Уроки про покаяння

Горе мені! Як мені соромно! Всередині я не такий яким зовні виглядаю. Насправді я лише маю благочестивий вигляд, але не маю сили, що її дає благочестя. Як наблизитись мені до Господа Бога, Який знає сокровенні тайни мого серця? Маю відповідати за стільки негідних діл, що навіть стоячи на молитві, боюся, аби з неба не зійшов вогонь і не спалив мене. Однак не впадаю у відчай, бо уповаю на щедроти Божі.

Зачерствіло моє серце, змінилися мої думки, затьмарився мій розум. Як той пес, повертається до своєї Блювотини (2 Петр. 2:22). Не маю правдивого каяття, не маю сліз на молитві, хоча й зітхаю і б’ю себе в груди, але ж вони – оселя пристрастей.

Там з’ясується зроблене, і потай, і явно. Як мені буде соромно, коли там побачать мене засудженим ті, які тут вважали мене бездоганним! Покинувши духовне, підкорився я пристрастям. Вчитися сам не бажаю, але радо повчаю інших. Підкорятися не хочу, зате люблю підкоряти собі; працювати не збираюся, але іншим підкидати роботу охочий. Не хочу шанувати інших, але бажаю, щоб мене шанували; не терплю докорів, але люблю докоряти; не хочу, щоб принижували мене, а сам зневажаю інших. Розумні поради даю іншим, а сам не дотримуюсь їх; що треба робити, те кажу, а що неможна й говорити, те чиню.

Не кажи: "Сьогодні згрішу, а завтра покаюся". Краще покайся сьогодні, бо не знаєш, чи доживеш до завтра.

Согрішили ми? Покаймося, тому що Господь приймає покаяння тих, що каються правдиво.

Коли согрішить брат, - радо викриваємо його; а коли самі, - не раді викриттю.

Не супереч правді, і соромся твого неуцтва. Згрішив ти – не соромся визнавати твої гріхи (Сир. 4:25-26). Не кажи: "Згрішив я, а що мені сталося?" - Господь бо довготерпеливий. Не гайся повернутися до Господа, і не відкладай з дня на день (Сир. 5:4,7). Пам’ятай, що гнів не забариться (Сир. 7:16).

Хто моїй голові дасть воду? Моїм очам – джерело сліз, щоб я день і ніч міг плакати над гріхами моїми? (Єр. 8:23). Сміхові скажу: "Відійди від мене", а сльозам: "Прийдіть до мене" (Проп. 2:2). Надто великий мій гріх перед Господом, без числа нагрішив я.

Чи знаєте, що сльози бувають троякі? Бувають сльози про речі видимі. Такі сльози дуже гіркі та суєтні. Бувають сльози покаяння, коли душа забажає вічних благ: такі сльози дуже солодкі й корисні. Бувають також сльози розкаяння там, де плач і скрегіт зубів (Мт 8:12), - такі сльози гіркі й марні, адже яка з них користь, коли вже збіг час для покаяння?

Зовні ми смиренні, хоча вдача в нас жорстока й люта; зовні ми побожні, насправді ж убивці; зовні повні любові, а по правді – вороги; зовні – приязні, а внутрі – ненависники; зовні подвижники, а характером – тля для подвижників; з вигляду посники, а насправді ж – морські розбійники; зовні непорочні, а серцем перелюбники; зовні мовчазні, а в душі – волоцюги; зовні лагідні, а всередині ¬¬- зарозумілі; зовні дорадники, а на ділі – звідники; зовні простодуші, вдачею – підступні. Чому це так? Тому що не маємо перед очима страху Божого та заповідей Господніх не знаємо або ж перекручуємо їх задля власної вигоди.

Ще й нині (після багатьох років виправлення самого себе) маю чимало нечистих помислів: заздрости, злих пожадань, самодогоджання, черевоугодництва, гнівливости, пихи, марнославноства. Сам по собі я ніщо, але вважаю себе чимось. Належу до людей недобрих, але домагаюся слави Святих. Живу в гріхах, а хочу, щоб шанували мене, як праведника. Сам брехун, а на брехунів нарікаю: оскверняю себе думкою, а виношу вирок блудникам; засуджую злодіїв, а сам кривджу бідних; видаюсь чистим, тоді як увесь нечистий; у церкві займаю перші місця, - сам же не гідний стояти на останньому; вимагаю чести, коли мав би зносити безчестя. Перед жінками видаюся люб’язним, перед багатими – благочестивим. Якщо мене образили, - мщу; якщо викрили, - обурююсь; якщо до мене не підлещуються, - гніваюся; до вищих ставлюся з презирством, а в очі їм лицемірю; не хочу віддавати чести достойному, а сам, недостойний, - вимагаю пошани до себе. Не кажу вже про свої щоденні думки, суєту, лінощі на молитві, пересуди до нестями. Не описуватиму, як ходжу до церкви лише тому, що так заведено, про навмисні при тому зволікання, пошук зустрічей, лицемірні розмови з благочестивими жінками, про те, як ненаситно приймаю дарунки, улесливо поводжуся, щоб отримувати ще й ще. Таке моє життя, такі мої пороки!

