

"Вони його узрівши, збентежаться страхом жахливим… і, стогнавши в тривозі духу, промовлять… Отож – ми збилися з правдивої дороги … Ми наситилися стежками беззаконня і погибелі… Господньої ж дороги – ми не пізнали. І що нам допомогла гординя? Що нам принесло багатство разом з пихою? Усе те, немов тінь, минуло… лукавство наше нас поглинуло" (Муд. 5, 2-14). Але цього ще замало. До розпачу приєднається ще ненависть – плід прокляття: "Ідіть від Мене геть, прокляті!" (Мт. 25,41).

Що це за ненависть? Ненависть супроти Господа Бога! Страшна ненависть проти безконечного Добра, безмежної Правди, Доброти і Краси, проти Миру, проти Мудрості, проти вічної Досконалості! Ненависть непримиренна і диявольська, ненависть надприродна, що поглинає усю силу духа і серця, усе єство проклятого.

Проклятий не міг би ненавидіти Бога, коли б йому було це дано, як блаженним у Небі, бачити Господа віч-на-віч в усій Божій досконалості, в усій невимовній Його величі. Але в пеклі такого Бога не дано побачити. Прокляті споглядають лише страшні наслідки Його справедливості у своїх стражданнях. Тому вони ненавидять Бога, як ненавидять кару й прокляття, яке їх спіткало.

Минулого століття у місті Месині священик, проводячи екзорцизм над одержимим, запитався у диявола: "Хто ти?"
- Я істота, яка не любить Бога, - відповів злий дух.

У Парижі під час іншого сеансу екзорцизму на запитання священика: "Де ти?" - почув:
- Вічно у пеклі!
- Не бажаєш обернутися у ніщо?
- Ні, хочу лише ненавидіти Бога вічно! – відповів йому з люттю диявол.

Так міг би відповісти кожен з проклятих. Вони ненавидять Того, Кого мали б вічно любити.

Хоч не один поцікавиться: "Невже Бог може проклясти мене, адже Він – Любов?" Та це не Господь проклинає грішника. Грішник сам скидає себе у безодню прокляття.

До страшного вироку доброта Бога не причетна. Його виносять лише Божественна святість і справедливість. Бог такий ж святий, як і добрий, а справедливість Його однаково безмежна у пеклі, як милосердя й доброта у Небі. Тож не ображай святості Бога і не будеш проклятий. Проклятий отримує лише те, що вибрав собі сам всупереч усім ласкам Бога. Надав перевагу злу, і отримав зло. У вічності ж зло називається пеклом. Якщо б він вибрав добро, мав би його вічно.

Отже, перше знамення пекла, перша ознака страшної дійсності, яку називають пеклом – це осудження і Боже прокляття з розпачем й ненавистю проти Господа.

Друга мука пекла – вогонь

Безсумнівною правдою віри є переконання існування вогню у пеклі. Пригадаймо собі переконливі слова Сина Божого: "Ідіть від Мене геть, прокляті, в вогонь вічний… Син Чоловічий пошле Своїх ангелів, які зберуть із Його Царства… Й тих, що чинять беззаконня, і кинуть їх до вогняної печі" (Мт. 25, 41; 13, 41-42). Ці Божі слова, повторені святими апостолами, становлять основи віри та науки Святої Церкви. Тож у пеклі грішники караються вогнем.

В історії Церкви надибуємо розповідь про те, як у III столітті після Різдва Христового два юнаки, що навчалися у знаменитій Олександрійській школі в Єгипті, якось зайшли у храм, де проповідник саме говорив про пекельний вогонь. Один з юнаків почав глузувати з проповіді. Інший ж пройнявся страхом і навернувся, ба, навіть пішов у монастир. Через декілька років безбожний юнак несподівано помер. Після смерті він з’явився до свого давнього приятеля і промовив: "Церква говорить правду, навчаючи про вічний вогонь у пеклі. Та все ж священики не передають навіть сотої частини того, яким він є насправді там, у пеклі".

Пекельний вогонь надприродний й незбагненний

На жаль, ніхто на землі не спроможний ані висловити, ані збагнути великих вічних правд! Священики намагаються донести ці істини, однак ані дух, ані слова не можуть подолати цього завдання. Про Небо сказано: "Те, чого око не бачило й вуха не чуло, що на думку людині не спало, те наготував Бог тим, що Його люблять" (1 Кор. 2,9). Теж можна сказати про пекло: "Чого око не бачило й вухо не чуло, чого серце людини ніколи не збагне, те Божа справедливість приготувала невиправним грішникам"

"Терплю, терплю муки у цім полум’ї", - кричав з безодні проклятий євангельський багатій. Щоб вникнути у суть першого слова проклятого "терплю", необхідно збагнути зміст вислову "у полум’ї цім". Вогонь цього світу, як усе інше, недосконалий, і наше полум’я, яке би потужнє воно не було, це тільки мізерний образ вічного вогню, про котрий розповідає Свята Євангелія. Неможливо достеменно описати жахливі терпіння, котрі зазнала б людина, яка б потрапила у розпалену піч бодай на декілька хвилин. Не кажучи вже про те, щоб там жити! А що тоді казати про той надприродний вогонь вічний, силу якого неможливо з чимось порівняти!

Позаяк ми живемо у часі, а не у вічності, то вимушені використовувати предмети цього світу, яким мізерними, слабкими й недосконалими вони не були, щоб з їх допомогою уявити невидиму, нескінчену дійсність майбутнього життя. Тому спонукаймо себе до страху, пригадуючи невимовні страждання, які завдає нам земний вогонь, щоб у вічності не потрапити у безодню пекельного вогню.

(Матеріал статті взято з книги "Пекло" о.Л.Г. де Сегюр. Регілійне видавництво "Добра книжка". м. Львів)