Дехто може спитати: чи такі вже й важливі помисли? Не це відповім вам: надзвичайно важливі. Ось докази з Писання: Іов приносив жертви за дітей своїх, кажучи: Може, діти мої согрішили і лихословили Бога в своєму серці (Іов 1:5). Якби помисли не були важливі, то навіщо було б йому віддавати тельця за гріхопадіння в думках? Осуджено й тих, які, наслідуючи Корея, зле думали: їх було спалено. Господь Спаситель прирівняв помисел, про перелюб з самим перелюбом, пожадання жінки назвав вчиненим гріхом, гнівом – убивством, а ненависть вважав за те саме, що й убивство людини. Свідчить про нашу відповідальність за думки і блаженний Павло, кажучи, що Господь на суді освітить те, що скрите в темряві, та виявить задуми сердець, (1 Кор. 4:5). Отже, не кажіть, що помисли нічого не варті, коли гріховні думки визнаються за доконану дію.

Не тільки на помисли повинні ми зважати, але насамперед на рішення нашої волі – прийняти їх або ж протистояти їм. Хлібороб засіює землю, але не все приймає вона. Так і розум засіює думками нашу волю, але не все вона схвалює і приймає. Від того, що прийняла земля, очікує хлібороб врожаю; за те, що схвалила й прийняла наша воля Бог вимагає відповіді.

Людей, які поводяться природно, Апостол Павло назвав душевними, тих, що поводяться протиприродно, - тілесними; духовними ж людьми є ті, котрі й своє єство перетворюють на дух. Бог знає і природу, і волю, і сили кожного; засіває в них Своє Слово і відповідно до можливостей кожному вимагає діл, надприродно проникаючи до душі й духа, до єства й волі (не силуючи її). Якщо людина вдовольняється природним, то Бог не карає її, тому що визначив міру єства і дав йому закон. Але якщо єство бере гору над волею, то Господь карає за ненаситність і порушення Свого закону.

Ненавиджу гріх, але перебуваю в пристрасті; відмовляюся від беззаконня, але мимохіть скоряюся перед задоволенням. Поневолив я природу свою гріхом; він, купивши мою волю, стає для мене необхідним. Рікою ллються на мене пристрасті, тому що з’єднав я ум свій з плоттю – і розділити їх неможливо. Поспішаю змінити свою волю, але мій теперішній стан противиться мені в цьому. Поспішаю визволити душу свою, але тисне на мене безліч боргових зобов’язань.

Диявол – злий позичальник – не нагадує про борги; щедро дає позики і ніяк не хоче брати назад. Домагається тільки поневолення людини, а про борги не сперечається. Дасть у борг, щоб багатіли ми пристрастями, і не вимагає від нас повертати назад те, що дав. Я хочу віддати, а він до того, що вже дав, додає ще й ще. Коли ж примушую його взяти, дає щось інше взамін, аби було видно, що сплачую йому з його ж позички. Обтяжує мене новими боргами, бо до старих пристрастей додає нові, яких перед ти мне було. Здається, що за старе сплачено, а він в’яже мене, втягуючи все в нові пристрасті та нові обставини. Змушує мене приховувати пристрасті й не сповідатися з них, спонукає жадати ще й нових, начебто нешкідливих. Звикаю до пристрастей нових, і розважаючись ними, забуваю про попередні. Укладаю угоду з тими новими – і повторно стаю боржником. Поспішаю до них, як до приятелів; і ті, що дали мені позичку, знову стають господарями наді мною. Хочу визволитись, а вони роблять з мене раба на продаж. Поспішаю розбити їхні окови, а вони заковують мене в нові. Стараюсь втекти з поля битви під знаменами пристрастей, але через обітниці трофеї й дари стаю ще й їхнім управителем.

О, геть від мене, це рабство змія! Геть, владико пристрастей! Геть, усі ці задавленені й нові гріхи! Диявол і заставу дав, щоб купити мій ум; догоджав тілові, аби лише віддати йому до послуг душу. Призвав на поміч юність, аби розум не знав, що діється. Прив’язав до себе недосконале мислення, і як мідним ланцюгом, тримає недалекий ум; якщо той хоче – не пускає, бо тримає на прив’язі. Гріх муром оточує розум, зачиняє двері знання. Пристрасть постійно чатує біля ума, щоб той не звернувся до Бога і не перешкодив продати тіло. Присягає, що дбати про тіло – зовсім не погано і що за таку дрібничку не будемо покарані. Наводить як приклад чимало заплутаних помислів і доводить, що їх неможливо дослідити; покликається на їхню неважливість, намагаючись доказати, що всі подібні речі буде віддано забуттю. Ось чим тримає і зв’язує мене ворог – обманом і лестощами.

Того, хто грішить, Павло назвав тілесним (Рим. 7:14). Гріх можливий там, де є воля його чинити. Та між природою і гріхом посередниками стають навички; пристрасті ж – це те, що дається гріхом і приймається природою. Віддатися пристрастям означає віддати їм свою душу у рабство і збентежити розум. Адже гріх, перебуваючи в тілі, панує над розумом і володіє душею, підкоряючи її з поміччю тіла. Гріх править тілом як управитель; через нього обтяжує й саму душу і стає немовби її господарем, бо дає розпорядження і вимагає звіту щодо виконання. Якщо треба завдати ударів, то через тіло наносить їх. Гріх перетворив тіло на свій власний ланцюг і тримає на ньому душу, як вівцю на заріз, як птаху, що високо ширяла, а тепер зв’язана ланцюгом. Не можу ані втекти, ані допомогти собі, тому що живим я вже мертвий; дивлюсь очима, але я сліпий; з людини став псом; розумний поводжуся, як безсловесна тварина.

Але я прагну визволитися з ганебної залежності від пристрастей. Якщо допоможе мені в цьому Господь, якщо зглянеться Він наді мною з великої милости Своєї, то вибавить мене від гріха, і якщо зішле на мене благодать Свою, то спасуся. Певен я, що це можливе для Нього, тож не втрачаю надії на своє спасіння. Знаю, що безліч щедрот Його переважить безліч гріхів моїх. Вірю, що прийшовши, Він усіх помилував і в Хрещенні дарував відпущення гріхів. Визнаю це, бо я скористався благодаттю цією. Потребую зцілення від гріхів, які я вчинив після о хрещення; але Той, хто воскрешав мертвих, може мене і від них вилікувати. Я сліпий, але Він зцілив сліпонародженого. Відкинутий я, як прокажений, але Він, якщо схоче, може і мене очистити. Гнітять мене гріхи, але вони не здолають Божого милосердя до мене. Господь помилував Закхея як достойного; мене ж помилує як недостойного.

Судить і пусте слово. А що таке пусте слово? Віра на словах, без діл. Людина вірить і визнає Христа, але нічого того не робить, що наказав Христос. Пустим буває слово і тоді, коли людина сповідаються, але не виправляється, коли говорить, що кається, але знову грішить. І поганий відгук про іншого є пустим словом, бо переказує незнане й небачене.

Приступи, грішнику, до доброго Лікаря і зцілися без труду. Скинь із себе тягар гріхів, принеси молитву й зроси слізьми загноєні рани свої. Адже наш небесний Лікар зітханнями й сльозами зціляє душевні недуги. Тож приступи й принеси сльози – ці найкращі ліки. Бо саме це вгодне небесному Лікареві: щоб кожен своїми власними сльозами лікувався і спасався. Лікування це нетривале, але дієве, і не поволі затягує воно виразку, але враз зціляє тебе. Лікар чекає лише на сльози твої. Приступи, не бійся! Покажи Йому виразку, одночасно принеси ліки – сльози й зітхання.

Багато людей нехтують сповіддю, нерідко виставлять себе кращими, ніж вони є насправді, і тим прикривають себе. Інші думають покаянням купити собі славу. Для декого покаяння – це привід для гордині, - такий замість прощення пише на себе нове боргове зобов’язання. Ще не позбувся ти старого боргу, а вже береш на себе новий? Прийшов сплатити борг, а зв’язуєш себе новим зобов’язанням. Намагаєшся вивільнитися від боргу, а готуєш для себе нове рабство? Ось що значить сказане: Його молитва хай йому за гріх буде (Пс. 108:7). І як такому не повернутися до гріха? Як знову не віддатися пристрастям» Чи дасть йому спокій змій? Чи не тривожитимуть його плазуни? – Ні! Справдяться над ним слова Христові, що оселяться в ньому сім інших духів, гірших від першого (Лк. 11:26).

(Уривок з книги "Духовна спадщина св. Отців" св. Єфрем Сирійський)